Пастир (продовження)
Так ми дійшли до другого мотиву мови про пастиря, в якому з’являється новизна, якої немає у Філона – не нові думки, а нова подія, а саме воплочення та страждання Сина: «Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо. 10:11). Як мова про хліб не обмежується вказівкою на Слово, а говорить про Слово, що стало тілом і даром «для життя світу» (Йо. 6:51), так для мови про пастиря найголовнішим є віддання життя за «овець». Хрест знаходиться в центрі мови про пастиря, причому не як акт насильства, якого Ісус несподівано зазнає ззовні, а як вільне віддання Самого Себе: «Я кладу Моє життя, щоб знову Його взяти. Ніхто Його в Мене не забирає, бо Я Сам кладу його від Себе» (Йо. 10:17-18). Тут пояснюється те, що відбувається при встановленні Євхаристії: Ісус перетворює акт зовнішнього насильства розп’яття в акт добровільного віддання Самого Себе за інших. Ісус дає не щось, а Самого Себе. Так Він дає життя. Ми змушені будемо ці думки наново підняти і поглибити, коли поведемо мову про Євхаристію та подію Пасхи.
Третім важливим мотивом мови про пастиря є взаємне знання пастиря і стада: «…Кличе Він Своїх овець на ім’я, і виводить їх… Вівці слідують за Ним, бо голос Його знають» (Йо. 10:3-4). «Я – добрий пастир і знаю Своїх, а Мої Мене знають, як Отець Мій знає Мене, і Я знаю Отця, і життя Своє кладу Я за Моїх овець» (Йо. 10:14-15). У цих реченнях впадають у вічі два ідейні обмеження, які ми повинні розглянути, щоб зрозуміти, що означає це «знання». По-перше, взаємно обмежуються знання і приналежність. Пастир знає овець, тому що вони Йому належать, а вони Його знають, саме тому що вони є Його. Знання і приналежність (грецькою мовою бути «своїм»: «τα ιδια»), власне кажучи, є одним і тим самим. Справжній пастир не «володіє» вівцями немов якимись речами, які вживають і споживають; вони «належать» йому саме в їхньому самоусвідомленні, і це «усвідомлення» є внутрішнім прийняттям. Воно означає внутрішню приналежність, що сягає набагато глибше за володіння речами.
Пояснимо це на прикладі з нашого життя. Жодна людина не «належить» іншій, як належить їй якась річ. Діти не є «власністю» батьків; подруги не є власністю одне одного. Вони «належать» одне одному набагато глибшим способом, ніж, наприклад, частинка дерева чи землі, чи що б там не називали «майном». Діти «належать» батькам, та все ж самі є вільними творіннями Божими, кожне зі своїм власним покликанням, зі своєю власною новизною та неповторністю перед Богом. Вони належать одне одному не як майно, а пов’язані відповідальністю. Вони належать одне одному саме так, що приймають свободу іншого та підтримують одне одного як у любові, так і в знанні – так, що вони у вічності в цій спільноті є вільними і водночас єдиними.
Так і «вівці», – адже вони особи, створені Богом, образи Божі, – належать пастирю не як речі: тоді їх відбирає розбійник та злодій. Саме це є різницею між власниками, справжнім пастирем і розбійником: для розбійника, для ідеологів і диктаторів люди є лише речами, якими вони володіють. А для справжнього пастиря вони вільні стосовно правди і любові; пастир виявляється їхнім власником саме у такий спосіб, що знає їх і любить, бажає мати їх у свободі правди. Вони належать Йому завдяки єдності «знання», у сопричасті правди, якою є Він Сам. Саме тому Він їх не використовує, а віддає за них Своє життя. Як взаємно пов’язані Логос і Воплочення, логос і страждання, так, врешті-решт, єдиними є чиїсь знання і самовідданість.
Послухаймо ще раз вирішальне речення: «Я – добрий пастир і знаю Своїх, а Мої Мене знають, як Отець Мій знає Мене, і Я знаю Отця, і життя Своє кладу Я за Моїх овець» (Йо. 10:14-15). У цьому реченні міститься ще одне обмеження, на яке ми повинні звернути увагу. Взаємне знання Отця і Сина переплетене зі взаємним знанням пастиря й овець. Знання, що пов’язує Ісуса з Його учнями, перебуває в лоні пізнання Ним Отця. Його учні вплетені в Троїчний[1] діалог; ми побачимо це знову при розгляді архієрейської молитви. Тоді ми зможемо побачити, що Церква і Пресвята Трійця взаємно переплетені. Це взаємне переплетення двох площин пізнання дуже важливе, щоб осягнути суть «пізнання», про яку говорить Євангеліє за Йоаном.
Переносячи все це на світ нашого власного життя, можемо сказати: лише в Бозі і лише на Його основі можливе правильне знання людини. Знання себе, що звужує людину до емпіричного і осяжного, якраз не відповідає найбільшій глибині людини. Людина знає саму себе лише тоді, коли вчиться розуміти себе на основі Бога, а іншого – лише тоді, коли в ньому бачить таїнство Бога. Для пастиря, що служить Ісусу, це означає, що він не може прив’язувати людей до себе, до свого власного малого «я». Знання себе, що пов’язує його з довіреними йому «вівцями», має прагнути того, щоб взаємно наближатися до Бога; воно має бути віднайденням себе у спільності пізнання і любові Бога. Пастир, що служить Ісусу, повинен завжди вести поза себе, щоб інший знайшов усю свою свободу; і тому він мусить сам завжди виходити поза себе у єдність з Ісусом та Троїчним Богом.
Власне «Я» Ісуса завжди відкрите на буття з Отцем; Він ніколи не є Сам, а лише приймає Себе від Отця і знову Себе Йому віддає. «Моє вчення – не Моє», Його особа відкрита в Трійцю. Хто Його пізнає, той «бачить» Отця, входить у це Його сопричастя з Отцем. Саме цей діалогічний перехід, що полягає в зустрічі з Ісусом, знову виявляє нам справжнього Пастиря, що нами не володіє, а провадить нас до свободи нашого буття, вводячи нас у сопричастя з Богом та даючи Своє власне життя.
Перейдемо до ще одного великого мотиву «пастирської промови» Ісуса: мотиву єдності. Він дуже вагомо з’являється в Єзекиїла. «Надійшло до мене таке слово Господнє: Ти ж, сину чоловічий, візьми одну палицю й напиши на ній: <Юда та сини Ізраїля, що з ним у союзі>. Потім візьми другу палицю й напиши на ній: <Йосиф (палиця Ефраїма) та увесь дім Ізраїля, що з ним у союзі>. Пристав одну до одної, щоб вони стали однією палицею, щоб вони в твоїй руці були одне…’ Так говорить Господь Бог: ’Ось Я заберу синів Ізраїля з-поміж народів,… і позбираю їх звідусіль… Я зроблю з них один народ на Моїй землі, на горах ізраїльських… вони не будуть більше двома народами, і не будуть більш розділені на два царства…» (Єз. 37:15-17, 21-22). Пастир Бог збере розділений і розкиданий Ізраїль знову в один-єдиний народ.
Ісус підхоплює цей образ збирання, але визначально розширює радіус обітниці: «Ще й інші вівці Я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони Мій голос, – і буде одне стадо й один пастир!» (Йо. 10:16). Місія Пастиря Ісуса стосується не лише овець дому Ізраїля, що розбрелися; Він прагне зібрати разом «розкиданих дітей Божих» загалом (Йо. 11:52). Так, обітниця одного пастиря й одного стада має на увазі те саме, що з’являється в Матея в місійному наказі Воскреслого: «Зробіть учнями всі народи» (Мт. 28:19), і що потім знову зустрічається, як слова Воскреслого, в Діяннях апостольських: «Будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1:8).
Тут можна зауважити внутрішню основу цієї універсальної місії: є лише один Пастир. Логос, що в Ісусі став людиною, є Пастирем всіх людей, бо всі вони створені одним словом; всі вони, розкидані, походять від Нього і до Нього прямують. Людство може здолати всяку свою розкиданість і стати єдиним завдяки справжньому Пастирю, Логосу, що став людиною, щоб віддати Своє життя і дарувати таким чином життя в повноті (пор. Йо. 10:10).
Образ Пастиря в ранній період – документально підтверджено починаючи з III ст. – став ключовим образом первісного християнства. Фігура пастуха, що несе на своїх плечах вівцю, сприймалась у перевтомленому урбанізованому суспільстві як мрія про просте життя. Але християнство на основі Святого Письма могло цю постать розуміти по-новому; спочатку, наприклад, на основі 23 псалма: «Господь – мій пастир: нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах Він дає мені лежати… Навіть коли б ходив я долиною темряви, – я не боюся лиха… Добрість і милість будуть мене супроводити усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім по віки вічні». У Христі християни впізнавали Доброго Пастиря, Який веде через темні провалля життя; Пастиря, Який Сам пройшов через темне провалля смерті; Пастиря, Який знає дорогу і через ніч смерті, не полишає мене і в цій останній самотності та веде мене з цього провалля на зелені луги життя, у місце «прохолоди, світла й миру» (Римський Канон[2]). Климент Олександрійський зодягнув це довір’я до Пастиря-Провідника у рядки, які дають можливість відчути надію та впевненість ранньої Церкви, що так часто страждала і постійно була переслідувана: «Веди нас, Пастирю овець розумних! Царю Святий, веди Твоїх чад непорочних, стежками Христа, шляхом небесним!» (Педагог III 12,101; van der Meer, цит. вид., с. 23 [російською: Педагог, цит. вид., с. 286 – 287]).
Але, звісно, християни пам’ятали і притчу про пастиря, що йде слідом за загубленою вівцею, бере її на свої плечі й несе додому, а також промову про пастиря в Євангелії за Йоаном. Для Отців Церкви одне й друге не різниться: Пастир, який вирушає в дорогу, щоб шукати загублену вівцю, є самим вічним Словом, а вівця, яку Він несе на плечах і з любов’ю приносить додому – це людство, людське буття, яке Він взяв на Себе. Щоби віднести загублену вівцю – людство – додому, Добрий Пастир проходить через Воплочення і Хрест. Він проходить цей шлях заради всіх – і заради мене. Воплочений Логос є справжнім Пастирем, який іде, збираючи нас, через бур’ян і пустелю нашого життя. На Його плечах ми повертаємося додому. Він дав за нас Своє життя. Він і Сам є життям.
[1] Троїчний, тринітарний – стосується Пресвятої Трійці; Пресвята Трійця – один Бог у трьох Особах: Отець, Син і Святий Дух.
[2] Канон Римський – канон Римської меси; сьогодні: перший канон.
