Майже тридцять віків тому, з неба зійшов вогонь, і усі відтоді згадують події на горі Кармел. Ця історія має казковий відтінок, на кшталт Толкіна: немов Фродо, що зважився на подорож у Мордор, Ілля перетнув весь Ізраїль і дістався до гори посеред пустелі, щоб самостійно кинути там виклик восьмистам п’ятдесяти лжепророкам.
Ілля, найбільш неприборканий з ізраїльських пророків, зачаровував натовп немов фокусник. Він облив жертовник водою з дванадцяти великих глеків – а вода стала коштовністю після трирічної посухи. Нічого не відбувається, здається, Ілля посміявся над усім народом – і раптом це сталося: вогонь, ніби метеор, летить з ясного неба, плавлячи каміння жертовника і ґрунт. Вогонь пожирає воду, що розлилася по рові, немов це не вода, а нафта. Натовп у жаху падає додолу. «Господь, Він Бог, Господь, Він Бог!» – кричать усі.
Бог влаштував публічну виставу і на очах у всіх розсіяв сили зла. Природно, цей епізод увійшов до передань віри. Навіть Ісуса вірні сприймали за втілення Іллі.
Але сидячи у відокремленій хатині в горах Колорадо і підряд перечитуючи Біблію, я побачив долю Іллі зовсім в іншому ракурсі. Він і його сподвижник Єлисей здавалися мені не типовими біблійними пророками, а приголомшливим виключенням. Майже ніхто з їх наступників навіть у слабкій мірі не мав здатності творити дива. Значить, якщо ми зітхаємо про силу цих пророків, ми тужимо не про те, про що варто було б. Знамення і чудеса Іллі були лише миттєвим спалахом в історії Ізраїлю, вони не створили тривалого впливу навіть на його сучасників. Ілля добився не відродження віри, а лише короткого спалаху релігійного завзяття, а потім знову продовжилося затяжне, невблаганне зісковзування геть від Бога. Цар Ахав, що на власні очі бачив диво на горі Кармел, залишився в історичному переданні гіршим з царів Ізраїлю.
Мабуть, навіть на Іллю вогонь, що зійшов на гору Кармел, не справив такого вже незабутнього враження. У страху за своє життя пророк втік якнайдалі від цариці Єзавель, мстивої дружини Ахава, і коли Бог наступного разу з’явився Іллі, Він з’явився не у вигляді вогню або потужного урагану, або землетрусу – пророк почув шепіт, тихий, ледве помітний голос, знамення вражаючих змін.
Пророки
Нелегко було наслідувати приклад пророка Іллі. Незабаром після такої видовищної події на горі Кармел інший пророк, Михей, приблизно в таких же обставинах свідчив перед царем Ахавом. Подібно до Іллі, він викрив чотириста лжепророків і оголосив суворий Господній вирок, але, не дочекавшись вогню з неба і отримавши ляпас, був кинутий до темниці.
З часів Іллі та Єлисея Бог немов приборкав Свою надприродну міць і віднині віддав перевагу над знаменням слову. Більшість пророків – Ісая, Осія, Авакум, Єремія, Єзекіїль – не могли продемонструвати публіці чудеса всемогутності, в їх розпорядженні залишалася лише влада слова. Бог йшов все далі і далі, і пророки почали самі ставити питання – чіткі, невідступні, тяжкі питання. Пророки виражали вголос страждання народу, залишеного Богом.
Я раніше не розумів пророків, та і читав неуважно. Мені здавалося, це літні люди, що вічно бурчать і погрожуючі, накликають, як Єремія, прокляття на язичників. На свій подив я виявив, що твори древніх пророків здаються найбільш «сучасною» частиною Біблії. Пророків хвилювали ті самі теми, які, немов густим туманом, обкутали наше століття, – Боже мовчання, явний тріумф зла, страждання, що не знаходять полегшення. Пророки ставили ті ж питання, які і я намагаюся поставити в цій книзі: вони засмучувалися про несправедливість, мовчання, прихованість Бога.
Так пристрасно, як ніхто інший в усій історії людства, пророки Ізраїлю виливали своє розчарування в Богу. Чому процвітають народи безбожників? – не розуміли вони. Чому у світі стільки бідності, стільки насильства? Чому чудеса майже припинилися? Де ж Ти, Господи? Чому Ти так надовго залишив нас? З’явися нам, перерви мовчання. Заради Бога – буквально, заради Бога! – ЗРОБИ ЩОСЬ!
Про це говорить Ісая, городянин, аристократ, царський радник, чий стиль і спосіб життя відрізнявся від Іллі не менше ніж стиль Уїнстона Черчілля – від Ганді: «Справді Ти Бог таємничий… О, коли б небеса Ти роздер і зійшов, перед обличчям Твоїм розтопилися б гори» (Іс. 45:15; 64:1).
Єремія привселюдно викривав крах «теології успіху». На його очах пророків кидали в темниці і колодязі, навіть розпилювали навпіл. Єремія порівнює Бога із слабаком: Він «мов людина остовпіла, немов той силач, що не може спасти» (Єр. 14:9). Навіть Вольтер не зумів би краще сформулювати свій знаменитий парадокс: чи може всемогутній і люблячий Бог допустити, щоб світ занурився в хаос?
Авакум вимагав від Бога пояснити, куди поділася справедливість: «Аж доки я, Господи, кликати буду, а Ти не почуєш? До тебе я кличу: Насильство! та Ти не спасаєш! Для чого неправість мені Ти показуєш та позираєш на муку?» (Ав. 1:2,3)
Пророки, як і усі ізраїльтяни, були виховані на переказах про тріумф віри, у дитинстві вони слухали історії про те, як Бог вивів Свій народ з рабства, спустився з небес, щоб жити серед нього і привів Ізраїль у Землю Обітовану, проте у видінні майбутнього їм відкривалося в усіх подробицях, немов в уповільненій зйомці, як перетворюються в порох усі ці перемоги. Незабутня кульмінація віри в Соломонові дні тепер як би перевертається: пророк Єзекіїль бачить, як сходить слава Божа, зупиняється на мить над Храмом – і зникає.
Для Єзекіїля це було видінням, для Єремії – похмурою реальністю. Вавилонські воїни вторглися в Храм, язичники проникли у Святе Святих, розграбували і спалили Храм дотла. (Історики повідомляють, що, входячи в Храм, солдати розтинали повітря списами в пошуках невидимого Бога Ізраїля). Єремія блукав спорожнілими вулицями Єрусалиму в стані шоку, немов людина, що пережила атомне бомбардування Хіросіми і помалу йде розвалинами. Ізраїльського царя засліпили і закували в кайдани, зніжені єрусалимські панни вбивали власних дітей і їли їх м’ясо.
Як доводилося в ту пору пророкові? Ось що каже нам Єремія: «Через нещастя дочки народу мого знещасливлений я, і міцно страхіття мене обняло… Ой, коли б голова моя стала водою, а око моє за джерело сльози, то я плакав би вдень та вночі над побитими доньки народу мого!… Розривається серце моє в моїм нутрі, тріпочуть всі кості мої, я став, як п’яний, як той муж, що по ньому вино перейшло» (Єр. 8:21,23; 23:9).
Але понад усе мене вражає в пророках не їх «сучасність», не розчарування, що виливається такими пристрасними криками, – сімнадцять книг пророків вимагають найпильнішого прочитання, бо в них увійшла і Божа відповідь на найвідважніші запитання.