Маленька Гусениця жила на зеленому лузі під величезним листом лопуха, який виріс неподалік від синьої калюжки. Була вона дуже веселою і допитливою, і найбільше у світі любила дізнаватися нові слова та їх значення. А цього дня їй не давало спокою одне слово. Гусениця вичитала його на клаптику Лісового календаря, який знайшла в себе в будиночку під час прибирання, і ніяк не могла збагнути, що ж воно означає!
– Чесність, чесність, – бубоніла Гусениця. – От не треба було уроки прогулювати! Вчилася б у школі, як зразкова Гусеничка, все б знала! Ох, ну як же ця чесність у мене в голові засіла! Що ж вона означає, скажіть ви мені, комахи добрі!
Але, на жаль, ніхто з друзів Гусениці не міг дати відповіді на це запитання. Метелики зовсім про це не думали, їм аби пурхати у височині; до працьовитих мурашок було небезпечно приставати із запитаннями, бо вони можуть і стусана дати, якщо відволікатимеш їх від справи, і наприкінці дня Гусениця зовсім засмутилася:
– Ну, завжди так: коли треба щось дізнатися, нічого не дізнаєшся! А слово, як на зло, причепилося і не відчіплюється! І що мені з ним робити?
Гусениця ще трохи подумала, а потім збагнула:
– Точно! Треба йти до дядька Їжака! Він розумний, все на світі знає! Правда, не дуже хочеться плентатися в таку спеку, але більше нічого не залишається! Піду вбиратися для виходу в світ!
І Гусениця почала вбиратися. Вона одягла капелюшок із соломки, пирснула кілька крапель улюблених капустяних парфумів, старанно відполірувала всі свої черевички. Подивившись на себе в дзеркальце, Гусениця залишилася дуже задоволеною:
– Я цілком симпатична й елегантна, а коли дізнаюся нове слово, стану ще симпатичнішою, адже дядько Їжачок розповідав, що знання… цей… облагороджують! Ну, а тепер уперед! У путь!
І Гусениця вирушила в дорогу. Спершу вона бадьоро тупцяла своїми незліченними лапками стежкою і майже не втомлювалася, але чим далі, тим важче їй було йти, і бідолашна Гусениця зовсім розкисла від спеки.
– Ох, ох, – пхикала вона, – йти добре, але відпочивати краще! Посиджу-но я тут під кущиком і подумаю, що ж мені далі робити: додому повертатися чи вперед іти?
Гусениця залізла під кущ суниці і почала роздумувати над тим, в який бік їй іти далі, аж раптом почула чийсь тупіт. Обережно висунувшись з-під червоної ягідки, Гусениця дуже зраділа: це було її знайоме Зайченя!
– Агов, Зайченя, – щосили закричала Гусениця, – куди біжиш?
Зайченя зупинилося і теж озирнулося навсібіч:
– Хто це мене кличе? А, це ти, Гусенице? Куди ти зібралася?
– До дядька Їжака повзу, – зізналася Гусениця, – хочу про одне слово запитати, та, видно, не доповзу, розплавлюся дорогою! Слухай, а ти не знаєш, бува, що таке чесність?
Зайченя на мить задумалося, присівши навпочіпки, а потім зраділо:
– Знаю! Нам про це у звіриній школі розповідали! А ви хіба чесність не проходили? У нас же програми однакові!
Гусениці стало трохи соромно, але вона чесно зізналася:
– Проходили, напевно, мене тоді на уроці не було. Літо, розумієш, побавитися хочеться… Ми з жуками футбольну команду організували…
– Дуже погано, – суворо зауважило Зайченя, – моя мама каже, що якщо пропускаєш уроки, тоді будеш повністю непідготовленим до лісового життя!
Гусениця навіть змінила колір, настільки їй стало ніяково.
– Я більше не буду, – тихенько прошепотіла вона, дивлячись собі під лапки.
– От і розумниця! – похвалило її Зайченя. – Думаєш, мені уроки пропустити не хочеться? Ще й як! Тільки я тримаюся, і тобі того ж бажаю!
– Та годі тобі, – пробурчала Гусениця, – теж мені, вчитель знайшовся! Ніби я не знаю, як дехто на поле за морквиною під час уроків бігав! Так скажеш ти, що таке чесність, чи ні?
Зайченя подумало ще трохи, а потім оголосило:
– Чесність – це коли ти робиш правильно, нікого не обманюєш, не береш чужого…
– А як це застосувати на практиці? – захотіла все для себе з’ясувати допитлива Гусениця.
Але Зайченя спантеличено почухало лапкою за вухом:
– А на практиці… сходила б ти й справді до дядька Їжака. Він тобі все пояснить! Бувай!
І Зайченя відскочило убік і пострибало далі, а Гусениці довелося вилазити зі свого укриття і повзти далі під спекою.
– Допоміг, називається, – бурчала вона, з останніх сил пересуваючись стежкою. – Тільки ще більше мою допитливість розбурхав! Ой, матінко, а це що таке? Що це за пучок кольорового пір’я?
Те, що сиділо на стежці, справді нагадувало пучок різнокольорового пір’я, а ще в пучка був величезний дзьоб, величезні загнуті кігті та нахабні жовті очі. Воно сиділо просто посеред стежки, і вигляд у нього був дуже войовничий. Гусениця навіть подумала, чи не повернути їй назад, але вроджена допитливість змусила її залишатися на місці і навіть поставити запитання незнайомій особі.
– Ти хто? – тремтячим голосом запитала Гусениця.
– А ти що, сама не бачиш? – скрипучим голосом відповіла істота. – Я – птах неземної краси! Ти що, забула? Ми ж із тобою взимку Різдво шукали.
– А, Птеродактиль! – зраділа Гусениця. – А що ти тут робиш? Ти ж, здається, потім назад у зоопарк полетів!
Птах ніяково опустив очі.
– Полетів, а як же, їсти ж усім хочеться. І бажано, три-чотири рази на день. У зоопарку мені всі зраділи, нагодували, навіть на обкладинку журналу хотіли зняти, тільки я з фотографом посварився і за вухо його клюнув, так що нічого в нього не вийшло! Але хоч у зоопарку і було добре, клітка принижувала мою пташину гідність, тому я помахав усім крилом і відлетів знову. До речі, – очі Птеродактиля спалахнули якимось дивним блиском, – ти ж Гусениця, так? Пригадую, колись у далекому дитинстві мама годувала мене гусеницями. Ось я зараз і скуштую: ти така ж смачна, як колись?
Наша Гусениця дуже злякалася: подумати тільки, її хочуть скуштувати! Тому, про всяк випадок, прийняла оборонну позу:
– Агов, ти не дуже! – попередила вона Птеродактиля. – А то як стукну! Краще не підходь!
Птеродактиль знову всівся на стежці, настовбурчившись і згорнувшись клубочком.
– Яке важке життя! – сумним голосом заявив він Гусениці. – Летиш на чужу територію, щоб там влаштуватися, а тебе хочуть стукнути, та ще й морять голодом! Як мені погано! У-у-у!
Гусениці стало шкода нещасного птаха.
– Ну, гаразд, не рюмсай, – сказала вона. – Пішли до дядька Їжака, тут уже небагато залишилося йти. Мені він розповість про слово «чесність», а тебе погодує! Ходімо!
Птеродактиль підбадьорився, і незабаром вони з Гусеницею попрямували стежкою, яка невдовзі вивела їх до будинку Їжака. Але от біда – дядька Їжака не було вдома. На галявині перед будиночком на зелених листочках лежали і сушилися нарізані груші та яблука, на мотузочку сохли гриби, а господар будиночка кудись пропав, і, скільки Гусениця не смикала за шнурок дверного дзвінка, до них назустріч ніхто не вийшов. Гусениця дуже засмутилася! Вона стільки проповзла під спекою, втомилася, зголодніла – і всі її зусилля, виявляється, марні!
– Нам не пощастило! – сумно зітхнула вона, озирнувшись до Птеродактиля. – Дядька Їжака немає вдома! Ой, а що ти робиш?
Поки Гусениця дзвонила, Птеродактиль підібрався ближче до яблук та груш і тепер набивав ними свій величезний дзьоб!
– Харчуюся, – з набитим ротом заявив він Гусениці. – Нічого, їсти можна. Ось спробуй!
І Птеродактиль подав Гусениці половинку груші.
– Та хіба можна це їсти? – злякалася Гусениця. – Зайченя казало, що брати чуже – це нечесно!
– Чесно, чесно! – заявив Птеродактиль. – Це якщо для інших береш – погано, а якщо для себе – все чесно і справедливо! Жуй, не бійся! Не отруїшся!
Гусениця несміливо взяла грушу і скуштувала. Нічогенько так, їсти можна. А Птеродактиль тим часом примудрився зжувати майже всі яблука та груші й допався до сушених грибів.
– Хоч і гірше, ніж у зоопарку, але жити можна! Все, досить, – заявив він нарешті.
– А ти чого так мало їси? Бери більше!
Гусениця скуштувала яблуко, але з її голови все не виходили слова Зайченяти «Чесність – це не брати чужого…», тому Гусениця рішуче відклала яблуко вбік.
– Ні! – твердо заявила вона. – Я більше їсти не буду!
– І я теж, – задоволеним голосом додав Птеродактиль, – я так наївся, що навіть із місця важко зрушити! Все. Я наситився і відпочив, а тепер полечу далі! Привіт!
І не встигла Гусениця щось сказати на прощання, як Птеродактиль зірвався з місця і полетів у своїх невідомих справах, а маленька Гусениця сумно подивилася довкола: на землі валялися недоїдки яблук і груш, недоїдені гриби теж були розкидані всюди. А поверх усього в Гусениці раптом сильно розболівся живіт, та так, що не було сил розвернутися і повзти у зворотний бік!
– Ой-ой-ой, – заголосила Гусениця, зовсім як Птеродактиль, – як мені погано! Хто мені допоможе? Ой, помираю!
– Це ти, Гусенице? – почула вона чийсь голос. – Що це ти тут робиш? І що це в мене у дворі скоїлося? Можеш мені пояснити?
Гусениця розплющила очі і глянула: дядько Їжак, опустивши на землю важку корзину, теж дивився на Гусеницю.
– Так скажеш ти, що тут сталося чи ні? – знову запитав Їжачок.
На якусь мить Гусениці захотілося звернути все на Птеродактиля і сказати, що вона тут ні до чого, але ж яблука з грушею вона теж їла! І Гусениця раптом зрозуміла, що якщо вона порушила один бік чесності – взяла чуже, то немає чого порушувати ще й інший – обманювати. «Ще гірше буде», – вирішила подумки Гусениця і відверто розповіла Їжаку про все, що трапилося.
– От біда, – зітхнув Їжачок, – я ж собі припаси на зиму готував! А через цього Птеродактиля доведеться починати все спочатку!
Гусениці стало соромно і шкода Їжака.
– Не гнівайся, дядьку Їжаку, – попросила вона, – я тобі допоможу.
– Та ні, допомагати тобі доведеться! – похитав головою Їжачок. – Пішли-но до будинку, лікуватися будемо. Ти аж зблідла вся, і на себе не схожа. Пішли, поки лісову «швидку» викликати не довелося!
Так вони і зробили. Гусениця сиділа за столом, пила відвар із шипшини, а дядько Їжачок пояснював їй, що таке чесність, і переплутані через Птеродактиля думки Гусениці стали на свої місця.
– Отже, брати чуже – нечесно, навіть якщо ти дуже зголоднів? – запитала вона в Їжака. – І обманювати теж? І ця чесність, якщо ти з нею дружиш, зробить тебе цілком нормальною комахою?
– Правильно, – підтвердив Їжачок. – Якщо будеш дружити з чесністю, то всі інші будуть із тобою дружити і тебе поважати! А нечесні звірі або птахи, хоч вони й думають, що чинять правильно, все одно пожнуть плоди своїх поганих учинків!
Цього Гусениця ще не змогла зрозуміти, але головну думку вона засвоїла, та й живіт перестав боліти, тому попрощалася з дядьком Їжаком і поповзла додому: вже давно пора було лягати спати! Над стежкою ставали густішими сутінки, світлячки запалювали свої ліхтарики, дзижчали докучливі комарі, а Гусениця поспішала під рідний лист лопуха і все думала, думала… «Якщо вчиняти чесно, тоді в тебе і на душі буде все гаразд, – міркувала вона. – А от коли я чуже яблуко з’їла, то чомусь так кепсько почувалася! Просто жити не хотілося! Напевно, це моє сумління було! А в Птеродактиля його поки що немає! Ну, нічого, птаху, я тебе ще виховаю! Я тобі поясню, що – погано, а що – добре!» Задоволена Гусениця нарешті дісталася до свого будиночка і знесилено сіла на матрац із м’якого моху. Вона заплющила очі з твердим наміром не тільки бути чесною, але й навчати цього інших, особливо Птеродактиля. Ось так!