Розділи 3-5

3:1-16 – Батьки й діти

Як страх Господній виражається в сімейних стосунках, добре ілюструє приклад: «Шануй свого батька та матір свою» (Вих. 20:12; Втор. 5:16). Звертаючись до дорослих дітей («мої сини»), а не до малих дітей, Сирах використовує сапієнціяльні традиції, щоб пояснити причини, наслідки й переваги шанобливого ставлення до батьків. Його повчання розвивається на основі біблійних обіцянок: «Щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі» (Втор. 5:16). Основна причина того, чому діти повинні шанувати обох батьків, – це соціальний порядок, встановлений Господом, який ставить батьків вище за їхніх дітей (3:1-2). Низка означальних підрядних речень («хто…», 3:3-7) описує духовні благословення, що їх отримує людина, яка шанує своїх батьків: прощення гріхів, духовне багатство, довге й щасливе життя тощо. Два повчальних твердження порівнюють повагу до батьків і ставлення батьків до дітей із честю й ганьбою (3:8-11) та обіцяють, що якщо людина опікується пристарілими батьками, вона отримає нагороду від Бога («надолуженням за гріхи воно тобі причислиться», 3:12-15). Поетичний фрагмент завершується (3:16) звертанням до 3:2 і застереженням, що нехтування батьком чи матір’ю вважається богохульством. У НЗ сімейні обов’язки іноді підпорядковуються царству Божому (див. Мр. 3:31-35; Лк. 8:19-21; 9:57-62; 12:49-53).

3:17-29 – Смирення

Перший фрагмент (3:17-20) розглядає тему смирення (або «покірности»), а два наступні (3:21-24; 3:25-29) – застерігають від гордині через власний розум. Той, хто діє смиренно, отримає любов від інших людей (кому сподобається людина, яка поводить себе зверхньо?) і любов від Бога (оскільки мудрі люди визнають межі своїх можливостей, а отже, визнають безмежну славу Господа). Сирах вступає в полеміку з еліністичною філософією та культурою часів близько 200 р. до Р. Хр., і на тлі цієї полеміки ми часто зустрічаємо в його тексті застереження щодо гордині через власний розум. Однак ці застереження адресовані людям будь-якого віку і представлені тут як загальні твердження. Справжнє джерело мудрости полягає з словах «що тобі доручено» (3:22; див. Проп. 12:13), а також у сапієнціяльній традиції (3:29). Хто нехтує Торою та мудрістю, беручись за те, що йому не під силу, збивається з правильного шляху та, маючи «затверділе серце», йде до загибелі. Смирення перед Господом та іншими людьми – це основа Ісусових блаженств для «вбогих духом» і «засмучених» у Мт. 5:3,5.

3:30-4:10 – Милостиня

Незважаючи на те що подавання милостині вбогим не вважалося частиною грецької мудрости, воно завжди було важливою частиною юдейської традиції (див. Товит). Ці повчання передбачають, що мудрець володіє матеріяльними благами, а тому може виступити в ролі жертводавця. Приклад ідеального мудреця-жертводавця описаний у розповіді Йова про своє життя в Йов. 29. Перша частина (3:30-31) пояснює причини, чому потрібно давати милостиню: прощення гріхів, розширення кола приятелів. Друга частина (4:1-6) містить перелік десяти речей, що їх не варто робити, коли подаєш милостиню (Бог дослухається до прокльонів бідного, якому відмовили в милостині). Третя частина (4:7-10) містить загальні повчання про те, як мудрець має поводитися в суспільстві, і особливо про його обов’язки щодо вбогих, пригноблених, сиріт та вдів. Це повчання завершується обіцянкою, що чоловік, який діє благочинно, буде таким, як «син Всевишнього», – він буде улюбленцем Господа, навіть більше ніж улюбленцем власної матері! Ці повчання відлунюють у текстах НЗ: благочинність як спосіб знайти друзів (Лк. 16:9), подавай жебракам без вагань (Мт. 5:42 / Лк. 6:30), справжньою релігійністю є піклування про сиріт і вдів (Лк. 1:27).

4:11-19 – Користь Мудрости

Як і в гл. 1, мудрість уособлюється тут у жіночій постаті, що є посередницею між Богом та людьми. Перша частина (4:11-14) говорить про переваги, що їх отримає людина, яка шукає мудрости: повчання й допомога, життя, радощі, слава і благословення від Бога. Паралельним віршем до 4:11 можна вважати Лк. 7:35 («мудрість дітей своїх підносить угору»). У грецькому тексті ми зустрічаємо поперемінне вживання займенників у формі однини чи множини: «Хто її любить… ті, хто шукають її». Єврейський текст у другій (4:15-16) та третій (4:17-19) частинах написаний від першої особи: «Ті, хто звірився мені… я буду з ними залишатися»). Нагороди, про які йдеться в 4:15-16, можливо належать до цього світу, вони не стосуються Божого царства чи життя після смерти (пор. Муд. 3:8; 1Кор. 6:2). Поряд із численними винагородами, шлях пізнання мудрости передбачає випробування (див. 2:1) та дисциплінування (4:17-19). Той, хто дотримуватиметься шляху мудрости, отримає радість і знання; той, хто не робитиме цього, буде відданий на загибель. Підкреслюючи значущість усіх цих нагород, автор доводить, що служіння мудрости – це те саме, що й служіння Святому Господу (див. Мт. 10:40-41; Мр. 9:37; Лк. 9:48; 10:16; Ів. 13:20, де йдеться про винагороду від Ісуса і того, хто Його послав.)

4:20-6:4 – Честь і сором

П’ять коротких частин тісно пов’язані між собою концентричною структурою: А – потрібно стримуватися (4:20-21); Б – правдива мова (4:22-31); В – уникай зарозумілости (5:1-8); Б’ – правдива мова (5:9-6:1); А’ потрібно стримуватися (6:2-4). Перша частина (4:20-21) подає настанови в контексті таких категорій, як честь і сором. Ключове слово – «сам» чи «душа» (psyche); мудра людина має практикувати стриманість та проникливість, де небажання осоромитися може відігравати сприятливу роль. Друга частина (4:22-31) складається в основному із заперечних речень, в яких ідеться про мову як ключовий елемент соціяльних відносин («з думки пізнається мудрість, а освіта – з мови язика», 4:24), та настанов не показувати упереджености (4:22,27), боротися за правду (4:28), виявляти щедрість (4:31; див. Дії 20:35). Центральна частина (5:1-8) обрамлена висловлюваннями про те, що не варто покладатися на багатство (5:1-2,8), вона критикує занадто самовпевнене ставлення до Бога (5:3-7). Це ставлення полягає в тому, що людина заперечує владу Бога над собою, зловживає припущенням про Божу довготерпеливість і милосердя, а тому відкладає своє каяття. Ця позиція відображає виправдання, що їх, як правило, висувають грішники, хоч тут може бути закладена критика грецької філософської школи чи навіть Книги Проповідника. Тему правдивої мови знову порушено в четвертій частині (5:9-6:1), де ключове словом є «двомовний» (diglossos, 5:9,14; 6:1) чи «наклепник». Твердження про те, що потрібно бути скорим на слухання і повільним на говоріння, ми знаходимо також в Як. 1:19. У другій частині (5:13-6:1) честь і сором виступають демотиваторами «двомовної» поведінки. Заключна частина (6:2-4) використовує ключове слово, вжите в першій частині, – «сам», «душа» (psyche). Погляд Сираха на антропологію не цілком збігається з поглядами, що були популярними в стародавній Греції, чи сучасними поглядами. Для нього душа є підставою життя (євр. nepesh). Зла душа руйнує людину і приносить їй сором. Мудрець, який дотримується всіх цих настанов, уникне клопотів у стосунках з іншими та з Богом.

Попередній запис

Розділи 1-2

Розгляд окремих фрагментів у такій послідовності дає змогу проаналізувати Книгу Сираха на літературному, історичному та богословському рівнях. Такий аналіз не ... Читати далі

Наступний запис

Розділи 6-7

6:5-17 – Дружба У цьому фрагменті Сирах пропонує опис дружби, найповніший із тих, які ми можемо знайти в Біблії (див. ... Читати далі