Ще не бачимо

Апостол Павло, Валантен де Булонь

У Новому Заповіті відбувається явна зміна інтонації – приблизно на рівні Дій Апостолів. Далі ми вже не знайдемо ні скарг Йова, ні відчаю Еклезіяста, ні мук Плачу. Автори Нового Заповіту писали в упевненості, що Ісус навіки перетворив світ. Павло прибігає до найвищих ступенів, до виразів абсолютної влади: «Вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому» (Еф. 1:21).

Павло писав ці слова в ті роки, коли Римську імперію постійно стрясали війни і терзали тирани, коли люди продовжували брехати, красти, вбивати один одного, коли лютували епідемії, а християн били бичами і кидали в темниці. Але ці переконливі резони для сумніву і навіть для розчарування не поколивали упевненості апостола в тому, що Ісус прийде знову, як і обіцяв, у славі і силі. Це лише питання часу. Одного разу учні засумнівалися в Христі, але після Воскресіння вони вже не відступляться.

Але цей позитивний, переконаний тон новозавітних авторів обертається новою проблемою: як вийшло, що тепер, двадцять віків потому, я вимушений присвятити книгу проблемі розчарування в Богу? Чому людям, які повідали мені свій сумний досвід, бракує упевненості апостолів? Чому з розчаруванням так і не було покінчено?

Роздумуючи над цим питанням, я знову повернувся до проблеми несправедливості. Чи справедливий Бог? Ісус дав пряму відповідь на питання про прихованість і мовчання Бога, але проблема несправедливості, здається, тільки посилилася. Життя Ісуса завершилося найбільшою несправедливістю: кращий з людей зазнав жорстоке покарання, став черговою жертвою нашої жорстокої планети. Після Його смерті теж мало що змінилося. «Нагородою» Його учням стали в’язниця, тортури і смерть. Несправедливість як і раніше панує на землі.

Але автор Послання до Євреїв, схоже, передбачав і цю ситуацію, передбачав нове розчарування в Богу. Другий розділ цього Послання відкривається величною цитатою з Псалму і твердженням, що Бог підкорив всесвіт Ісусові, але потім слідує обмовка: «А тепер ще не бачимо, щоб піддане було йому все» (в. 8).

Я теж письменник, і мені знайоме це відчуття: написавши фразу, тут же замислитися, чи істинно написане. Автор Послання до Євреїв, повторивши обіцянки Псалмів, зупиняється в сумніві. Так, Ісус править всесвітом, але поки що ми на власному досвіді не можемо перевірити це, «тепер ще не бачимо, щоб піддане було йому все». У цій фразі зосереджена уся несправедливість світу, війни і насильство, ненависть і похіть, глумливий тріумф зла, хвороби і смерть, стогони і сльози, розчарування і відчай світу, що прийшов у хаос. Чи це не «найближча до істини» фраза Біблії.

А далі апостол каже: «Але бачимо Ісуса, мало чим уменшеним від Анголів, що за перетерплення смерти Він увінчаний честю й величністю». Послання звертається не до Переображення Ісуса, не до урочистості Воскресіння, а до Розп’яття. А потім ми чуємо чи не найзагадковіші слова Нового Заповіту: Христос «навчився послуху з того, що вистраждав був» (Євр. 5:8). Коментатори вважають за краще пропустити ці рядки, оскільки вони погано узгоджуються з уявленням про незмінного, непідвладного пристрастям і стражданню Богу, але я не можу пройти повз них, бо вони говорять про безпосередній вклад Ісуса у вирішення нашої проблеми розчарування.

Послання до Євреїв показує, що Втілення зіграло певну роль не лише в нашій історії, але і в житті Божому – Він знайшов спосіб повністю ототожнитися з нами. Дух, Який ніколи раніше не обмежував Себе матеріальним світом, ніколи не відчував м’якості, податливості, ранимої плоті, ніколи не отримував больових імпульсів від Своїх нервових клітин – Ісус змінив усе раз і назавжди, Він пройшов через увесь людський досвід, від болю і крові появи на світ до болю і крові смертної години.

Старий Заповіт дозволяє нам частково зрозуміти, «що відчуває» Бог, а Новий Заповіт розповідає про те, як Бог дізнається, що відчуває людина. Бог відчував те ж саме, що і ми. Нам потрібен Бог, Який не лише знає, що таке біль, але і розділяє його, нам потрібен Бог, Який співчуває нашому болю. Богослов Дитріх Бонхоффер, що загинув у нацистському концтаборі, записав у в’язниці: «Допомогти нам може лише Бог, Який страждає». Ісус став таким Богом. Послання до Євреїв підтверджує, що тепер Бог може зглянутися до нашої слабкості. Слово «співчуття» якраз і має на увазі спільне, розділене страждання.

Чи так маємо право ми припустити, що через Ісуса Бог може зрозуміти навіть наше розчарування в Ньому? Так, інакше як зрозуміти сльози Ісуса і Його крик на хресті? Усі три питання цієї книги злилися в цьому жахливому крику: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27:46). Син Божий «навчився послуху з того, що вистраждав був», – каже Послання до Євреїв. Навчитися послуху можна лише тоді, коли є вибір, є спокуса не послухатися, як мужності можна навчитися лише перед лицем небезпеки, відчуваючи спокусу утекти.

Чому Ісус відмовився оголити меч або призвати на допомогу ангельські легіони? Чому Він відкинув пропозицію сатани отримати у Свою владу весь світ? Бо таким чином Він би зрадив Свою місію, Він не став би одним з нас, хто жив і помер як усі ми. Тільки так Бог міг «діяти за правилами», встановленими Ним для творіння.

На всьому протязі Біблії, особливо в пророків, ми бачимо, з яким парадоксом люто б’ється Господь. Він пристрасно любить створених Ним людей, але відчуває майже нездоланне бажання знищити зло, що поневолило людей. Ісус вирішив цей конфлікт на хресті – Син Божий поглинув сили руйнування і обернув їх у любов.

«Єдиний спосіб здолати зло – переплавити його в живій, сповненій доброю волею людині. Людина поглинає в собі це зло, як губка поглинає кров, як серце приймає спис, що пронизує його, – і зло втрачає свою силу». Gale D. Webbe. The Night and Nothing.

Попередній запис

Завдяки Ісусу

«Мадам, – сказав я, – якби наш Господь був поганським божеством або богом інтелектуалів, – як для мене, це одне ... Читати далі

Наступний запис

Місія

Уявіть собі – сьогодні ви приступаєте до абсолютно нової роботи. Як неприємно стискується шлунок. Чи вийде в мене? А якщо ... Читати далі