Два різновиди віри

Христос у Гефсиманському саду, Генріх Хофман

Для Ричарда каменем спотикання стало саме слово «віра». У відповідь на його сумніви християни радили: «Треба просто мати віру». Що, власне кажучи, вони мали на увазі? «Віра» перетворювалася на спосіб ухилення від питань, а не ставала відповіддю.

Вважаю, що деякі проблеми пов’язані з неточним вживанням слова. З одного боку, «вірою» ми називаємо велику і наївну довіру, що дозволяє прийняти неймовірне. Цей різновид дитячої, дивацької віри продемонстрував Давид, вийшовши на поєдинок з Ґоліятом, і той римський центуріон, чию віру зауважив Ісус (навіть Ісуса «здивувала» непохитна переконаність цієї людини). У наші дні «проповідники віри» публікують дивні історії про чудеса, породжені дитячою вірою. «Сім’я віри» може, виявляється, прогодувати дитячий притулок, а тим більше зрушити з місця гору. Біблія теж не раз натякає на подібні можливості.

Проте Йов і святі, згадані в Євреїв, роз. 11, служать прикладом іншого типу віри, тієї самої віри, про яку я намагаюся говорити в книзі, присвяченій розчаруванню в Богу. Дитяча-наївна довіра навряд чи встоїть, коли диво так і не станеться, коли на невідступне благання не буде відповіді, коли щільна пітьма приховає від наших очей лик Божий. У такі часи нам потрібно щось інше. Я назву це «вірністю» і цим словом позначу наполегливу віру, що не здається за жодних обставин.

Я розмовляв з молодою медсестрою – її розчарування в Богу було викликане саме плутаниною між двома різновидами віри. Дівчина, вихована в християнській сім’ї, ніколи, навіть в університетські роки не сумнівалася в Богу. Вона повісила на стіні своєї кімнати зображення Ісуса з дитиною на руках – ілюстрацію до вірша «Сліди» («Footprints»). І текст, і картина вселяли їй дитячу віру – покладися на Бога, і ноша твоя буде легка. Озираючись на пережиті труднощі, ти побачиш лише один ланцюжок слідів на піску – ти навіть не йдеш поряд з Ісусом, Він несе тебе на руках.

У двадцять чотири роки ця дівчина почала працювати в онкологічному відділенні. Вона переказувала мені історії хвороб – одну за другою. Деякі з її пацієнтів молилися з дитячою вірою, волали до Бога про зцілення і розраду, хоч би про полегшення болю – і усі вони померли жорстокою, тяжкою смертю. Увечері медсестра поверталася додому, згинаючись під тяжкістю страждання, що обрушилося на неї за день, і знову бачила перед собою цю олеографію з відбитками ніг, це спокуслива, але марна обіцянка.

Ми можемо легко уявити собі її стан, перечитавши підряд два Псалми: Псалом 23 проголошує: «Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не будуна тихую воду мене запровадитьне буду боятися злого» (в. 1,2,4), але на попередній сторінці ми читаємо: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!… Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся … Я висох, рахую всі кості свої, а вони придивляються й бачать нещастя в мені!» (в. 2,3,18).

Псалом 23 – виявлення дитячої віри; Псалом 22 – зразок вірності, набагато глибшої і дивної віри. Життя з Богом вимагає від нас і того, і другого. На нашу долю випадають періоди дивної близькості до Бога, коли на кожну молитву ми тут же отримуємо відповідь і відчуваємо, що Бог поруч, Він піклується про нас, а потім настають «часи туману», коли Бог мовчить, коли усе рушиться, коли навіть біблійні обіцянки здаються зухвалою брехнею. Вірність учить нас пам’ятати, що там, за краєм туману, як і раніше править Господь, і Він не залишив нас – усе інше лише видимість.

Як це не парадоксально, найскрутніші часи, випробування, подібні до лих Йова, можуть сприяти дозріванню віри і наблизити нас до Бога.

Глибока віра, яку я тут називаю «вірністю», пробивається через усі перешкоди, немов трава крізь асфальт. Людина зростає працею, зусиллям, напругою. Людській природі трудності більше йдуть на користь, ніж готові рішення. Чому на усі молитви Господь не відповідає негайно, за замовленням не здійснює чудеса? Чому кожному новонаверненому належить пройти один і той же нелегкий шлях духовної дисципліни? Бо ми, а не Бог, потребуємо наполегливої молитви, посту, читання і медитації.

К’єркегор порівнював християн з школярами, що намагаються знайти відповідь у кінці підручника замість того, щоб самим вирішити завдання. І я готовий зізнатися в таких же школярських хитрощах – вважаю, я зовсім не самотній. Усі ми шукаємо коротких шляхів, але короткий шлях відводить нас від кінцевої мети, позбавляє можливості розвитку. Звернемося знову, в якості прикладу, до Йова: який був підсумок його випробування? Равві Аврам Гешель каже: «Віра Йова не захитається, бо вона виростає з потрясіння».

У роздумі про молитву Клайв Л’юїс висловив припущення, що Бог ставиться до новонавернених з особливою поблажливістю, немов земний батько – до новонародженого. Він посилається на слова давнього християнина: «Я бачив багато вражаючих відповідей на молитви, інші з них я міг би назвати дивом, але усі вони зазвичай приходять на самому початку – безпосередньо перед наверненням або незабаром після нього. У міру поглиблення вашої християнської віри, це відбувається все рідше і рідше, а відмови трапляються не лише частіше, але і бувають рішучішими, беззастережними»[1].

На перший погляд подібне припущення здається безглуздим. Хіба життя у вірі не повинне легшати з часом? Проте Л’юїс наводить два потужні приклади молитви, що залишилася без відповіді, – два приклади з Нового Заповіту: Ісус тричі волав до Отця: «Нехай обмине ця чаша Мене…» (Мт. 26:39), а Павло просив Бога позбавити його від «колючки в тілі» (див. 2Кор. 12).

«Виходить, Бог покидає тих, хто найвідданіше служить Йому? – запитує Л’юїс. – Виходить, що так; і Той, Хто служив Йому найкраще, в агонії закричав: «Нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27:46). Бог став людиною, і саме цю Людину Бог зовсім не поспішає утішити під час найбільшої нужди. Тут таїться загадка, і я не наважився б її розгадувати, навіть якщо б у мене вистачило на це розуму. А нам з вами, маленьким людям, не слід робити поспішних висновків і вихваляти самих себе, коли, всупереч всякій вірогідності, у безнадійній ситуації ми отримуємо відповідь на молитву – з нами не обходилися б так ніжно, будь ми витривалішими. Тих, хто хоробріший за нас, без всякої підтримки посилають захищати набагато небезпечніші пости у великій битві».


[1] С. S. Lewis The Worlds Last Night, 10

Попередній запис

Вірити в мороці й тумані

Долина смертної тіні, Джордж Іннесс Один мій знайомий у сутінках вирушив поплавати у великому озері. Він ... Читати далі

Наступний запис

Неминуче питання

Слова Клайва Л’юїса звучать цілком переконливо, але я не хотів би звести вірність до певного готового рецепту – ніби потрібна ... Читати далі