Але тепер виявляється відсутність Бога, і діє лише людина. Повага до релігійних «традицій» лише позірна. Насправді вони виражаються великою кількістю звичаїв, які людині треба дозволити залишити, хоча, врешті-решт, вони й не мають значення. Віра, релігії інструменталізуються для досягнення політичних цілей. Важливе лише влаштування світу. З релігією рахуються доти, поки вона може допомогти досягти цієї мети. Близькість такого погляду на віру і релігію з третьою спокусою Ісуса тривожить, вона надто очевидна, щоби не викликати тривогу.
Отже, ми повертаємося до Євангелія, до справжнього Ісуса. Наша головна критика цієї секулярно-утопічної ідеї Царства звучала так: Бог зник. Він більше не потрібен або навіть заважає. Але ж Ісус проповідував Царство Боже, а не якесь інше. Щоправда, Матей веде мову про «Царство Небесне», але слово «Небо» є перифразою слова «Бог», якого в юдаїзмі з остраху перед таїнством Бога з огляду на другу заповідь переважно уникали. Згідно з цим, під висловом «Царство Небесне» мається на увазі не лише щось потойбічне, а мова йде про Бога, Який однаково поцейбічний і потойбічний – Він наш світ безмежно перевищує, але й присутній всередині нього.
Важливим є ще одне мовне спостереження: давньоєврейське слово «малькут» (malkut) – царство – «є назвою дії і означає – як і грецьке слово ‘βασιλεα’ – функцію панування, володіння (царя)» (Stuhlmacher І, цит. вид., с. 67). Йдеться не про майбутнє «Царство» чи «Царство», яке треба влаштувати, а про правління Бога над світом, що наново стає подією в історії.
Можемо сказати ще простіше: говорячи про Царство Боже, Ісус проповідує просто Бога, а саме як Бога живого, Який здатний діяти конкретно в світі та в історії і діє саме тепер. Він каже нам: Бог є. І Бог є справді Богом, тобто, Він покриває весь світ. В цьому значенні Благовість Ісуса дуже проста, надзвичайно Тео-центрична. Нове і цілковито специфічно Його Благовісті полягає в тому, що Він нам каже: Бог тепер діє – це є пора, коли Бог показує Себе в історії способом, що перевершує все дотеперішнє, як її Господь, як Бог живий. Тому переклад «Царство Боже» недосконалий, краще було б вести мову про «панування Боже».
Але тепер ми все ж повинні спробувати дещо точніше визначити зміст благовісті Ісуса про Царство Боже, виходячи з її історичного контексту. Проголошення Божого панування, як і ціла Благовість Ісуса, базується на Старому Завіті, який Він у його прогресивній динаміці від початків, від Авраама, до Своєї пори прочитує як цілісність. Саме коли зрозуміти цілісність цієї динаміки, то вона підводить безпосередньо до Ісуса.
Ось передусім псалми інтронізації, що проголошують Царство Бога (Ягве) – Царство, яке розуміється космічно-універсально і до якого Ізраїль ставиться з поклонінням (Пс. 47; 93; 96 – 99). Починаючи від VI ст. з огляду на катастрофи в ізраїльській історії Царство Боже стає вираженням надії на майбутнє. У Книзі Даниїла (II ст. до Р.Х.) йдеться про присутнє панування Бога, але насамперед вона проповідує нам надію на майбутнє, для якої тепер стає важливою постать «Сина Людського», що мусить встановити це панування. В юдаїзмі за часів, коли жив Ісус, поняття Божого панування трапляється в культі єрусалимського храму та в синагогальній літургії; воно зустрічається в мові раввинів, а також у кумранських творах. Благочестивий юдей щоденно молиться «Шема Ісраел»: «Слухай, Ізраїлю, Ягве, Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю…» (Втор. 6:4-5; пор. 11:13; Чис. 15:37-41). Промовляння цієї молитви тлумачилось як взяття на себе ярма Божого панування: ця молитва є не лише словами; у ній молільник погоджується на владарювання Бога, що таким чином через молитву входить у світ молільник, наче несе Бога, що через його молитву визначає спосіб його життя, його будні, отже в цьому місці стає присутнім у світі.
Так ми бачимо: Боже панування над світом та історією виходить поза конкретний момент, перевищує історію як цілісність та сягає поза неї; його внутрішня динаміка виводить історію поза неї. Але водночас все ж таки є щось надзвичайно сучасне – присутнє в Літургії, у храмі та синагозі як передчуття майбутнього світу; присутнє як сила, що формує життя, через молитву і буття віруючого, який несе Боже ярмо і тому наперед отримує частку в майбутньому світі.
Саме в цьому місці можна дуже добре бачити, що Ісус був «справжнім ізраїльтянином» (пор. Йо. 1:47), водночас перевершивши юдаїзм – у сенсі внутрішньої динаміки його обітниць. Виходячи зі змістів, які ми щойно віднайшли, нічого не втрачено. Натомість є щось нове, що виявляється насамперед у словах «Царство Боже близько» (Мр. 1:15), «прибуло до вас» (Мт. 12:28), є «між вами» (Лк. 17:21). Тут йдеться про настання Царства Божого – процес, що відбувається зараз і стосується всієї історії. Це саме ті слова, які вимагають тези очікування близького кінця світу, як головного сповіщення послання Ісуса. Але це тлумачення аж ніяк не є безумовним, ба, якщо взяти до уваги всю структуру Ісусових слів, то його навіть треба однозначно виключити: це видно з того, що представники апокаліптичного тлумачення Благовісті Ісуса про Боже Царство (у значенні очікування близького кінця світу), виходячи з цього критерію, просто заперечують Йому в авторстві великої частини Його слів на цю тему, а інші слова навмисне замовчують.
Ми вже бачили, що до Благовісті Ісуса про Боже Царство належать вислови про вбогість цього Царства в історії. Воно схоже на зерно гірчиці, найменше серед усіх зерен. Воно схоже на закваску, незначну кількість у порівнянні з масою всього тіста, але визначальну для того, що з неї постане. Воно постійно порівнюється з насінням, що вноситься в ріллю світу і там зазнає різної долі – видзьобується птахами, придушується терням, але й дозріває до щедрих плодів. Інша притча оповідає про те, що насіння Царства росте, але поміж ним ворог посіяв бур’ян, що росте так само, і відокремлення настане щойно наприкінці (Мт. 13:24-30).
Ще один аспект цієї таїнственної дійсності «панування Бога» виявляється, коли Ісус порівнює її зі скарбом, закопаним у землю. Той, хто його знаходить, знову його закопує та продає все, щоб купити те поле і таким чином заволодіти скарбом, що може забезпечити всі потреби. Аналогічно до цієї є притча про коштовну перлину: той, хто її знаходить, так само віддає все, щоб отримати це найбільше добро (Мт. 13:44-45). І ще один бік дійсності «Божого панування» (Царства) виявляється, коли Ісус словами, які дуже важко пояснити, каже, що «Царство Небесне» зазнає насильства, «і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11:12). З точки зору методології неприпустимо визнавати усього лише один аспект «Ісусовим», замовчуючи на основі такого свавільного вислову все інше. Радше ми маємо визнати: реалія, яку Ісус називає «Царством Божим, пануванням Божим», є надзвичайно складна, і лише приймаючи ціле ми можемо підійти до Його Благовісті і дати себе їй вести.
Придивимося ближче принаймні до одного тексту, характерного щодо труднощів розуміння завжди таїнственної Ісусової Благовісті. Лука в главі 17, стихах 20-21 говорить нам: «Як же спитали Його фарисеї, коли прийде Царство Боже, Він відповів їм: ‘Царство Боже прийде непомітно; ані не скажуть: <Ось воно тут!> або: <Он там!>, бо Царство Боже є між нами’». У тлумаченнях цього тексту ми знову натрапляємо на різні напрями, за якими взагалі розумілося «Царство Боже» – згідно з попереднім вибором та світоглядом, що привносить інтерпретатор.
«Ідеалістичне» тлумачення каже нам: Царство Боже є не зовнішньою структурою, а має своє місце всередині людини; згадаймо те, що ми вже чули від Оригена. Це правда, але й уже просто з філологічного погляду цього пояснення недостатньо. Ще одне тлумачення в сенсі очікування близького кінця світу: Царство Боже не буде наближатись повільно і поступово, так що його можна буде спостерігати; воно настає раптово. Але це тлумачення не має основи у формулюванні нашого тексту. Тому зараз дедалі більше схиляються до того, що Христос цими словами вказував на Себе Самого: Він, стоячи посеред нас, є Царством Божим, лиш ми Його не знаємо (пор. Йо. 1:30-31). Із дещо іншим нюансом у цьому самому дусі звучать слова Ісуса: «Коли Я Божим перстом виганяю бісів, то значить, прийшло до вас Боже Царство» (Лк. 11:20). Тут (як, зрештою, і в попередньому уривку) «Царство» присутнє непросто фізично в Ісусі, а через Його діяння, що відбуваються у Святому Дусі. В цьому значенні в Ісусі та через Ісуса Царство Боже стає присутнім і сучасним, «наближається».
Отже, у процесі нашого прислухання до Біблії напрошується, поки що тимчасова і початкова, відповідь: нове наближення Царства, про яке мовить Ісус і ознаки якого є характерними для Його Благовісті – ця нова близькість полягає в Ньому самому. Через Його присутність та Його вчинки Бог як творець зовсім по-новому тут і тепер входить в історію. Тому зараз час сповнений (Мр. 1:15), тому тепер є неповторна пора навернення та покаяння, а також і пора радості, бо в Ісусі до нас приходить Бог. У Ньому Бог тепер діяльний і владарюючий – владарюючий по-божественному, тобто не світською владою, пануючий любов’ю до «кінця», до краю (Йо. 13:1) – до Хреста. Виходячи з цього центру, укладаються разом різноманітні аспекти, на перший погляд суперечливі. Звідси ми розуміємо вислови про малі розміри та прихованість Царства, багатогранний основоположний образ насіння, який ми ще під різними кутами розглядатимемо, та заохочення до мужності наслідування, полишаючи все інше. Він сам є скарбом, сопричастя[1] з Ним – коштовна перлина.
Тут з’ясовується і напруженість між етикою і благодаттю, між найсуворішим персоналізмом і закликом до нової спільноти. При аналізі Христової Тори в Нагірній проповіді ми побачимо, як тепер переходять одне в одне свобода від закону, дар благодаті, «більша праведність», що вимагається від учнів Ісуса, «надмір» праведності в порівнянні з праведністю фарисеїв та книжників (Мт. 5:20). Погляньмо поки що лише на один приклад: історію про фарисея і митаря, кожен з яких по-своєму молиться в храмі (Лк. 18:9-14).
Фарисей може похвалитися великими чеснотами; він розповідає Богові лише про себе самого і вважає, що хвалить Бога, хвалячи самого себе. Митар-податківець знає про свої гріхи, знає, що він перед Богом хвалитися не може, і, усвідомлюючи свою провину, молиться про благодать. Чи це означає, що один втілює етику, а інший – благодать без етики або проти етики? Насправді йдеться не про питання за чи проти етики, а про два способи ставлення до Бога і до себе самого. Один, власне кажучи, дивиться зовсім не на Бога, а лише на себе самого; Бог йому зовсім не потрібен, бо він усе робить правильно. Тут насправді немає стосунків із Богом, Бог тут, зрештою, є зайвим – достатньо власних діл. Людина виправдовує сама себе. Інший же бачить себе з погляду Бога. Він поглянув на Бога, і в Ньому йому відкрився погляд на себе самого. Так він знає, що йому Бог потрібен і що він живе Його милістю, до якої він не може Бога змусити, яку він не може створити собі сам. Він знає, що йому потрібне милосердя, і так із милосердя Бога вчиться сам бути милосердним, а тому – подібним до Бога. Він живе стосунками, дарами; йому завжди потрібен дар доброти, прощення, з нього він завжди вчитиметься передавати його далі. Ласка, про яку він молиться, не звільняє його від етики. Щойно вона робить його здатним на справжні вчинки доброти. Йому потрібен Бог, і тому, що він це визнає, починає, виходячи з доброти Бога, сам ставати добрим. Етика не заперечується, вона лише звільняється від скутості моралізму та пересувається в контекст стосунків любові – стосунків із Богом; так вона стає істинною.
Тема «Царства Божого» проходить через усе проповідування Ісуса. Тому зрозуміти її можна лише на основі цілісності Його Благовісті. Якщо тепер звернемося до серцевини Його благовістування – Нагірної проповіді, то знайдемо там глибше розвинуті теми, які тут лише легко окреслювалися. Насамперед нам при цьому відкриється, що Ісус завжди говорить як Син; на тлі Його Благовісті завжди є стосунки між Отцем і Сином. У цьому значенні завжди в центрі є мова про Бога; але саме тому, що Ісус Сам є Богом – Сином, ціле Його благовістування є сповіщенням Його власного таїнства, христології, тобто мовою про присутність Бога в Його власних ділах та бутті. І ми побачимо, що саме цей момент виявиться ключовим: саме це вимагає прийняття важливого рішення, саме це і привело до Хреста і Воскресіння.
[1] Сопричастя – (лат. communio): співтовариство людей із Богом та людей між собою.
