Розділи 21-22

21:1-29:32 – Частина 3: Грішні царі та лжепророки

21:1-10 – Життя ціною упокорення

У главі 21 текст починає набувати більш вираженого історичного контексту. Уперше звучить посилання на подію, яку можна датувати: період безпосередньо перед вигнанням бл. 588 р. до Р. Хр. та облога Єрусалиму Навуходоносором, що була відбита вторгненням єгиптян. Події розгортаються на тлі згадок про нещодавнє дивовижне втручання Ягве, коли Санхериб раптово зняв облогу Єрусалиму бл. 700 р. до Р. Хр. (див. Іс. 36:2 Цар. 18). Седекія просить звістки від Бога в надії, що Ягве знову вчинить щось для порятунку народу. Неочікувана відповідь містить вражаючий портрет Ягве: Захисник Єрусалиму візьметься за боротьбу проти нього, аж поки все життя не буде винищено.

Звертаючись до народу від імени Ягве, Єремія пропонує людям вибір між життям і смертю (див. Втор. 30:15,19). Порівняно з Книгою Второзаконня, де «життя» означало володіння землею та її дарами, а «смерть» втрату землі, тут життя можна віднайти у вигнанні, а смерть – залишаючись у місті Бога. Ця повна зміна курсу довготривалих поглядів вказує на інші, більш вражаючі зміни в стосунках із Ягве, Який залишив місто, де зосереджено і політичну владу, й релігійне провідництво.

Цей вступ до третьої частини книги, в якій важливу роль відіграють оповідь та історія, пропонує майбутнє тим, хто може прийняти те, що здається діаметрально протилежним обіцянці YHWH: покиньте землю, якщо хочете жити.

21:11-22:30 – Обов’язки царського дому

Пряма згадка про царя Седекію в 21:1-10 підготувала ґрунт для цієї низки пророцтв проти царського дому Юди. До цього моменту відповідальним за прийдешні руйнування вважалися оманливі пророки й священики, а також люди, які шукали захисту й сприяння в інших народів, а не в Бога. Тепер увага переходить до царів, тому що вони не змогли виконати свого царського обов’язку захищати слабких і безсилих. У результаті руйнування виходить за межі міста, яке поглинув вогонь, загроза чого звучала в кінці попередньої частини (21:10), і включає смерть усіх жителів (22:6-7), вигнання народу та кінець династії (22:5,11,26-27).

Ця частина складається з п’яти пророцтв, два з яких стосуються царів Юди загалом (21:11-14; 22:1-9), і по одному на адресу кожного з царів: Шаллума, царське ім’я якого було Йоахаз, що означає «той, якого зміцнює Бог» (22:10-12); Єгоякима (22:13-23); і Конії, також відомого під своїм царським ім’ям Йоахин, що означає «поставлений Богом» (22:24-30). У всіх п’ятьох пророцтвах Єремія протистоїть царям в їхньому бажанні особистого возвеличення. Те, чого вони прагнуть, суперечить їхньому обов’язку захищати життя й гарантувати права бідним і незахищеним. Через таке разюче нехтування умовами союзу (див. 2 Цар. 23:3) не є несподіванкою те, що хоч безпосереднім джерелом прийдешнього спустошення буде Вавилон (21:7), його справжнім джерелом стане партнер Юди в союзі – Ягве (21:4-6,8,10).

Перше пророцтво (21:11-14), хоча й чітко закликає «дім Давидів» чинити справедливо, все ж звинувачує народ, персоніфікований як місто (у 22:13-14), у зарозумілості, у тому, що народ вважає себе захищеним через своє розташування на височині. Використовуючи образ нестримного й всеохопного вогню, Господь, Який говорить через Єремію, загрожує незалежності незламного Сіону.

Друге пророцтво (22:1-9) вказує на причину такого руйнування: відсутність справедливости з боку тих, хто мав би її гарантувати. Відсутність справедливости приховано представлена в тому, що люди, які підходять до (а не проходять через) міської брами – місця всіх юридичних рішень, мусять прислухатися до Божого слова (22:2). Це також чітко зазначено в заклику чинити справедливо (22:3), натякаючи на те, що не варто очікувати навіть мінімуму – уникнення жорстокости. Кричуще нехтування умовами союзу з боку правителів звільняє Бога від обіцянки, що Давидова династія буде вічною. У порівнянні, яке він робить між Ізраїлем і двома важливими центрами стародавнього Близького Сходу Ґілеадом і Ливаном, Єремія виражає неоднозначність стосунків Ягве з династією Давида. Навіть якщо дім царя Юди буде таким, як Ґілеад, – багатою територією, захищеною своїм місцем розташування на високій місцевості та відомою своїм цілющим бальзамом, чи таким, як Ливан – вкритий лісами кедру, з якого збудовано палац і Храм Господній, – він все одно зазнає краху. Ізраїль часто нагадував Богові, що завдяки його старанням інші народи приходять до пізнання Ягве. Однак Господь змінює хід бесіди, натякаючи, що Бог стає відомим іншим народам завдяки Ізраїлю, але не завжди в такий спосіб, як очікувалося. Божу силу визнаються завдяки зруйнуванню Юди через те, що вона відкинули свого Бога. Образ Бога продовжує змінюватися й кидати виклик усталеному розумінню того, яким є Бог.

Три пророцтва проти Шаллума, Єгоякима та Конії, які слідують після пророцтва проти Седекії (хоч його правління йшло слідом за їхнім), не лише пов’язують несправедливість із вигнанням, але й чітко вказують, що хронологія не була основною турботою автора/редактора. Дуже коротке пророцтво (22:10-12), яке стосується Шаллума (Єгоахаза), відображає нетривалий термін його царювання до того, як його забрали в полон до Вавилону. Тут підкреслено, що страх вигнання є гіршим за смерть.

Пророцтво проти Єгоякима (22:13-19) розпочинається й закінчується нотами плачу. Приховано посилаючись на прийдешнє вигнання (22:18), він протиставляє славу, якою насолоджується і яку здобув несправедливо, із збезчещенням, якого він досвідчить перед смертю. Його багатство саме собою не є гріхом, оскільки його батька, який мав привілеї царя, вихваляють як гарного правителя, що жив праведно й чинив справедливо (пор. Вих. 22:21-24), сповнюючи свій обов’язок захищати бідних та потребуючих. Як зазначено в 21:14, Єгояким пожинатиме плоди своїх учинків. Жорстокість, із якою він ставився до людей, повернеться до нього ж, принаймні в смерті (22:18-19). Таким чином, це дає попередню й досить адекватну відповідь на питання, порушене Єремією: чому процвітає зло? Гріховність винагороджується по-своєму.

Перш ніж звернутися до Конії, у тексті з’являється вставка у формі пророцтва, де використано звертання в однині жіночого роду (22:20-23) та яка, мабуть, адресована Єрусалимові, символові народу. Плач людей на ближніх височинах Ливану, Башану та Аваріму передає розпач покинутої жінки, яка не має ні чужоземних союзників (коханців), ні провідників народу (пастухів), щоб турбуватися про неї. Несправедливість з боку провідників, від якої потерпає народ, не применшує його відповідальности, бо він відвернувся від Бога. Образ вагітної жінки, яка не уникне болю народження дитини й мусить страждати на самоті, влучно виражає незворотність прийдешнього руйнування.

Нарешті, автор звертається до Конії/Єгоякима (22:24-30), який стає уособленням руйнування народу. Порівнюючи його з надщербленим посудом, що не надається до склеювання, опис пророка не передає всього жахіття події. Тотальне руйнування Єрусалиму, заявлене в гл. 18, зображене за допомогою образу чоловіка, приреченого бути бездітним, без надії на майбутнє. Таким чином, заявляючи про кінець династії Давида й союзу Давида (див. 2 Сам. 7:13-15), Єремія порушує дошкульне питання про те, наскільки вірно Бог дотримується обіцянок.

Попередній запис

Розділи 18-20

18:1-12 – Господь як гончар Ця коротка розповідь з описом однієї події з життя Єремії слугує прикладом Божого об’явлення пророкові ... Читати далі

Наступний запис

Розділ 23

23:1-8 – Справедливість відновлена Несподівано змінюючись, текст коротко пропонує ковток надії в гнітючій атмосфері відчаю. Він починається криком горя до ... Читати далі