Процедура жертвоприношення (закінчення)

3:1-17 – Мирні жертви

Мирну жертву (євр. zebah shelamim) іноді називають shelamim – слово, яке вважають спільнокореневим із єврейським shalom (мир, благополуччя). У такому сенсі слово «мир» передбачає, що ці жертвоприношення вчиняли для підтримки чи для віднови добрих стосунків із Богом. Після того, як жертводавець забивав тварину, кров і тук з’являлися на жертовнику. Кров використовували для того, щоби покропити жертовник із усіх боків, а тук спалювали у вогні на жертовнику, бо і перше, і друге належали винятково Богові. Інші частини жертовної тварини віддавали священикам, а решту м’яса споживали жертводавці разом зі своїми сім’ями та гостями (пор. Лев. 7:15; 19:6-8). Найповніший опис цього різновиду жертвоприношення, крім як у священицькому законодавстві, бачимо в: 1Сам. 9:12,14,19,22-25.

Zebah shelamim іноді називають «жертвою сопричастя» чи «спільною жертвою», що пояснює певні характерні ознаки й аспекти цього жертвоприношення, бо воно передбачало спільну священну трапезу (пор. 1Кор. 10:18: «…чи ж ті, що жертви їдять, не спільники вівтаря?»). Ми можемо поставити запитання: чи дійсно жертвоприношення сприймали як такі, що їх із нами поділяє Бог, – у тому сенсі, що Бога вважали співтрапезником? Імовірно, що така думка побутувала, і той факт, що мирні жертви супроводжували жертвоприношення тварини додає вірогідности такому твердженню, проте немає конкретних доказів, що це відбувалося протягом певного історичного періоду життя Ізраїля. Ізраїльтяни, так само ж і будь-хто інший, усвідомлювали, що Бог не споживав їжі фізично (пор. Втор. 12:7, де сказано, що ізраїльтяни споживали zebah shelamim «перед лицем Господа», але не «з Богом»).

Приношення мирної жертви було подією спільного споживання їжі перед Господом. Ми можемо припустити, що урочистості й сімейні відвідини храму теж були нагодами для святкування. У 1Сам. 1:3-5 дійсно сказано, що Елкана розподіляв священні частки від жертвоприношенні між членами своєї родини. Під час жертвоприношення, щоби підкреслити врочисте значення союзу, Мойсей, Аарон, Надав, Авігу та сімдесят старійшин Ізраїлі оглядали, як особливо наголошено, Бога, їли та пили, і ця спільна трапеза найбільш природно асоціюється зі zebah shelamim про що йдеться в тексті (Вих. 24:4-11). У розповідях про Давида (2Сам. 6:17-19), про Соломона (1Цар. 3:15; 8:62-65) чи про Єзекію (2Хр. 30:22) подібна спільна трапеза асоціюється з гучними царськими бенкетами, які поєднували зі жертвоприношенням. Про жертвоприношення, яке залучає богомольців до спільної трапези, є свідчення й у наративах про патріярхів і про Мойсея. Такою трапезою Яків підтверджує свою угоду з Лаваном (Бут. 31:51-54), а Їтро прославляє велич Господа в присутності Аарона та старійшин (Вих. 18:9-12).

Мирну жертву поділяли на три категорії: подячну жертву, мирну жертву Господові, щоби виконати обітницю, і добровільне приношення (Лев. 22:17-29; Лев. 7:11). Подячна жертва була виявом удячности Богові за отриману милість (у Пс. 107 ідеться про чотири події, за які була доречною подячна жертва: успішний перехід через пустиню, звільнення з полону, одужання після тяжкої хвороби та порятунок від бурі на морі); жертву, щоби виконати обітницю, вчиняли для дотримання клятви (пор. 2Сам. 15:7-8), а добровільне приношення не потребувало особливих випадків, і його вважали імпульсивним виявом відданости жертводавця.

4:1-5:13 – Покутні жертви

Це – четвертий різновид жертвоприношення, про який ідеться в Книзі Левит. Найважливіша риса цього обряду – розбризкування крови на жертовник чи на завісу перед скинею. Текст робить обрядове ранжування не відповідно до матеріялу жертвоприношення (як у Лев. 1-3), але відповідно до статусу особи жертводавця: спершу наведено правила для первосвященика (4:3-12), потому – для цілої громади (4:13-21), для її вождя (євр. nasi’ 4:22-26) і для звичайних людей (4:27-35). Інструкції відрізняються до залежно від статусу жертводавця. Обряд підкреслює дуже важливу роль первосвященика в стародавньому Ізраїлі: завдяки своєму статусу в спільноті він був представником цілого народу, і вважали, що за гріх первосвященика провина також спадає на цілий народ (4:3).

Єврейське поняття, що позначає цей різновид жертвоприношення – hatta’t – перекладається як «жертва за гріх». Цей переклад найбільш вірогідний, адже слово hatta’t означає «гріх» і його наслідки і пор. Чис. 32:23). Складність цього перекладу полягає в тому, що такий різновид жертвоприношення доречний і в певних випадках, коли про гріх не йдеться (як у 12:6). З іншого боку, цей переклад майже не передає точної функції такого жертвоприношення, бо інші види складення жертв також були пов’язані з гріхом і з покутою за нього.

Основним елементом такого жертвоприношення є очищення. Сам цей різновид запровадили для того, щоби подолати проблему, створену людською гріховною природою (течивом із тіла та нечистотою). Гріх не лише викликає гнів Божий і позбавляє Бога того, що належить Йому; але також гріх оскверняє святиню, і святий Бог не може перебувати серед нечистоти. Жертва очищення очищає місце богослуження, щоби Господь міг бути присутній серед Його людей. Належний засіб для очищення – це кров тварини.

5:14-19 – Жертви за провину

Цей різновид жертвоприношення – останній у переліку Книги Левит 1-5. Єврейська назва цього жертвоприношення – слово ‘asham, що має значення компенсація, еквівалент. Цей різновид жертвоприношення було приписано за два ґатунки переступів: коли хто згрішить проти Господніх святощів (святотатство) чи провиниться проти святого імени Господа, поклявшись неправдиво в суді. Що саме вважали ненавмисним переступом супроти Господніх святощів (іноді перекладають як «священна власність») – не конкретизовано. Можливо, таким переступом, що заслуговує жертви, могли вважати невиконання клятвеної обітниці чи приховування десятини. Відшкодування має два етапи: богомолець мусить віддати жертву священикові та ще й додати п’ятину, а також мусить привести барана, щоби заколоти його на жертовнику як жертву за переступ. В інших випадках цей різновид жертвоприношення застосовують тоді, коли хтось заподіє збитки чи завдасть болючої втрати. Жертводавець мав компенсувати скривдженому збитки і визнати гріх перед Богом, принісши в жертву за провину барана.

Щодо призначення інших видів жертвоприношення та мети жертви за провину в ізраїльському культі варто визнати, що це питання залишає багато місця для дискусій. Багато тлумачів Святого Письма вважають, що жертва за провину є різновидом жертви за гріх і навпаки. Проте детальне дослідження показує, що ці два різновиди жертвоприношення мали досить багато відмінностей. Не лише вибір тварини, призначеної для жертвоприношення, був різним, але також відрізнялись і обставини, за яких відбувалося жертвоприношення. Що більше, тоді як жертву за гріх призначали за ненавмисну провину, то жертву за провину було передбачено як компенсацію за переступ, при якому було завдано збитків, які в більшості випадків можна оцінити в матеріяльному вимірі. Компенсацію цих збитків уважають основною метою принесення жертви за провину.

Незважаючи на певну двозначність, притаманну ізраїльській системі жертвоприношення, варто визнати той факт, що вона розглядає аналогічні випадки, які описують наслідки гріха та шляхи їх виправлення. Якщо жертва за гріх мала на меті принести очищення і знищити гріховний бар’єр у союзних стосунках людини з Богом, то жертва за провину демонструє, що задоволення скривдженого чи компенсація є необхідною умовою для відновлення праведности і платою за неправильні вчинки. Гріх розглядають і в богословському, й у соціяльному вимірах. «Вертикально» він псує наші стосунки з Богом, а «горизонтально» – з нашим сусідом. Жертва за провину приносить примирення шляхом компенсації збитків тим, кого ми образили.

6:1-7:38 – Приписи про священиків

Настанови, викладені в цих главах, адресовано священикам, котрі виконували процедуру жертвоприношення. Головну тему цієї глави присвячено правилам споживання священної частки (м’яса жертовної тварини). У переважній більшості випадків лише священикам було дозволено їсти м’ясо жертовної тварини, а звичайні люди могли їсти частку з мирної жертви. Ці культові правила перегукуються в деяких аспектах і певним чином дублюють викладене в главах 1-5. Головне застереження в 6:8-13 полягає в тому, що вогонь жертовника для цілопальної жертви мав горіти постійно. Наприкінці глави уміщено короткий підсумок головних тез, викладених у цій частині (7:37-38).

СЗ робить особливий наголос на таку тезу: «Послух ліпший від жертви» (1Сам. 15:22), – але ніколи не навпаки. Урешті-решт, жертвоприношення ніколи не може замінити виконання Божої волі в повсякденному житті. Проте, якщо розглядати систему жертвоприношення в межах закону, то постає питання, чи цей культовий акт узагалі відповідає Божій волі? Це питання яскраво відображено в Пс. 51:15-17, який стверджує, що правдива жертва, приємна Богові, – це хвала і серце зламане та упокорене. Пс. 50:7-15 після надзвичайно серйозної критики жертвоприношення тварини оголошує, що Бог вимагає не жертвоприношення, а хвали та подяки. Такий погляд зміцнів завдяки пророкам, котрі критикували практику жертвоприношення, актуальну за їхнього життя. Далекосяжну зміну концепту жертвоприношення також підтверджує той факт, що страждання та смерть Слуги Господнього трактують як спокутну жертву («Якщо ж душу Свою покладе Він як жертву за гріх», Іс. 53:10).

Попередній запис

Процедура жертвоприношення

Процедура жертвоприношення передбачала кілька стадій. Жертводавці наближалися до жертовника з твариною, яку мали принести в жертву, покладали на неї руки ... Читати далі

Наступний запис

Посвячення на священство Аарона та його синів: 8:1-10:20

8:1-9:24 – Рукоположення священики і перші Ааронові жертвоприношення Глави 8 і 9 містять детальний опис релігійного святкування, яке започатковує формальне ... Читати далі