Не примус, а сила любові

І ось Павло формулює проблему трохи інакше: «Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю?» (6:15). Невже благодать припускає вседозволеність, повне ігнорування етики? Я вже говорив про австралійського вбивцю і американського перелюбника, які дійшли до саме такого висновку.

«Вважаю, має сенс дотримувати правила, поки ти молодий… це дозволить зберегти сили, щоб порушити їх усі, коли постарієш», – писав Марк Твен, який відважно постарався наслідувати власну пораду. Чому б і ні, якщо свідомо упевнений у прощенні? І знову Павло обурено вигукує: «Боже, упаси!» Але як відповісти людині, яка поставила за мету свого життя випробувати благодать «на міцність»? Чи зможе вона відчути благодать?

Друга аналогія Павла (Рим. 6:15-23), рабство, показує ще одну грань проблеми. «Бо коли були ви рабами гріха», – каже апостол, проводячи дуже доречне зіставлення. Гріх – рабовласник. Він розпоряджається нами, хочемо ми того чи ні. Спроби самостійно досягнути свободи лише посилюють наш стан: наприклад, якщо людина наполягає на своєму праві дратуватися з будь-якого приводу, вона стає рабом гніву. У сучасному житті є багато способів довести свою свободу – сигарети, алкоголь, наркотики, порнографія. Вони поневолюють молодь.

Багато вірних прирівнюють гріх до рабства або залежності, виражаючись сучасною мовою. Процес звільнення від залежності добре відомий кожній людині, що намагалася наслідувати метод дванадцяти кроків. Прийми тверде рішення не піддаватися залежності, і на якийсь час набудеш свободи. На жаль, надзвичайно часто услід за коротким звільненням знову настає рабство.

Ось точний опис цього парадоксу у французького письменника Франсуа Моріака: «Одна за одною пробуджуються пристрасті. Бродять навколо, принюхуючись до об’єкту свого бажання. Вони накидаються ззаду на нещасну, нерішучу душу – і з нею покінчено. Як часто людина падає в канаву, починає тонути в бруді, хапається за край і тягнеться до світла, але руки зриваються, і вона знову падає в темряву. І так до тих пір, поки не підкорятиметься остаточно закону духовного життя, найбільш незбагненному і найпохмурішому із законів, без якого, проте, не набути благодаті стійкості: треба зректися себе. Як писав Паскаль, потрібно «повне і солодке зречення, абсолютна покірність Ісусові Христу і своєму духовному наставникові».

Нехай люди сміються і дражнять вас, як негідного звання вільної людини, дивуються тому, що ви схиляєтеся перед «начальником»… Це уявне рабство є насправді чудове звільнення: доки ви були «вільними», ви щогодини кували собі ланцюги, приміряли їх, затягували все тугіше і тугіше. Коли ви вважали себе «вільною» людиною, ви тягнули ярмо незліченних спадкових вад. З моменту народження будь-яка ваша провина продовжувала жити своїм життям, усе більш поневолюючи вас з кожним днем і породжуючи нові злочини. Але Чоловік, Якому ви ввіряєте себе, не бажає для вас рабської свободи: Він розриває ланцюги і, всупереч вашим придушеним, але все ще тліючим бажанням, роздуває інший вогонь – вогонь Благодаті».

У третьому порівнянні (7:1-6) Павло зіставляє духовне життя зі шлюбом. Сама по собі ця аналогія не нова. У Біблії Бог часто виступає в ролі жениха, що переслідує невірну кохану. Пристрасть, з якою ми любимо єдину людину, супутника життя, відбиває пристрасну любов Бога до людини. І Бог чекає від нас взаємності.

Образ шлюбу, більше ніж образи смерті і рабства, відповідає на поставлене Павлом питання: «Навіщо намагатися бути хорошим?» Саме питання сформульоване неправильно. Точніше було б: «Навіщо любити?»

Одного разу під час літніх канікул мені довелося зубрити до іспиту німецьку мову. Пропаще літо! Вечорами, коли мої приятелі каталися човном по озеру Мічиган, носилися велосипедами, попивали каву у відкритих кафе, я гнувся над підручником, впихаючи в себе неправильні дієслова. По п’ять вечорів у тиждень, по три години підряд я зубрив слова і граматику, які, як я розумів, ніколи в житті мені не знадобляться. Які тортури! І усе заради того, щоб скласти іспит і отримати атестат!

Що, якби шкільне начальство пообіцяло мені: «Філіпе, ти, звичайно, повинен пристойно вчитися, освоїти ази німецької мови, скласти іспит. Але ми заздалегідь обіцяємо: прохідний бал ти отримаєш. Твій атестат вже заповнений». Як ви гадаєте, став би я стирчати день за днем у задушливій кімнаті, замість того, щоб насолоджуватися влітку? Ні за що. Ось вона – та богословська дилема, над якою Павло б’ється в Посланні до Римлян.

Навіщо учити німецьку? Поза сумнівом, на те є цілком розумні і піднесені причини – чим більше мов знаєш, тим краще осягаєш світ, тим з більшим числом людей можеш спілкуватися. Але не ці причини надихали мене на зубріння. Я займався з чисто егоїстичної причини: щоб отримати атестат. Лише страх перед неминучими наслідками ліні змусив мене відмовитися від звичайних канікулярних планів. До речі, я майже забув ту крихту, яку мені вдалося втиснути у свою голову. «Колишні шляхи писаного закону», як називає Павло приписи Старого Завіту, навіть у кращому разі дають недовговічний результат.

Який стимул потрібен, щоб спонукати мене учити німецьку? От якби моя дружина, моя кохана, говорила тільки німецькою, я б у рекордні терміни освоїв цю мову. Чому? Бо мене спонукало б бажання поспілкуватися mіt eіner schonen Frau. Я б ночами сидів, зубрячи префіксальні дієслова, уставляючи цими самими приставками кінець кожного речення у своїх любовних посланнях. Я б дорожив всяким поповненням свого словникового запасу, бо тим самим мені відкривалася б можливість спілкуватися з коханою. Я учив би німецьку мову без втоми і скарг, бо нагородою за це була б любов.

Ось що допомагає мені зрозуміти різку відповідь Павла – «Боже, упаси!» – на питання «Чи варто грішити, щоб примножилася благодать?» Уявіть собі, що в шлюбну ніч чоловік заводить розмову з молодою дружиною: «Любо, я тебе дуже люблю і радий буду провести з тобою усе життя. Проте слід обумовити певні деталі. Як далеко мені тепер дозволено заходити в стосунках з іншими жінками? Чи можна мені спати з ними? Цілувати їх? Адже ти дозволиш мені невеликий роман час від часу, га? Звичайно, тобі це буде неприємно, але подумай, скільки разів ти зможеш простити мені зраду!» Єдина розумна відповідь подібному Дон Жуану – ляпас і все той же вигук: «Боже, упаси!» Ця людина просто не розуміє, що таке любов.

І якщо наші стосунки з Богом не виключають питання «До яких меж я можу дійти безкарно?», це означає, що ми не осягнули Божий задум. Бог не бажає бути нашим рабовласником, який бичем забиває в раба покору. Бог – не начальник, не менеджер і не джин з пляшки, що виконує наші примхи.

Бог бажає ближчих стосунків, ніж найінтимніший зв’язок, ближчих стосунків, ніж шлюб. Не хорошої поведінки вимагає Він від мене, а мого серця. Я намагаюся «зробити щось хороше» для своєї дружини не для того, щоб вона мене похвалила, а щоб виразити їй свою любов. Так і Бог хоче, щоб я став «новою людиною», служив Йому добровільно, а не з примусу. «Учнівство, – каже Кліфорд Вільямс, – це просто життя, джерело якого – благодать».

Усі формули, на підставі яких Новий Завіт закликає нас «бути хорошими», можна звести до одного слова – вдячність. Більшість послань Павло починає з переліку скарбів, яких ми набули в Христі. Якщо ми усвідомлюємо, що Христос зробив для нас, то з вдячності постараємося стати «гідними» такої великої любові. Ми прагнутимемо до святості не для того, щоб змусити Бога любити нас, а тому, що Він вже нас любить. Як Павло пише Титу, благодать Божа учить нас казати «ні» невірству і світським пристрастям і жити праведним і Божим життям.

У мемуарах «Звичайний час» католицька письменниця Ненсі Мейрс розповіла про те, як свого часу вона збунтувалася проти дитячого образу «Строгого Батька» – Бога, догодити Якому можна було лише дотримуючи стомливий перелік заборон і приписів: «Саме слово «наказ», «заповідь» як би вказує на те, що людину доводиться примушувати бути хорошою. Дай їй волю, і вона віддасть перевагу ідолам і світському, проводитиме недільний ранок з газетою і булочкою з кавою, забуде про повагу до авторитетів. А там недалеко до вбивства, перелюбу, крадійства, брехні і бажання мати все те, що є в сусіда… Мені доводилося постійно балансувати на межі забороненого, а потім благати про прощення Істоту, що створила мене схильною до правопорушення, заборонила мені ті самі вчинки, які, як Йому прекрасно було відомо, я майже напевно зроблю. Отакий Господь-схопи тебе за руку!»

Мейрс порушувала багато заповідей, постійно відчувала почуття провини, а потім, як вона пише, «навчилася радіти любові і піклуванню» Бога, Який «чекає від нас одного лише вчинку, який покладе край гріху: Він чекає любові».

Єдина причина бути хорошим – це бажання бути хорошим. Для внутрішньої зміни потрібні стосунки, потрібна любов. «Хто зможе бути благим, якщо не підготовлений до того любов’ю?» – запитує Августин. Це він і має на увазі, рішуче заявляючи: «Любіть Бога, і можете творити, що хочете». Якщо людина істинно полюбить Бога, вона постарається Йому догодити. Ось чому і для Ісуса, і для Павла увесь закон зводився до простої заповіді: «Полюбіть Бога».

Якщо ми зуміємо осягнути диво Божої любові, хитромудре питання про межі безкарності навіть на думку не спаде. Ми навчимося споглядати Божу благодать, замість того, щоб спокушати її.

Автор: Філіп Янсі

Попередній запис

Глибинна таємниця благодаті

Апостол Павло, Валантен де Булонь Автор Послання Іуди попереджає: ми вміємо обертати благодать Бога нашого «на ... Читати далі