Східна Церква у своїй літургії та своєму богослов’ї ікони далі розвинула і поглибила це розуміння Хрещення Ісуса. Вона бачить глибокий взаємозв’язок між змістом свят Богоявлення (проголошення Божого синівства голосом з неба; Богоявлення є для Сходу днем, коли приймають хрещення) і Пасхи[1]. У відповіді Ісуса Йоанові «личить нам здійснити всяку правду» (Мт. 3:15) Східна Церква бачить тотожність з Його словами у Гетсиманському саду[2]: «Отче мій,… не як Я бажаю, лише – як Ти» (Мт. 26:39).; літургійні співи 3 січня відповідають співам Страсної середи, співи 4 січня – співам Страсного четверга, співи 5 січня – співам Страсних п’ятниці та суботи. (Автор подає дати за новим стилем; в східній традиції 3 січня відповідає 16, 4 – 17, 5 – 18 січня. – Прим. ред.).
Іконографія підхоплює ці відповідності. Ікона Хрещення Ісуса зображає воду у вигляді рідкої могили, що має форму темної печери і, своєю чергою, є іконографічним символом аду, глибин підземних, пекла. Сходження Ісуса в цю рідку могилу, у це пекло, що Його цілковито оточує, є таким чином прообразом сходження в ад: «Зійшовши у воду, Він зв’язав сильного», – каже Кирило Єрусалимський (пор. Лк. 11:22). Йоан Золотоустий пише: «Поринання і виринання є образом сходження в ад і воскресіння». Тропарі[3] візантійської літургії додають до цього ще один символічний взаємозв’язок: «Йордан розвернувся колись від плаща Єлисея,… води розступились і став сухим шлях, що був мокрим; воістину на образ хрещення, завдяки якому ми переходимо течію життя» (Євдокимов, цит. вид., с. 308).
Хрещення Ісуса розуміється, відповідно, як прообраз цілої історії, який включає в себе минуле і водночас передвіщає майбутнє: входження в натовп грішників є сходженням в «ад» – однак не задля споглядання, як у Данте, а співстраждаючи, переображуючи саме страждання, і тому перетворюючи все довкола, широко розкриваючи та руйнуючи двері безодні. Воно є сходженням у дім злого, боротьбою з сильним, який тримає людину в полоні (справді, як же ми всі полонені силами, що нами анонімно маніпулюють!). Цей сильний та, – виходячи з власних сил світової історії, – непереможний, перемагається і зв’язується Сильнішим, який, будучи рівним Богові, може взяти на Себе весь гріх світу і страждає, не відкидаючи нічого через ототожнення Себе з грішниками. Ця боротьба є «наверненням» буття, що приводить до нової його структури, готує нове Небо і нову землю. Святе таїнство – Хрещення – видається на цій основі участю в Ісусовій боротьбі, що перетворює світ, за зміну життя, що відбувається у Його сходженні вниз і виході нагору.
Чи при цьому церковному тлумаченні події Хрещення Ісуса ми занадто віддалилися від Біблії? В цьому контексті варто послухати четверте Євангеліє, згідно з яким Йоан Хреститель при погляді на Ісуса промовив слова: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Йо. 1:29). Над цим реченням, що в римській Літургії промовляється перед Причастям, багато хто ламав собі голову. Що означає «Агнець Божий»? Чому Ісуса називають «Агнцем» і чому цей «Агнець» відбирає геть гріхи світу, позбавляє їх суті та дійсності?
Йоахим Єреміас запропонував вирішальні засоби, щоб цей вислів розуміти правильно і вважати його, в тому числі і з історичної точки зору, справді висловом Хрестителя. Насамперед у ньому слід розпізнати два посилання на Старий Завіт. Пісня Господнього слуги[4] з книги Ісаї (Іс. 53:7) порівнює страждаючого слугу Господнього[5] з ягням, яке ведуть на заріз: «Немов ягня, що на заріз ведуть Його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав Він уст». Ще важливішим є те, що Ісуса розп’яли у свято Пасхи і Він мав видаватися справжнім Пасхальним Агнцем, в якому сповнилося те, що було значенням пасхального ягняти при виході з єгипетської влади, влади смерті, та звільненні для Виходу, для мандрівки у свободу обітниці. На основі Пасхи символіка Агнця стала основоположною для розуміння Христа; ми знаходимо її в Павла (1 Кор. 5:7), Йоана (Йо. 19:36), у Першому посланні Петра (1 Пт. 1:19) та в Одкровенні[6] (напр., Од. 5:6).
Крім того, Єреміас звертає увагу на те, що одне й те саме єврейське слово «tália» означає як «ягня», так і «дитина, слуга» (цит. вид., с. 343). Тоді слова Хрестителя могли вказувати насамперед на слугу Божого, який Своїм заступницьким покаянням «несе» гріхи світу; а водночас давали Його пізнати як істинного Пасхального Агнця, що покутує гріхи світу. «Як жертвенне ягня, Спаситель покірно прийняв хресну смерть; спокутувальною силою Своєї невинної смерті Він розплатився за провину… всього людства…» (там само, с. 343 – 344). І подібно до того, як кров пасхального ягняти стала вирішальною для звільнення Ізраїля від єгипетської неволі, так Він, – Син, що став слугою, Пастир, що став Агнцем, – заступається вже не просто за Ізраїль, а за «світ» – за людство в цілому.
Таким чином, ми звернулися до великої теми універсальності Ісусової місії. Ізраїль тут не для себе самого, а його вибраність є шляхом, яким Бог хоче прийти до всіх: тема універсальності як істинний центр Ісусової місії траплятиметься нам знову й знову; зі словом про Агнця Божого, що несе провину світу, вона з’являється в четвертому Євангелії вже на початку Ісусового шляху.
Слова про Агнця Божого співвідносять з Хрещенням Ісуса, Його сходженням в безодню смерті з Хрестом, переносячи, якщо можна так сказати, всі події в площину богослов’я хреста. Всі чотири Євангелія по-різному розповідають, що при виході Ісуса з води небеса «розкололися» (Мр.), відкрилися (Мт. і Лк.); Дух «як голуб» зійшов на Нього і з небес залунав голос, який, згідно з Марком і Лукою, звертався до Ісуса: «Ти є…», а згідно з Матеєм каже про Нього: «Це Син мій любий, що Його Я вподобав» (Мт. 3:17). Образ голуба може нагадати про ширяння Духа над водами, про яке розповідає історія створення світу (Бут. 1,2); через маленьке слово «як» (як голуб) він видається «порівнянням для того, що в принципі описати неможливо…» (Gnilkа, цит. вид., с. 78). Той самий голос із небес, що й тут, ми знову зустрінемо під час Переображення Ісуса, але тоді додається наказ: «Його маєте слухати». Там ми змушені будемо детальніше розглянути значення цих слів.
Тут я хотів би лише дуже коротко підкреслити три аспекти. Насамперед, це образ розкритого неба: над Ісусом відкрите небо. Його спільність волі з Отцем, «всяка правда», яку Він сповнює, відкриває небо, суттю якого якраз і є цілковите сповнення Божої волі. Друге – це проголошення Ісусової місії, що походить від Бога, від Отця; але це проголошення стосується не вчинку, а Його буття: Він є любий Син, на Ньому спочиває Боже благовоління. Нарешті, хотів би вказати на те, що тут із Сином зустрічаються Отець і Святий Дух: окреслюється таїнство Триєдиного Бога, що, однак, може стати видимим у своїй глибині щойно в цілісності Ісусового шляху. Тому місток (веселка) сягає від цього початку Його шляху до часу, коли Він як Воскреслий пошле Cвоїх апостолів у світ зі словами: «Ідіть і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…» (Мт. 28:19). Хрещення, яке учні Ісуса відтоді чинять, є вступом у Хрещення Ісуса – у дійсність, яку Він таким чином попередньо підготував. Так стають християнами.
В обширі ліберальних досліджень Хрещення Ісуса тлумачиться як подія покликання: тут, мовляв, Він, досі проводячи цілком звичайне життя в галилейській провінції, зазнав досвіду, що Його глибоко схвилював; Він усвідомив Собі Свої особливі стосунки з Богом та Cвою релігійну місію, що стало наслідком пануючої в Ізраїлі та по-новому сформульованої Йоаном Хрестителем теми сподівань, а також Його особистого глибокого враження від події Хрещення. Але про це в текстах нічого не написано. Якими би вченими аргументами не підкріплювалась ця концепція, все ж її радше слід віднести до царини вимислу в дусі роману про життя Ісуса, ніж до справжньої екзегези[7]. Тексти не дають змоги нам заглянути всередину Ісуса – Ісус стоїть понад нашими психологіями (Романо Ґвардіні). Але вони дають нам змогу пізнати, як Ісус перебуває в контексті «Мойсея і пророків»; вони дають нам пізнати внутрішню єдність Його шляху від першої миті Його життя аж до Розп’яття і Воскресіння. Ісус постає не геніальною людиною зі своїми глибокими хвилюваннями, невдачами і успіхами, з чим Він як індивід минулого періоду врешті-решт залишався б на нездоланній дистанції від нас. Він знаходиться перед нами як «любий Син», який, з одного боку, є цілком Іншим, але саме тому може бути сучасним нам усім, бути глибше в кожному з нас, ніж ми самі в собі (пор. Августин[8], Сповідь III, 6,11).
[1] Пасха – походить від євр. слова «песах», що означає як жертовну тварину, так і головне релігійне свято юдаїзму (Вих. 12). У Песаху Ізраїль щорічно згадує Боже діло визволення вибраного Ним народу (Вихід з Єгипту). Тайна вечеря Ісуса зображена євангелістами як трапеза Песаху. Воскресіння є християнською Пасхою.
[2] Гетсиманія – (арам.: «оливне давило»): сад на Оливній горі, де згідно з Мр. 14:32 ув’язнили Ісуса.
[3] Тропарі – короткі гімни східної традиції.
[4] Пісня Божого слуги – під цією назвою зібрані чотири тексти, які можна знайти в книзі Ісаї. Вони представляють «Божого слугу».
[5] Слуга Божий – постать у Старому Завіті (Іс. 42, 49, 50, 52, 53), обранець Божий для справи спасіння Ізраїли, повідомлення йому Його послання та свідчення Об’явлення. Слуга Божий мусить зазнати страждань і смерті, щоб його врешті возніс Бог. Таким чином він виконує функцію спокутування і заступництва за людей. Новий Завіт цим Слугою Божим вважає Ісуса Христа.
[6] Одкровення – остання книга Нового Завіту, Йоана Богослова.
[7] Екзегеза – дослідження і тлумачення Святого Письма науковими методами.
[8] Августин – (354 – 430): видатний латинський Отець Церкви; з 395 р. єпископ Іппонський; почитається як святий, і його думки досі справляють вплив на західну філософію.
