«Я просто не вірю в Нього»

Одного разу мені зателефонував студент-теолог з вищої школи коледжу Вітон.

«Мене звуть Ричард, – привітався він. – Ми з вами не знайомі, але завдяки вашим книгам мені здається, що ми близькі. Не могли б ви приділити мені трохи часу?»

Ричард розповів мені про себе. Він навернувся в християнство під час навчання в університеті – представник InterVarsity, заприятелювавши з ним, познайомив з основами віри. Проте Ричард зовсім не здавався новачком у богослов’ї. Він просив мене порекомендувати йому книги, але з’ясувалося, що усю цю християнську літературу він вже читав. Ми приємно поговорили, і тільки наприкінці розмови Ричард звернувся до мене з проханням:

«Мені незручно Вас цим тривожити, – вибачався він, – я розумію, як Ви зайняті, але якби Ви були такі люб’язні… Розумієте, я написав реферат по Книзі Йова, а мій професор радить зробити з нього книгу. Не могли б Ви погортати мій рукопис і висловити свою думку?»

Я погодився, і через декілька днів отримав поштою рукопис. Чесно кажучи, я не очікував на особливе задоволення: дипломники рідко володіють мистецтвом писати захоплююче, і я не думав, що людина, яка лише нещодавно прийняла християнство, змогла знайти щось нове в одній з найскладніших біблійних книг, але помилявся. Текст здався мені багатообіцяючим, і впродовж декількох місяців ми з Ричардом продовжували по телефону і в листах обговорювати, як надати йому форми трактату.

Через рік, закінчивши книгу і уклавши контракт з видавництвами, Ричард зателефонував знову і попросив написати передмову. Я все ще не знав Ричарда в обличчя, але мені сподобався його ентузіазм, і я готовий був підтримати його роботу.

Минуло ще півроку, книга пройшла верстання і коректуру. Незадовго до її виходу у світ Ричард зателефонував мені знову. Тепер його голос звучав інакше – напружений, на межі зриву. Як не дивно, він ухилявся від моїх розпитувань щодо підготовлюваного видання.

«Мені необхідно побачитися з Вами, Філіпе, – сказав він. – Я відчуваю, що зобов’язаний дечим поділитися з Вами, а це можливо тільки при особистій зустрічі. Ви дозволите мені приїхати сьогодні в другій половині дня?»

* *

Жаркі, сліпучі промені сонця струмували у вікно моєї квартири, розташованої на третьому поверсі. Я не завішував великі розкриті вікна, мухи то влітали в приміщення, то відлітали геть. Навпроти мене на кушетці сидів Ричард у білих тенісних шортах і у футболці, його обличчя блищало від поту. Щоб зустрітися зі мною, він цілу годину їхав загаченим машинами Чикаго. Насамперед він осушив склянку чаю з льодом, сподіваючись трохи остигнути.

Хороша фізична форма худорлявого хлопця задовольнила б будь-якого тренера. Костисте обличчя і коротко підстрижене волосся надавали йому суворого, зосередженого вигляду ченця, що присвятив життя Богові. Що стосується мови тіла, тут Ричард був навіть надмірно красномовний: кулаки стискувалися і розтискалися, загорілі ноги раз у раз змінювали положення, м’язи обличчя то напружувалися, то розслаблювалися.

Від світської бесіди він тут же відмахнувся і приступив до розмови:

– Ви розсердитеся на мене, Філіпе, і будете абсолютно праві. Напевно, Ви навіть назвете мене шахраєм.

Я гадки не мав, про що він каже.

– Справа от у чому. Ця книга, з якою Ви так мені допомогли, вийде в наступному місяці з Вашою передмовою, але, насправді, я більше не вірю в те, про що писав, і відчуваю, що повинен з Вами дещо з’ясувати.

Він замовк на мить, я дивився, як ходять туди-сюди жовна на його щелепах.

– Ненавиджу Бога! – випалив він раптом. – Ні, не так. Я просто не вірю в Нього.

Я нічого не сказав. Наступні три години я майже мовчав, поки Ричард розповідав мені свою історію, починаючи з розлучення батьків:

«Я зробив усе можливе, щоб запобігти їх розриву, – сказав він. – У ту пору я якраз прийняв християнство в університеті і був такий наївний, що вірив, ніби Бог і справді піклується про нас. Я молився вдень і вночі, щоб вони помирилися. Я навіть залишив ненадовго школу і поїхав додому, намагаючись врятувати нашу сім’ю. Мені здавалося, я виконую волю Божу, але тільки усе зіпсував. Так уперше я не отримав відповіді на молитву.

Я перейшов у коледж Вітон, щоб більше дізнатися про віру. Я гадав: напевно, я в чомусь помилився. У Вітоні мені доводилося зустрічати людей, які казали про себе: «Я спілкувався з Богом» або: «Бог велів мені…». Іноді я теж повторював ці слова, але мене це засмучувало. Хіба Бог щось казав мені? Я не чув Його голосу, не отримував жодних видимих, відчутних доказів Його присутності, а я прагнув до близькості.

Кожного разу, коли мені було потрібно прийняти серйозне рішення, я читав Біблію і молився про керівництво, як нас і учили. Коли я розрізняв вірний шлях, то йшов ним – і, присягаюся, кожного разу потрапляв не туди, куди було варто. Коли мені здавалося, що я зрозумів волю Божу, усе переверталося догори дриґом».

Зовні доносився вуличний шум, я чув, як проходять сходами сусіди, але Ричарда ніщо не відволікало. Він продовжував говорити, а я тільки кивав, як і раніше не здогадуючись, чому він так люто нападає на Бога. Багато сімей рушаться, багато молитов залишаються без відповіді. Яка ж істинна причина настільки неприхованої люті?

Далі Ричард розповів, як від нього вислизнуло хороше місце – працедавець всупереч колишній домовленості найняв менш гідного кандидата, а Ричард залишився без гарантованого заробітку і не мав можливості сплатити університетську позику. Приблизно в той же час його залишила наречена – без попередження припинила стосунки і відмовилася навіть пояснювати, чому змінила свої плани. Шерон, наречена Ричарда, суттєво вплинула на його духовний розвиток, і тепер разом з нею його частково залишила і віра. Вони часто молилися про своє спільне майбутнє, тепер ці спогади перетворилися на гірке кепкування.

Проблеми із здоров’ям тільки посилювали відчуття безпорадності і депресію Ричарда. Відкрилася колишня рана, нанесена зрадою і самотністю, коли розлучилися його батьки. А якщо Бог обманює його як Шерон? Ричард вирушив до священика. Він хапався за будь-яку можливість порятунку, немов потопаючий. Він хотів зберегти віру в Бога, але його руки стискували порожнечу. Як йому вірити в Бога, якщо Він зовсім не піклується про нього?

Пастор не виявив особливого співчуття і дав Ричарду зрозуміти, що його переживання незрівнянні з проблемами подружжя, що розлучаються, ракових хворих, батьків, чиї діти збилися зі шляху. Проводжаючи його, пастор поблажливо усміхнувся: «Налагодяться ваші стосунки з подружкою, і з Богом теж налагодяться».

Але Ричарду ці проблеми зовсім не здавалися такими незначними. Він не розумів, як люблячий Отець допускає, щоб його спіткало таке глибоке розчарування. Жодна людина не стала б так поводитися з власною дитиною. Ричард продовжував відвідувати церкву, але в ньому вже проростав сумнів, що перетворювався на пухлину цинізму. Богослов’я, завчене в школі, прекрасно викладене Ричардом у книзі, стало чужим йому самому.

– Як не дивно, чим більше я злився на Бога, тим більше енергії в мені вивільнялося, – продовжував Ричард. – Я помітив, що в останні декілька років все більше йшов у себе. Тепер, коли я почав сумніватися і відходити від коледжу та інших християн, то немов ожив.

Одного разу увечері цей процес досяг кульмінації. Ричард пішов на недільну службу, вислухав звичайні свідоцтва віри і вихваляння Бога, але одне повідомлення надзвичайно вразило його. Минулого тижня над Аляскою розбився літак з дев’ятьма місіонерами на борту, усі вони загинули. Пастор сумно виклав деталі катастрофи, а потім представив присутнім парафіянина, який на тому ж тижні щасливо врятувався в іншій авіакатастрофі. Коли ця людина виклала подробиці своєї пригоди, паства вигукнула: «Хвала Богові».

– Боже, дякуємо тобі за те, що Ти оберігав нашого брата, за те, що поставив навколо нього Своїх ангелів хранителів – підхопив священик, – і просимо Тебе не залишити сім’ї загиблих на Алясці.

Ця молитва викликала в Ричарда відразу, мало не напад нудоти. «Не можна ж і нашим і вашим, – подумав він. – Якщо ми дякуємо Богові за порятунок, потрібно винити Його за катастрофу. Чому як свідків у церкву не покликали родичів загиблих? Що б сказали вдови місіонерів, що розбилися? Теж стануть твердити щодо люблячого Отця?»

Ричард повернувся додому у великому хвилюванні. Усі його сумніви виразилися тепер у питанні: а чи існує Бог? Він не бачив жодних доказів цього.

Попередній запис

Рокова помилка

Відколи була опублікована моя книга «Де Бог, коли боляче?», я став отримувати листи від людей, що розчарувалися в Богу. Молода ... Читати далі

Наступний запис

Розбиті мрії

На цьому Ричард ненадовго призупинився. Сонце зайшло за велику будівлю на заході, тіні і яскраві смуги світла в кімнаті стали ... Читати далі