Глибинна таємниця благодаті

Апостол Павло, Валантен де Булонь

Автор Послання Іуди попереджає: ми вміємо обертати благодать Бога нашого «на привід до розпусти». Навіть заклик до покаяння не усуває цієї небезпеки. І знайомий, якого я назвав «Даніелем», і австралійський каторжник теоретично визнають необхідність покаяння. Але обидва вважали за краще зловжити парадоксом благодаті, щоб отримати бажане зараз, а покаятися потім. Спочатку у свідомість закрадається лукава нікчемна думка: «Ось чого я хочу. Ну так, це недобре, я знаю. Ну і що? Потім вибачуся в Бога». Ця думка визріває, стає нав’язливою ідеєю… Так благодать перетворюється на вседозволеність.

Християни по-різному намагалися запобігти цій небезпеці. Мартін Лютер, сп’янілий благодаттю Божою, іноді обурювався самою думкою, ніби благодаттю можна зловжити. «Якщо ти проповідуєш благодать, проповідуй благодать не вигадану, але істинну! А оскільки благодать істинна, то і гріх неси істинний, а не вигаданий», – писав він своєму другові Меланхтону.

Врешті-решт, Біблія пропонує нам благодать як панацею від гріха. Як же сумісні і гріх, і благодать в одній людині? І хіба не повинні ми, за словом Петра, «зростати в благодаті»? Хіба не повинна збільшуватися сімейна схожість людини з Богом? «Христос приймає нас такими, які ми є, – пише Вальтер Тробіш, – але коли Він прийняв нас, ми вже не маємо права залишитися такими, якими ми є».

У XX столітті богослов Дитріх Бонхоффер назвав зловживання благодаттю «дешевою благодаттю». Він жив у нацистській Німеччині і бачив, як жалюгідно християни пристосовуються до нав’язаного Гітлером порядку. Неділями лютеранські пастори проповідували з кафедри благодать, а в інші дні тижня сиділи склавши руки і спостерігали, як нацисти здійснюють політику сегрегації, вбивають інвалідів, знищують євреїв. У книзі Бонхоффера «Ціна учнівства» наведено чимало новозавітних текстів, що закликають християн до святості. На його думку, будь-який заклик до звернення – це заклик до учнівства та уподібнення Христу.

Ці ж проблеми Павло розбирає в Посланні до Римлян. Немає в Біблії іншого тексту, що так повно занурює нас у глибинну таємницю благодаті, і щоб цілком осягнути її парадокс – «нелогічність благодаті», – треба уважно перечитати Римлян 6-7.

Перші розділи послання оплакують жалюгідний стан людства і завершуються похмурим висновком: «Всі згрішили і позбавлені слави Божої». Проте наступні два розділи, немов фанфари, що вводять нову тему симфонії, вводять тему благодаті, що знищує всяку кару: «А коли примножився гріх, стало більше благодаті». Так, це велика доктрина, але своїм сміливим твердженням Павло повертає нас до тієї самої проблеми, з якою я намагаюся тут розібратися. Чи варто добре поводитися, якщо тебе так і так простять? Навіщо намагатися стати таким, яким хоче бачити тебе Бог, якщо Він приймає тебе таким, який ти є?

Павло знав, які шлюзи він відкриває і наскільки потужний потік погрожує розмити береги. «Що ж скажемо? Позостанемся в гріху, щоб благодать примножилась?» – запитує він. І далі: «Що ж? Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю?» І на обидва питання Павло відповідає рішуче і коротко: «Зовсім ні!». Є і різкіші варіанти перекладу – так, у Біблії короля Якова ми читаємо: «Боже, упаси!»

У цих двох насичених, пристрасних розділах апостол б’ється над парадоксом благодаті: «Навіщо намагатися бути хорошим?» Якщо заздалегідь знаєш, що прощений, чом би не приєднатися до язичницької вакханалії? Їси, пий і веселися, а назавтра вибачишся в Бога. Павло не може обійти увагою таку небезпечну пастку.

Він відразу ж (Рим. 6:1-14) оголяє саму суть проблеми: якщо в міру зростання гріха зростає і благодать, чому б не грішити ще більше?

Нехай Бог примножує благодать. І слід сказати, іноді християни наслідували саме таку збочену логіку. Один єпископ у ІІІ столітті з жахом виявив, що набожні мученики ніч перед стратою проводять у пияцтві і розпусті, оскільки тюремники надавали їм можливість задовольнити останнє бажання. Раз мученицька смерть перетворює їх на святих, міркували засуджені, нічого страшного не станеться, коли останній земні години вони проведуть у гріху. У кромвелівській Англії екстремістська секта «базік» відстоювала вчення про «святість гріха». Один з вождів цієї секти цілу годину проклинав паству з кафедри однієї лондонської церкви, інші прилюдно напивалися і богохулили.

Павло не бажав миритися з подібними збоченнями моралі. Щоб назавжди покінчити з ними, він прибігає до виразної аналогії, протиставляючи благодать і гріх життя і смерті. «Ми, що вмерли для гріха, як ще будемо жити в нім?» – запитує він здивовано. Жоден християнин, воскреслий до нового життя, не побажає повернутися в могилу. Гріх просмердів смертю. Навіщо людина добровільно віддасть перевагу йому?!

Проте таке наочне протиставлення життя і смерті не цілком вирішує парадокс, бо наші погані вчинки зовсім не завжди пахнуть смертю. Чи ми, пропащі люди, не завжди розрізняємо цей запах. Як спокусливо буває зловжити благодаттю! Досить перегорнути рекламу глянсового журналу, і всілякі різновиди похоті, пожадливості, заздрості, гордині здадуться більш ніж привабливими. Ми, як свині, не проти іноді гарненько вивалятися в бруді.

Більше того, хоча теоретично християни «померли для гріха», гріх раз у раз оживає в них. Один мій друг виступав у коледжі з проповіддю про смерть для гріха. Після проповіді до нього підійшла спантеличена студентка і запитала: «От ви кажете, ми померли для гріха. Чому ж він займає таке велике місце в моєму житті?» Павло, будучи реалістом, прекрасно усвідомлював цей факт, тому він і наставляє нас у тому ж абзаці: «Вважайте себе за мертвих для гріха», а також: «Тож нехай не панує гріх у смертельному вашому тілі».

Біолог з Гарварду Едуард Вілсон ставив досить цікавий експеримент на мурашках, який у певному роді доповнює аналогію Павла. Виявляється, коли одна з мурашок помирає, інші лише через декілька днів помічають це. Біолог припустив, що мурашки визначають смерть за запахом, а не на вигляд. Коли тіло померлої мурашки починає розкладатися, побратими поспішають віднести його на «кладовище», геть з мурашника. Після багатьох дослідів Вілсон встановив, що «запахом смерті» для них є запах олеїнової кислоти. Учувши її, мурашки виносять тіло. Будь-який інший запах залишає їх байдужими. Цей інстинкт настільки сильний, що мурашки відносять на «кладовищі» навіть шматочки паперу, змочені олеїновою кислотою.

Наприкінці Вілсон крапнув олеїновою кислотою на живих мурашок. Товариші тут же схопили їх і потягнули, не звертаючи уваги на ноги і вусики, що звиваються, прямо до місця вічного спокою. Там обурені «живі мерці» струшувалися і починали зчищати із себе кислоту. Якщо хоч щонайменші сліди запаху залишалися на тілі живих мурашок, побратими хапали їх і повертали на «кладовище». Запах робив їх «офіційно» живими чи мертвими. Лише на цій підставі їх приймали в мурашник або виганяли з нього.

Образ «мертвих» і при цьому цілком живих мурашок пригадується мені, коли я перечитую перше порівняння з розділу 6 Послання до Римлян. Гріх мертвий, але він продовжує наполегливо повертатися до життя.

Автор: Філіп Янсі

Попередній запис

Необхідність покаяння

«Звичайно, погано мати безліч вад, – каже Паскаль, – але ще гірше мати безліч вад і не бажати в них ... Читати далі

Наступний запис

Не примус, а сила любові

І ось Павло формулює проблему трохи інакше: «Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під благодаттю?» (6:15). Невже ... Читати далі