ПРО ВИТРИВАННЯ В ДОБРІМ

У березні 1974 року американські й світові засоби масової інформації повідомили сенсаційну новину: «офіцер» японської армії Гіроо Онода майже 30 років по Другій світовій війні переховувався в густих лісах Філліпін і не хотів здатися, бо мав наказ стояти на фронті й ніколи не здаватися. Його почуття обов’язку і геройська вірність своїй батьківщині Японії викликали подив його власного народу і цілого світу. Коли він повернувся до Японії, велика кількість народу вітала його як героя.

Як він став героєм? За які геройські діла? Раз склавши присягу вірності і послуху він хотів бути вірним своїй присязі до кінця. Він здався щойно тоді, коли до нього приїхав його командуючий генерал і в його руки дав свій офіцерський меч – символ вірності і честі. Онода за всяку ціну хотів виконати свій обов’язок совісно, мужньо, з найбільшою жертвою. А та жертва була надлюдська. Йому довелося жити 30 літ у джунглях у голоді, холоді, спеці, небезпеці, нужді, де він був вічно гнаний і переслідуваний. Його мати, вітаючи його, казала: «Мій сину я горда за тебе, що ти вірно виконав свій обов’язок».

Дні нашої духовної обнови добігають кінця. Година особливої Божої ласки проминула, а тепер – черга на дотримання постанов. Витривалість у всьому доброму – це для нас справа життя і смерті, дочасності і вічності. У книзі Об’явлення читаємо: «Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!» (Об. 2:10).

До вірності в усьому доброму маємо сильні спонуки, які нас заохочують і переконують, що ми мусимо, можемо і хочемо бути повсякчасно на Христовій службі. Отож, найперше, ми мусимо бути витривалі, бо вічні правди завжди актуальні.

Ті великі й святі правди, що зворушували нашу душу, і надалі залишаються тими самими – незмінними і актуальними. Бог є і буде завжди Той Самий. Гідний тієї самої служби. Смерть може прийти кожної хвилини. Пекло ніколи не перестане бути пеклом. Гріх завжди є і буде найбільшим нещастям для душі. Якщо Христос учора заслуговував на те, щоб Його любили, Йому служили і Його наслідували, то й завтра Він буде на те заслуговувати. «Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий!», – каже апостол Павло (Євр. 13:8). І хоч би ми змінилися, ті правди залишаться незмінні. Оскільки ці правди завжди актуальні, то наш погляд на них завжди мусить бути поважний і серйозний. Духовне життя канікул не має.

Без витривалості немає святості, немає спасіння. Святість, спасіння – це плід витривалості. Лише витривалість родить святі й геройські душі. Нема нікого, хто став би святим, а не був би витривалим. Сам Христос каже: «А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений» (Мт. 10:22).

Знаний американський католицький учений Тома Мертон по своєму наверненні вступив до Чину Отців Трапістів в Гетсемані (у штат Кентуккі). У своїх споминах він пише, що під час вступу до монастиря сповідник висказав йому таку заохоту: «Хто знає, скільки душ залежить від твого витривання в цьому монастирі. Може, Бог так зарядив, що багато є таких на світі, що будуть спасенні тільки через твою вірність твоєму покликанню. Ти мусиш пам’ятати про них, коли на тебе прийдуть спокуси проти покликання, а вони певно прийдуть. Пам’ятаймо про всі ці душі на світі. Деякі з них ти знаєш, а деяких ніколи не будеш знати аж до зустрічі з ними в небі».

Без витривалості марна праця нашого життя. Ми вже стільки літ, стільки труду поклали в наше духовне життя. Стільки літ молитви, праці, жертви! Без витривалості все те може легко піти слідами блудного сина, і прогайнується весь доробок духовного життя.

Велика відповідальність чекає на нас за змарновані ласки. «А кому багато повірено, – каже Христос, – від того ще більше жадатимуть» (Лк. 12:48). Ми дістали найбільше – аж п’ять талантів. Прийде день, коли ми почуємо страшні слова: «Дай звіт про своє управительство» (Лк. 16:2).

Як зберегти вірність Богові в усьому?

Ми не лише мусимо, а й можемо витривати в усьому доброму, бо для того маємо всі можливі засоби, людські і Божі. Ніхто з мирян не має стільки засобів і ласк до витривання в добрім, як духовні особи. Ми ж бо при джерелі всіх ласк.

Вірність духовним вправам і обов’язкам. Що нас найкраще підтримує і кріпить у витривалості? Наші духовні вправи, як ось: молитва, роздуми, церковне правило, Божественна Літургія. Вони для нашої душі є те, що повітря є для легенів, соки – для дерева, вода – для риби. Упадок духовної особи починається від занедбання духовних вправ. Де вірність духовним вправам, там також є вірність своїм становим обов’язкам. Духовні вправи виробляють у нас сумлінність, почуття відповідальності та обов’язку.

Не на себе – на Бога надіятися треба. Дуже важливо плекати теоцентризм, а не егоцентризм. Ми часто забагато надіємося на себе і на свої сили, тому в нас стільки упадків й неуспіхів. Забуваємо про правдивість Христових слів: «Без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5). «Хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!» (1Кор. 10:12). «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі» (Фил. 4:13).

Важливо цінувати своє звання. Це найкраще і найвеличніше звання на світі. Воно нам Богом дане. У час війни в одному домі жменьку німецьких вояків звідусіль оточили. Німці б’ються до останнього. Коли здобуто було дім, офіцер спитав тяжкопораненого німецького командира: «Ви бачили нашу перевагу, чому відразу не здалися?». А цей останками сил, вказуючи рукою на свої груди, прошепотів: «Хто має цю відзнаку, ніколи не здається». На його грудях виднілась відзнака залізного хреста.

І ми є Божі воїни, борці. На наших грудях є невидима печать тайни священства або відзнака монаших обітів. Тож і ми в тяжкі хвилини життя кажемо собі: «Хто має цю відзнаку ніколи не здається».

Ми не лише мусимо, а можемо й хочемо бути витривалими задля великих зисків. Які ж це зиск?

Найперше – внутрішнє задоволення. Бути витривалим і вірним ласці Божій – це значить тішитися великим внутрішнім спокоєм, бути постійно в єдності з Богом, служити святій справі. Для душ вірних і великодушних Бог є вірний і великодушний. Потрібно також мати повну надію на постійну витривалість. Витривання в добрім – це найбільша ласка, бо вона вирішує нашу вічність. Вірність Богові протягом життя наче зобов’язує Бога дати нам ласку вірності в добрім. Отож витривалість у добрім – це найкраща запорука від Бога на наш щасливий перехід до вічності: знати, що наша вічна нагорода – на небі.

Вічна нагорода Святих – це нагорода за їхню витривалість у службі Богові на землі. Чи ж не оплачується нам сповна коротку службу життя віддати Богові за вічне щастя? Яка щаслива заміна! Бо що посіємо, те й пожнемо. Ступінь нашого щастя в небі залежить від нашої вірності Богові на землі. Служачи Богові, ми тим самим працюємо для свого вічного щастя.

Один будівничий у США довгі літа працював для великої й багатої корпорації. Одного разу дали йому план дому й доручили збудувати його з найліпшого матеріалу в найкращій частині міста. Будуючи цей дім, архітектор думав собі: «Для чого використовувати найкращий матеріал у тих частинах дому, що їх назовні не видно?». Що ж він робить? У тих частинах, що їх назовні не видно, дає набагато гірший матеріал, а різницю грошей бере собі. По закінченні будови корпорація з тієї нагоди справляє великий бенкет. Під час бенкету директор корпорації має похвальне слово на честь будівничого, а опісля дає йому ключі й каже: «Ми вам даруємо цей дім як нагороду за вашу вірну й довголітню службу!».

Можемо уявити собі, як тоді почувався будівничий. Якби він знав, що той дім будує собі, то з певністю кожну його частину будував би з найкращого матеріалу. Своїм служінням Богові тут, на землі, ми будуємо собі наш дім у вічності. Від нас тепер залежить, як він колись буде виглядати.

Знаний у Німеччині проповідник о. Гуртер на закінчення однієї бесіди для заохоти до витривалості в добрім оповідав своїм слухачам такий приклад: у лісі стояла церковця, де була відправа тільки на свято того храму – раз на рік. Перед відправою старший брат виходив на вежу церкви і дзвонив, щоб скликати людей на Службу Божу. А оскільки цілий рік ніхто не заходив до тієї вежі, там загніздилися лелеки, сови, ворони і всяке інше птаство. На звук дзвону всі ті церковні птахи зі страхом втікали, аж пір’я губили. По відправі люди розходилися і знову ставало тихо в церковці. Під вечір все те птаство несміливо, поволі, обережно знову поверталося на свої місця. І поки наставала ніч, уже все було по-старому.

Наша душа – це наче та церковця, що в ній під нас духовних бесід відбувається святочна відправа. На звук дзвону багато наших гостей повтікало з нашої душі. Наш обов’язок тепер подбати, щоб вони вже ніколи не повернулися. Духовні бесіди, – каже о. Фабер, – це Бог зі Своєю ласкою і душа зі своїми постановами.

У щирій молитві подякуймо Христові за всі ласки, заявімо Йому свою витривалу, досмертну вірність і любов. Просімо й надалі Божої опіки та допомоги, щоб ми по вірній і витривалій службі могли колись на смертній постелі повторити за апостолом Павлом: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний» (2Тим. 4:7-8).

Попередній запис

ХРИСТОС СЬОГОДНІ ПОСЕРЕД НАС

Дорога в Еммаус, Роберт Цюнд Христос після Свого воскресіння стає абсолютним володарем. Він посилає Апостолів до ... Читати далі

Наступний запис

СИЛА МОЛИТВИ

Наше християнське життя є духовним, внутрішнім життям Божої благодаті. Проповідь Євангелії має на меті внутрішнє освячення людини та осягнення спасіння, ... Читати далі