СПОКУСИ ІСУСА – Частина 1

Христос у пустелі (фрагмент), Іван Крамськой

Сходження Святого Духа на Ісуса, яким увінчується Хрещення, означає щось на зразок формального початку Ісусового служіння. Тому Отці Церкви[1] справедливо вбачали в цьому акті аналогію до помазання, з яким розпочинали своє служіння царі і священики в Ізраїлі. Слово «Месія» – Христос – означає «Помазаний»: помазання вважалося в Старому Завіті немовби видимим знаком наділення дарами служіння, Духом Божим. У книзі Ісаї (Іс. 11:1–2) на цій основі розвивається надія на справді «Помазаного», «помазання» якого полягає якраз у тому, що на Нього сходить Дух Господній, «Дух мудрості й розуму, Дух ради й сили, Дух знання і страху Господнього». Згідно з розповіддю святого Луки, Ісус представив Себе і Свою місію в назаретській синагозі подібними словами Ісаї: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав» (Лк. 4:18; Іс. 61:1). Закінчення сцени Хрещення говорить нам, що Ісус прийняв це справжнє «помазання», що Він є очікуваним Помазаним – що Йому в той час формально для історії і прилюдно перед Ізраїлем було виявлено царські і священичі почесті.

Відтепер Він сповняє це служіння. На наш подив, три синоптичні Євангелія[2] розповідають нам, що перше розпорядження Духа веде Ісуса в пустелю, «щоб диявол спокушав Його» (Мт. 4:1). Цій події передує внутрішнє зосередження, і це зосередження обов’язково є й боротьбою за Свою місію, боротьбою проти викривлених тлумачень покладеного на Нього завдання – тлумачень, які видають себе за справжній смисл цього завдання. Зосередження необхідне для проходження через небезпеки, які загрожують людині, оскільки тільки той, що впав, може бути спасенний: Ісус мусить, і це становить саму суть Його місії, – пропустити через Себе драму людського існування, перейти через її найбільші глибини, щоб знайти «загублену овечку», взяти її на плечі і віднести до Батьківського дому.

Сходження Ісуса «в ад», про яке свідчить визнання віри, здійснилося не лише під час та після Його смерті, а й безперервно характеризує Його шлях: Він повинен пропустити через Себе цілу історію від її початків – від «Адама», перейти її та перетерпіти, щоб мати можливість її перетворити. Особливо Послання до євреїв наголошує, що Ісусовій місії, Його солідарності з усіма нами, наперед представленій у хрещенні, притаманна згода на досвід людських загроз і небезпек: «Тому Він мусив бути в усьому подібний до братів, щоб стати милосердним та вірним архієреєм у справах Божих на спокутування гріхів народу. Тому, власне, що страждав і сам був випробуваний, Він може допомогти тим, що проходять через пробу» (Євр. 2:17 – 18). «Бо ми не маємо такого архієрея, який не міг би співчувати нашим недугам: Він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха» (Євр. 4:15). Отже, історія спокус перебуває в тісному взаємозв’язку з історією хрещення, в якій Ісус стає солідарним із грішниками.

У низці великих битв Ісуса за Свою місію є також битва в Гетсиманському саду. Але «спокуси» супроводжують Ісуса протягом усього Його шляху, і через те історія зі спокусами видається – так само, як і Хрещення – прообразом постійної боротьби у Його подальшому земному житті.

Ап. Марко у короткій згадці про спокуси Ісуса (Мр. 1:13) встановлює аналогію з Адамом – до перенесення самої по собі людської драми: Ісус «був із дикими звірами, а ангели Йому служили». Пустеля – протилежність садові – стає місцем примирення і зцілення; дикі звірі, що становлять найконкретнішу форму загроз людині через бунт сотворіння та через владу смерті, стають друзями, як у раю. Відновлений той мир, який проголошує Ісая у часи Месії: «Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме…» (Іс. 11:6). Коли переможений гріх, коли відновлена гармонія людини з Богом, то наступає примирення сотворіння, роздертий світ знову стає місцем миру; Павло скаже про зітхання світу, який «нетерпляче очікує виявлення синів Божих» (Рим. 8:19).

Хіба оази світу, які виникли, наприклад, навколо західних Бенедиктинських монастирів, не є символами передчуття цього примирення світу, що походить від дітей Божих; і навпаки, наприклад, Чорнобиль хіба не є страшним вираженням поневоленого світу, що перебуває в просторі незнання Бога? Свою коротку розповідь про спокуси Ісуса Марко завершує словами, які можна сприйняти як посилання: «…А ангели Йому служили» (Пс. 91:11 – 12). Ці слова стоять і наприкінці детальної Матеєвої розповіді про спокуси та стають повністю зрозумілими лише з описаного там ширшого контексту.

Матей і Лука розповідають про три спокуси Ісуса, в яких відображається боротьба за Його завдання, але водночас із цим пов’язане питання загалом людського життя. Суттю всіх спокус – це можна тут зауважити, є пропозиція відсторонитись від Бога і сприйняти Його як другорядного – в порівнянні зі всім тим, що видається нам нагальнішим, – якщо не як зайвого і шкідливого. Впорядкувати світ власними силами, без Бога, будувати на своїй основі, визнавати за дійсність лише політичні й матеріальні реалії, а Бога полишати осторонь як ілюзію – це спокуса, що загрожує нам у різноманітних формах.

До суті спокуси належить її моральний жест: вона зовсім не запрошує нас безпосередньо до злого, це було б занадто невигідно. Вона прикидається, що показує краще: нарешті позбутися ілюзій і активно взятися за покращення світу. До того ж, вона виступає під виглядом істинного реалізму: реальним є наявне – влада й хліб; справи ж Божі видаються ірреальними, другорядним світом, який, зрештою, є зайвим.

Йдеться про Бога: Він є дійсний, сама дійсність чи ні? Чи Він є добром, чи добро ми повинні винаходити самі? Питання про Бога є фундаментальним питанням, що ставить нас на розпуття людської екзистенції[3]. Що має чинити або ж не чинити Спаситель світу – ось про що йдеться у спокусах Ісуса. Розповідь про три спокуси є в Матея і в Луки однакові, відрізняється лише їхня черговість. Підімо слідом за тією, яку пропонує Матей, через притаманну їй послідовність посилення.

Коли Ісус «постив сорок днів та сорок ночей», то «нарешті зголоднів» (Мт. 4:2). Для Ізраїля число 40 у час Ісуса вже було сповнене багатим символічним змістом: насамперед воно нагадує нам про 40 пустельних років Ізраїля, що були як часом його спокус, так і часом особливої близькості до Бога. Далі, вони змушують нас думати про 40 днів, які Мойсей провів на горі Синай, перш ніж міг отримати Слово Боже, таблиці святого Закону. Вони можуть також викликати спогад про раввинівську[4] розповідь, згідно з якою Авраам на шляху до гори Хорив, де він мав принести в жертву свого сина, 40 днів і ночей не приймав ані їжі, ані пиття, і живився виглядом та мовою Ангела, що його супроводжував.

Дещо грайливо перебільшуючи символіку чисел, Отці Церкви взагалі вважали число 40 космічним числом, символічним числом цього світу: чотири кінці світу описують всесвіт, а десять є числом заповідей. Космічне число, помножене на число заповідей, стає символічним вираженням історії цього світу загалом. Ісус неначе ще раз здійснює Вихід Ізраїля, переходячи через помилки і викривлення історії загалом; 40 днів посту охоплюють драму історії, яку Ісус у Себе приймає і переносить.


[1] Отці Церкви, Отці – стародавні християнські письменники, які в єдності віри та сопричасті з Церквою були надійними вчителями. Вони відзначалися особливим богословським авторитетом; час Отців завершився на Заході в 633 р., на Сході – в 749 р.

[2] Синоптики, синоптичні Євангелія – Євангелія за Матеєм, Марком і Лукою, що виявляють порівнянну композицію, тоді як Євангеліє за Йоаном з багатьох оглядів відрізняється від цих трьох.

[3] Існування (від екзистенція) – центральне поняття екзистенціалізму, унікальна особистісна сутність людини, що втілює в собі духовну, психоемоційну неповторність особи. Екзистенціалі́зм або філософія існування – напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

[4] Раввин – (євр.: «Майстер», «Вчитель»): знавець юдейської традиції. Раввини особливо зобов’язані плекати Галаку (кодекс релігійно-правових текстів) та її викладати. Вони вважаються редакторами і частково авторами Талмуда.

Попередній запис

ХРЕЩЕННЯ ІСУСА - Частина 3

Східна Церква у своїй літургії та своєму богослов'ї ікони далі розвинула і поглибила це розуміння Хрещення Ісуса. Вона бачить глибокий ... Читати далі

Наступний запис

СПОКУСИ ІСУСА - Частина 2

Спокуса Христа в пустелі, фреска собору Монреале, Сицилія «Коли ти Син Божий, звели, щоб це каміння ... Читати далі