Коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне.
Вхід до неба низький. Туди неможливо в’їхати ані верхи, ані на кареті. Не потрапиш туди навіть пішки, якщо прямуватимеш із задертим носом. Єдиний спосіб – зігнуті коліна та похилена голова. Це, звісно, образ, духовний зміст якого – покора.
Бог противиться гордим і великим. Це не для них Він приготував рай. Його цікавить те, що мале й беззахисне. Бачить того, хто простягає до Нього руки й каже: «Тату, допоможи, не даю собі ради, Ти потрібен мені».
Бог бере на руки й несе. Так, як пастухи несуть поранену вівцю.
А от щодо входу до неба, то я трохи перебільшив – усе не так, як я говорив на початку. Насправді це аж ніяк не вузька й низька хвіртка, а широкі й постійно відчинені ворота. Проблема, однак, полягає в тому, що багато людей, багато великих і гордовитих, навіть не завдасть собі труду, щоб потрапити в околиці неба. Тож навіщо перегороджувати дорогу тим, які не мають бажання заходити всередину?