Антіохові гоніння

Отже, трагічний конфлікт, який розколов єврейську громаду в II ст. перед Р. Хр., глибоко коренився в самій тій громаді, та безпосередні його причини були здебільшого пов’язані з тогочасною світовою політикою. На рубежі III та II ст. перед Р. Хр. мешканців Єрусалима було втягнуто в нескінченну боротьбу за контроль над Палестиною між Селевкідами та Птолемеями, тобто між сирійською та єгипетською частинами давньої імперії Олександра. Останні десятиліття III ст. перед Р. Хр. вирішували долю Палестини. Птолемеї боролися за збереження контролю над нею, відбиваючи агресивні напади Антіоха III («Великого»). Тому що найбільш відданими прихильниками Птолемеїв були люди, котрі отримували найбільшу користь від поєднання єврейських і грецьких інтересів, цілком зрозуміло, що ті, хто прагнув уберегти традицію від асиміляції з боку еліністичних цінностей, убачали свій найбільший інтерес у підтримці Селевкідів. Для таких Антіох III був визволитель, і поразка, якої він завдав Скопасові, воєначальнику Птолемея V, у битві при Панеасі в 200 чи в 199 році перед Р. Хр., стала для них просто Божим даром. Антіох III оцінив підтримку первосвященика Симона Праведного й інших членів проселевкідської групи, роблячи внески на Храм і впроваджуючи дружню політику, яку давніше, ще за часів Ездри, започаткував перський правитель, а продовжували Олександр Македонський і Птолемеї в III ст. перед Р. Хр., а саме політику, що визнавала за євреями особливе право на життя згідно зі «законами предків», тобто з Мойсеєвою Торою.

Попри те, що наступник Антіоха Великого, Селевк IV, спершу дотримувався політики батька, незабаром події набули іншого розвитку. Цар, вельми заборгувавши римлянам після підписання Апамейської мирної угоди (188 р. перед Р. Хр.), започаткував практику грабіжницьких нападів на Храм, що в наступні два десятиліття мало стати майже звичаєм. Справи погіршали враз зі сходженням на престол у 175 р. перед Р. Хр. Антіоха IV Епіфана. Щоразу більше мешканців Єрусалима почало усвідомлювати, що держава, яка обіцяла посилити безпеку єврейської громади, планує організувати найпотужніший напад на єврейську віру з часів вавилонського завоювання. Розхитування ситуації в Юдеї спричинили і внутрішні, й зовнішні чинники. Опортуністичні групи, прихильні до елінізації, знову зосередили увагу на особі нового царя, з котрим пов’язували надії на просування своїх інтересів, і переконали його змінити традиційну політику, що дозволяла побожним євреям дотримуватися заповідей Тори. Ясон, чиє грецьке ім’я добре віддзеркалює його культурну орієнтацію, отримав уряд первосвященика від царя Селевкідів, заступивши на цій посаді свого брата Онію III. За Ясонового урядування статус Єрусалима зазнав зміни: з єврейського міста він перетворився на грецький поліс, який відтепер називався Антіохія, що означало гучну перемогу крайніх прихильників еліністичної культури та болісне приниження євреїв-традиціоналістів (2Мак. 4:7-17). Таким чином, Єрусалим опинився в межах світової імперії поряд із такими містами, як Олександрія та Антіохія! То був величезний крок уперед для тих, хто прагнув цілковитої асиміляції з еліністичною культурою в усіх її аспектах, включно з гимнасіями, державним культом, навчанням єврейської молоді грецьких філософії та літератури, причому фінансовано все це зі скарбниці Храму. Так, ніби ще замало було всім, окрім найбільш галасливих прихильників еліністичної культури, доказів того, що віра предків зазнає нападів, хутко надійшли нові події, які ще помітніше поглибили кризу. У 171 р. перед Р. Хр. Менелай, радикальний прихильник еліністичної культури, не маючи спадкоємних зв’язків із родом первосвященика, перехитрував Ясона і купив собі сан первосвященика за таку ціну, яка змусила його для виплати боргу накласти руку на храмове майно та різко збільшити податки для єврейського населення. На додаток до того сорому і приниження сам Антіох, повертаючись після відбутої в Єгипті битви, зайшов до Храму і викрав величезну кількість срібла та золота, зокрема й жертовну утвар. Критичним моментом для бунту був 167 р. перед Р. Хр., коли стіни Єрусалима зрівняли зі землею і завершили трансформацію міста в грецький поліс, добудувавши Акру – цитадель, де провідники еліністичного угруповання перебували разом із їхніми чужоземними союзниками. Невдовзі після того Антіох видав декрет, який забороняв дотримуватися шабату і єврейських свят, заказував обрізання і велів спалювати сувої Тори. Замість прийнятих до того часу священних жертв на вівтар відтепер складали свиней, а Храм було віддано Зевсові Олімпійцю, чия статуя мала стати об’єктом поклоніння (2Мак. 6:1-6).

Складно уявити собі жорстокіший удар на саму сутність єврейської віри. Ми вже звертали увагу на багате розмаїття традиції, характерне для перського й еліністичного періодів: тема стисло окресленої єврейської ідентичності розвивалась у ній поряд із темою вселенського Божого панування, а з дбайливими тлумаченнями Мойсеєвої Тори сусідили спроби перекладів єврейської думки грецькими поняттями, з тугою за поверненням Давидового правління (акти народного благочестя) – визнання первосвящеників – зростання авторитету мудрих учителів. Щодо Антіоха IV, а також його прихильників, то на увагу заслуговує той факт, що вони допустили фронтальну атаку на всі ці традиції, посприявши потужному об’єднанню принципово різних і різного походження елементів єврейської громади в організований рух опору.

Попередній запис

Під еліністичним впливом

Запекла боротьба між греками та персами за контроль над східним Середземномор’ям завершилася – завдяки блискавичним завоюванням Олександра Македонського в 332-322 ... Читати далі

Наступний запис

Тяжкі запитання

Спільною майже для всіх єврейських релігійних груп того часу була глибока повага до Тори. Незважаючи на відмінності в деталях інтерпретації ... Читати далі