Це було б занадто добре

Одного разу, коли великий шотландський проповідник і письменник Джордж Макдональд розмовляв зі своїм сином, і мова зайшла про влаштування небес і пророче видіння кінця світу, хлопчик раптом сказав: «Це занадто добре, щоб бути правдою». Посмішка осяяла Макдональдове обличчя: «Ні, – заперечив він, – це занадто добре, щоб не бути правдою»[1].

Чи властиве людині інше почуття, таке ж глибоке, як надія? Із століття в століття передаються чарівні казки з їх наполегливим сподіванням на щасливий кінець, з упевненістю, що в результаті зла відьма загине, а хоробрі безневинні дітки все ж якось врятуються. Суботнім ранком діти усаджуються перед телевізорами і дивляться підряд один мультик за іншим – усі вони несуть ту ж звістку, а діти ще такі малі, що благополучний кінець, який суперечить здоровому глузду, не викликає посмішки. У реальному житті мати, що потрапила в зону військових дій, притискає до грудей немовля сина, гладить його по голівці і шепоче всупереч всякій логіці: «Усе буде добре», – а гуркіт бою все наближається.

Звідки ми черпаємо надію? Намагаючись пояснити одвічну привабливість чарівних казок, Толкін каже: «Вони не заперечують існування печалі і нещасть, яке навіть потрібне, щоб ми могли порадіти позбавленню, але заперечують (всупереч усім фактам, якщо завгодно) тотальну, остаточну і неминучу поразку, вони дають нам на коротку мить відчути радість. Радість за межами цього світу, пронизливу, як скорбота»[2].

Пророча звістка залишилася б незавершеною без однієї, постійно повторюваної ідеї: вони наполягають, що історія завершиться не «тотальною і неминучою поразкою», а Радістю. Пророки зверталися в тяжкі часи до повного страху громади, і тільки посилювали страх, передбачаючи посуху, нашестя сарани, епідемію і вороже нашестя, але усюди, у будь-якій із сімнадцяти пророчих книг Старого Заповіту, знайдеться і слово надії. Ображений Бог оговтається від нанесеної Йому рани. «На хвильку малу Я тебе був покинув, але з милосердям великим тебе позбираю», – обіцяє Він вустами Ісаї (54:7).

Пророчі голоси злітають увись, немов дзвінкий спів жайворонка, коли вони починають описувати Радість за межами цього світу. В останній день Бог згорне землю, немов старий килим, і почне ткати її наново. Вовк і ягня мирно уляжуться разом у полі, і лев лагідно пастиметься поряд з волом.

Настане день, обіцяє Малахія, і ми застрибаємо, точно телята, випущені із стійла. Не буде ні страху, ні болю, більше не помиратимуть немовлята, не впаде жодна сльоза, мир заструмує, немов річка, між народів, воїни перекують мечі на лемеші. Ніхто більше не скаржитиметься на прихованого Бога – Його слава наповнить землю, і сонце здасться тьмяним поряд з нею.

Пророки розглядали людську історію не як щось цілісне і завершене, а як проміжний період, проміжок між Едемом і новими небесами, новою землею, які створить Господь. Здається, що наше життя вийшло з-під контролю – але ні, Бог управляє нею і одного разу Він знову явить Свою силу[3].

А тим часом

А що робити зараз? Хіба нам треба чекати смерті, щоб отримати відповіді на усі питання з приводу розчарування в Богу? Коли пророків не стало, євреї почали ставити усі ці питання, бо небо мовчало: «Наших ознак ми не бачимо, нема вже пророка, і між нами немає такого, хто знає, аж доки це буде… Аж доки, о Боже, гнобитель знущатися буде?» (Пс. 74:9,10)

Євреї, відірвані від батьківщини, знову відведені в рабство, чіплялися за обіцянки пророків: з’явиться Спаситель і дарує для них мирне майбутнє. Але минали десятиліття і навіть віки, височіли і руйнувалися імперії – Вавилон, Персія, Єгипет, Греція, Сирія, Рим – то ті, то інші полчища билися на рівнинах Палестини, і знову черговий володар з легкістю підкорював євреїв, і вони падали йому під ноги, точно килим. Іноді увесь народ виявлявся на межі знищення.

Не приходив новий Мойсей, щоб вивести євреїв з рабства, не зводив вогонь з неба новий Ілля, не піднімалося нестерпне сяйво над Єрусалимським Храмом. Поки цар Ірод не почав втілювати в життя свій амбітний архітектурний проект, Храмова будівля залишалася незавершеною, що свідчить не про славу, а про ганьбу.

Наприкінці Старого Заповіту Бог відвертається від людей. Він давно погрожував приховати від них Своє обличчя, і, нарешті, так і зробив, – чорна тінь лягла на нашу планету. Наше розчарування в Богу – лише слабкий відгомін того відчаю, який відчували двадцять п’ять віків тому євреї, коли Бог повернувся до них Своєю спиною. Сьогодні нас могли б частково утішити уроки минулого. Ми бачимо певні «недоліки» занадто великої близькості до Бога; Його присутність, занадто сліпуча для нашого сприйняття, обпалює, створює нову дистанцію і, що найгірше, навіть не підкріплює віру. Ми можемо знайти розраду і у видінні вічного життя, без сліз і болю, десь в іншому вимірі, коли ми преобразимося в істот, здатних винести спілкування з Богом. Але що ж тим часом – лихоліття? Для нас, як і для євреїв, прихованість Бога – розчарування, невщухаючий сердечний біль, сумніви, що невідступно терзають.

Чотириста років відділяють слова Малахії, що завершують Старий Заповіт, від перших рядків Матвія, якими відкривається Новий. «Чотириста років мовчання» – так називаються ці роки. Лише декілька слів, а за ними величезна епоха розчарування в Богу. Чи є Богові діло до нас? Та чи живий Він взагалі? Він глухий до криків юдеїв. Та все ж, всупереч усьому, вони чекають Месію – у них немає іншої надії.

«Що маю вчинити Я?» – запитував Господь, але виявляється, у Нього залишився ще один, останній засіб. Він не добився любові всемогутністю, Він досягне її стражданням.


[1] Greville MacDonald George MacDonald and His Wife, 172.

[2] J. R. R. Tolkien The Tolkien Reader, 68-69.

[3] Багатьох людей пророче видіння прийдешнього віку зовсім не утішає. «Журавель у небі, – бурчать вони. – Церковники твердили ці обіцянки віками, щоб виправдати рабство, насильство таі усіляку несправедливість. Вони нав’язували біднякам надію на загробну подяку, щоб ті поменше вимагали на землі». Ця критика справедлива, оскільки Церква насправді зловживала видіннями пророків, проте нічого подібного цим порожнім обіцянкам ви не знайдете в самих пророків. Амос, Осія, Ісая та Єремія постійно вимагають, щоб люди тут і зараз піклувалися про вдів, сиріт, прибульців, очищали корумповані суди і зіпсовані релігійні інститути. Народ Божий не повинен сидіти, склавши руки, чекаючи, поки Бог втрутиться і усе виправить – ні, він повинен уявити собі нове небо і нову землю і усією душею прямувати до того, що Бог зробить у належний термін.

Попередній запис

Страждання

Пророк Єремія, Юліус фон Каролсфельд Хоча Бог не ухилявся від питань пророків, Його відповіді не задовольняли ... Читати далі

Наступний запис

Самоумалення

«Уявіть собі, що колись жив король, що полюбив бідну дівчину», – так починається притча К’єркегора. Це король перевершував усіх інших ... Читати далі