Нечистота і її трактування (закінчення)

13:1-59 – Хвороби, які призводять до нечистоти

Нечистота, згідно з Книгою Левит, може бути пов’язаною з біологічними особливостями, притаманними людській природі, як і з результатом специфічних моральних та обрядових переступів, до яких здатний бути схильним будь-хто. Перші визначені види нечистоти (включно з особливими захворюваннями шкіри та певними виділеннями з тіла) постають як природні наслідки функціонування людського організму. Ці й інші види нечистоти вважають пов’язаними в той чи той спосіб зі смертю.

Інші види нечистоти з’являються, коли особи своїми діями порушили обмеження, які встановив Бог. Люди, котрі навмисно ігнорують Божі заповіді, є джерелом нечистоти і оскверняють усе, до чого доторкаються. Їхні дії віддаляють їх від Бога і ставлять під владу смерти.

У цих главах єврейське слово sara’at – це похідне термін поняття на позначення різних хвороб шкіри, так само як і вад, які оскверняють елементи одягу та будівлі. Неможливо дібрати українського слова, яке б охоплювало всі ці різноманітні стани. Зазнаючи впливу грецького перекладу (lepra), традиційно тлумачать це як проказу, проте очевидно що це є термін звуженим визначенням, яке не охоплює випадків грибкових захворювань людини, грибкових плям на тканині чи на будівлях. Схоже, що єврейське поняття позначає певні хвороби, пов’язані з лущенням шкіри, як-от екзему, псоріяз та інші, ще важчі, інфекційні ураження.

Якщо священик підтвердив, що шкірна хвороба є серйозною, то прокажений повинен носити роздертий одяг, мати немите волосся, прикривати бороду і кричати: «Нечистий, нечистий!» – аби застерегти людей, щоби вони не торкалися до нього, бо оскверняться. Що більше, така людина мусить оселитися поза межами табору (13:45-46). Як особи, котрі є нечистими постійно, такі люди мусять ізолювати себе від святого табору Ізраїля, де присутній Бог.

У Книзі Левит 13:47-59 ідеться про інфекції, які пошкоджують тканини та вичинені шкури. Це – пліснява, наліт чи грибок, що з’являється на одязі, який носили тривалий час, не перучи, в умовах тропічного чи субтропічного клімату. Ці інфекції з’являються на всіх видах тканин: на льняній чи вовняній – і на шкурі. Процедура очищення подібна до тієї, що й у випадку з очищенням людини: ізоляція протягом семи днів, а потому ще семи днів. Якщо після зазначеного періоду грибок і далі поширюється, тоді тканину необхідно знищити.

14:1-57 – Очищення від хвороб

Ця глава тісно пов’язана з попередніми. Її поділено на дві частини. Перша містить виклад про обрядове очищення людей, у котрих виявлено хворобу шкіри (вв. 1-32), а в другій частині йдеться про те, як чинити з будівлями, зараженими sara’at.

Священики хворих людей не лікували, їхнім обов’язком було тільки визначити, коли людину можна було знову вважати чистою, і виконати обряд очищення після її оздоровлення. Антропологи визначають цей обряд як «обряд приєднання». Він полягає в тому, що людину, котра перебувала в аномальному стані, реінтегрують у нормальне суспільство. Обряди обмивання та жертвоприношення – це обов’язкові складники цього ритуалу.

Закони, які стосуються серйозних уражень шкіри, поєднано з приписами про заражені помешкання. Так само, як і предмети одягу, вони можуть бути заражені пліснявою чи гниллю.

15:1-33 – Нечисті утоки

У цій частині викладено процедури, які потрібно виконати, якщо юдейські жінки чи чоловіки мають утоки зі статевих органів. Більшість цих настанов стосується утоків, які є наслідком хвороби чи інфекції, тож їх не слід плутати зі звичайними місячними виділеннями в жінок чи з еякуляцією в чоловіків. Такі утоки в чоловіків містять гній чи якісь подібні субстанції, які виділяються зі статевого органа у вигляді рідини. Аномальні утоки зі жіночих статевих органів, про які йдеться, – це кровотечі, більш тривалі, ніж менструальний період.

Глава 15 містить правила поведінки під час природних процесів еякуляції в чоловіків і менструації в жінок. Стан нечистоти поширювався на людей і на предмети, до яких доторкались особи під час їхніх природних чи аномальних утоків із тіла.

16:1-34 – День покути (йом кіппур)

Усі жертвоприношення досягали апогею в День покути, коли кожну частину храмини було густо помащено кров’ю, яка «очистить його, та освятить його від нечистости Ізраїлевих синів» (16:19). Метою обряду жертовного цапа було позбавити спільноту гріхів, які були причиною осквернення святости. Найбільш приголомшливою фазою цього обряду було вигнання жертовного цапа в пустиню. Символізм цієї обрядової дії – прозорий: як сказано у вв. 21-22, гріхи та переступи цілого народу наочно переносили на жертовного цапа, якого виганяли в пустиню, щоб очистити від гріхів народ і Храм.

Жереб було кинуто на двох козлів, «один жеребок для Господа, і один жеребок для Азазеля» (в. 8). Одного з козлів, на якого випадав жереб, виганяли «до Азазеля на пустиню» (вв. 10,26). Очевидно, що Азазель – це ім’я демона. Це можна припустити, по-перше, з огляду на паралельні фрази: «для Господа» та для «Азазеля» (в. 8). Якщо перша фраза стосується імені Ягве, то наступна мала би стосуватися живої істоти. По-друге, козла відпускали в пустиню, яку вважають місцем перебування демонічних істот. По-третє, у постбіблійній літературі Азазеля зображено як демонічну істоту, здатну літати (пор. Енох 8:1; 9:6: 10:4-8; 13:1).

Демонічну природу Азазеля можна розпізнати в його схематичному зображенні у священицькій літературі. Важливо, що в цьому зводі текстів мало сказано про демонів. Загальна мовчанка щодо демонічних сил у священицькому богослов’ї дозволяє припустити, що демонічна діяльність у ньому займає не багато місця. Тож Азазеля треба сприймати як демона, та, можливо, малоактивного, котрий не відігравав жодної ролі в обряді, крім того, щоби позначити собою місце для «відсилання» гріхів. Іншими словами, козел не є викупною жертвою для Азазеля, а тільки засобом для перенесення гріхів. Азазель – той, до кого відсилали козла, можливо, не був активною дійовою особою. Він міг бути просто ритуальним «власником місцевости».

Є докази того, що демони перебувають у безлюдних місцях (пор. Іс. 34:11-15). Чому ж тоді козла пускали в пустиню? Це робили для того, щоби вилучити цапа з населених територій, адже він як носій заразної нечистоти міг заподіяти шкоду. Значення слова midbar – «пустиня» – підтверджує сказане. Поняття midbar – це посушлива земля, де дуже мало рослинности, лише трава для випасу тварин (Йоіл. 2:22; Єр. 9:10; 23:10; Йоіл. 1:10; Пс. 65:12; 78:52; Іов. 24:5; 1Хр. 5:10). Різні дикі тварини: сови, шакали, страуси, змії, лисиці – населяють ту місцевість. Але найважливіше – це те, що midbar не населяють люди. У Книзі пророка Єремії 17:6 таку місцевість названо неродючою землею (літ. «солоний край»), а Йов описує її як «землю безлюдну» (38,26). Отже, коли жертовного цапа вигнано в пустиню, то його вигнано в таку місцевість, де нечистота не може загрожувати людському населенню.

Глава 16 містить наказ про використання жертовної крови для очищення храму в незвичайний спосіб. Головною метою тих обрядів очищення було звільнити храм від забруднення, спричиненого нечистими богомольцями (16:16,19), адже нечисте чи осквернене святилище спонукатиме Бога позбавити спільноту Ізраїля Його божественної присутности (пор. Єз. 10:1-22; 11:22-25). У День покути не виконували жодного обряду очищення над людьми (як те відбувалося в усіх інших випадках), але очищення храму, безперечно, поширювалось і на людей.

Обряд у цей день був доволі складний. Первосвященикові було заборонено заходити «у будь-який час» до найсокровеннішої частини храмини (Святая святих, де зберігався ковчег), але тільки в День покути і з певними застереженнями він повинен був зайти у священне місце, щоби покропити кров’ю жертви kapporet віко зі щирого золота, яке прикривало Ковчег Завіту (див. Вих. 25:17-22). Через те, що таке входження до храму було пов’язано з особистою небезпекою, первосвященик, аби захистити себе від гніву Господнього, мав приготувати кадильницю, повну жару, взятого з вівтаря жертви цілопалення на зовнішньому дворі, та з додаванням до жару ладану. Дим від кадіння ладаном, можливо, створював завісу, яка би захистила його від споглядання святої присутности Господа (Чис. 17:11; пор. Пс. 141:2). Він повинен був одягнути особливе облачення для здійснення переважної частини церемонії: не свої шати первосвященика, як те описано у Вих. 28, а простий неоздоблений одяг.

У пізніший період юдаїзму, після руйнування Другого храму, розуміння ваги свята йом кіппур почало відрізнятися від стародавніх поглядів на це свято. Церемонію очищення святині замінила покута за людські гріхи. Це зміщення акцентів зафіксовано у в. 30: «Бо того дня буде окуп ваш на очищення ваше, зо всіх гріхів ваших станете чисті перед Господом».

Попередній запис

Нечистота і її трактування

11:1-47 – Чисті й нечисті тварини Після встановлення та затвердження системи жертвоприношення перше, про що йдеться в першій главі, – ... Читати далі

Наступний запис

17:1-16 – Ритуальний забій тварин

Настанови щодо практичного дотримання святости: 17:1-26:43 Через проголошене твердження про Божу святість і її вимогу, відповідно до якої Ізраїль має ... Читати далі