Бесіда зі священиком Сергієм Кругловим
– Як перемогти лихослів’я? Що це таке? Лихослів’я і засудження – це одне?
– Лихослів’я – це частина засудження, та частина, яка виражається в мові, язиком. Взагалі, коли ми говоримо про пристрасті, про гріхи, я завжди думаю от про що: часто, коли люди каються, постійним рефреном йде наступне: “Що ж мені робити, одне і те ж кожного разу, я ніяк не можу перемогти гріх, він такий нав’язливий”.
На жаль, наш час дуже технологічний, ми всі любимо рецепти, формули: як вивчити англійську за три дні, як позбутися болячки за тиждень, хочемо, щоб це сталося як можна простіше і швидше. От і в церкву люди теж часто приходять за технологіями: “Скажіть, як перемогти гріх, я робитиму те і те, і бажано, щоб це сталося вже післязавтра”.
А тут потрібне інше – треба трохи зупинитися, втихомирити скажений ритм життя, який усередині нас, і просто подивитися на речі як вони є, сказати: “Господи, відкрий мені істинну картину світу, істинну картину мене самого, допоможи зрозуміти, що відбувається зі мною”. Якщо людина дійсно щиро і чесно цього хоче, не боїться бачити себе саму, то Господь відкриє їй те, що вона просить.
Будь-який гріх – не створений. Богом створені добрі речі, а сатана – родоначальник гріха і ворог роду людського – не творець, він нічого хорошого зробити не може, але бере добру річ і її псує. Будь-яка гріховна пристрасть – це якесь зіпсоване добро, гріх паразитує на чомусь хорошому. Простий приклад: одна справа вино, яке веселить серце людське, а друга – пияцтво. Саме тому так важко буває позбутися гріха, він вростає в людину.
Робота людини і робота Божа над гріхом схожі з тим, що робить хірург, коли видаляє ракову пухлину: пухлину потрібно видалити, але саму людину залишити в живих, здорові тканини потрібно залишити неушкодженими. От і гріх засудження теж паразитує на хорошій речі: на тому, що людині від Бога дано вроджене почуття нелюбові до зла, вроджене почуття правди. Це почуття правди дуже важливе, те, що має бути в людині, що ми дуже приблизно називаємо моральним орієнтиром.
Цей орієнтир дозволяє людині відчувати, де відбуваються речі добрі, Божі, а де неправильні, гріховні, небезпечні – інтуїція підказує. Збиття цього орієнтиру гріхом перетворює його на зброю, у дубину проти ближнього – коли ми бачимо гріх, неправду в людині і за це починаємо людину відсікати від себе, викидати зі свого життя, ставити на ній тавро і т. д. У результаті ми дуже добре звикли бачити гріхи інших людей і абсолютно не бачимо самих себе.
Будь-який гріх – це різновид нелюбові, і засудження – один з яскравих проявів такої нелюбові. Любов – це зв’язок, а засудження – спроба відторгнути, поставити межу, заслін між мною і людиною. Це повернення в ту самотність, в яку замикає людину гординя, і ворог цьому дуже радіє. Коли людина виходить за межі своїх інтересів назустріч людині, назустріч Богові, – ми знаємо із заповідей, що любити людину і любити Бога це процес неділимий, – тоді в людини є шанс не лише врятуватися, але і жити далі. Звичайно, ворог роду людського не хоче нашого спасіння і культивує в нас засудження, способів для цього дуже багато, тим більше людина і сама в цьому плані дуже талановита істота.
Про колоду в оці і безвідповідальність
– Один з видів лихослів’я – плітки. Але чи має значення, правдиві чи ні, поширювані пліткарем відомості? Якщо в розмові я назвала когось, наприклад, товстим – це гріх? Але ж це правда?
– По-перше: як відрізнити плітку від корисної розмови, коли дійсно слід сказати людині про гріх? Якщо людина товста, ми можемо їй сказати про це, але підкреслюю – їй сказати, не за її спиною, а їй. Тобто викрити людину можна, але в очі, щоб разом встановити правду, разом виправитися. А засудження дуже часто пов’язане з якоюсь боязкістю – за спиною людині перемивають кістки, та ще із задоволенням.
У лихослів’ї присутній дивний присмак задоволення. Це як при перегляді новин, людям нецікаві добрі новини: у такій області звели дитячий будинок, або от родина, яка живе щасливо. А от якщо в цьому дитячому будинку завівся вихователь-збочинець або якщо сім’я зарубала один одного сокирою – це вже цікаво. Ми зовні все це засуджуємо, але насправді тягнемося – пекельні новини нам набагато цікавіше, ніж райські.
Ми кажемо з жахом: “Ну потрібно ж, який негідник!” А в самих блищить азарт в очах, нам подобається обговорювати це. При цьому домішується таке солодке почуття своєї самоправедності: ми обговорюємо третього, ми судді, але вже ми не такі, як він. Це чисто дитяче почуття, що вже я в мамочки улюблена дитина: “Мамусю! Васька знову цукерки з буфета вкрав, покарай його за це!”
Коли дитина таке чинить, у неї якраз присутнє таке почуття самоправедності, от я сам чистий перед Богом, бо от цей же – явний грішник. Але при цьому засудження відбувається за спиною. Інтуїтивно ми не хочемо викривати людину в очі, бо це дуже проблематично, ми відчуваємо, якщо ми викрили людину в очі, то потрібно буде йти далі, потрібно буде брати цю людину на себе, брати відповідальність за неї на себе. Тому гріх засудження – це ще гріх безвідповідальності: ця людина стороння для нас, а Бог хоче, щоб ми любили один одного, були небайдужими один до одного – “Носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христа” (Гал. 6:2). А ми робимо все, щоб залишатися сторонніми: викрили і все, ми ні за що не відповідаємо.
Про гумор і його дозування
– А чи можна давати прізвиська, переінакшувати власні назви, імена начальників? Де грань між гумором і лихослів’ям?
– Дивлячись кому я даю прізвисько. Якщо другу, то це нормально, дружні стосунки. А якщо це вже виходить за рамки дружби, то, знаєте, є дотепність, а є дурість. Межа тут проста: сміх – ці ліки, певний інструмент, який допомагає людині вижити в певних умовах, знижує непотрібний іноді пафос, допомагає людині зітхнути. Це прекрасно, без цього неможливо жити.
Чудові речі, які відносяться до гумору, – це тверезість, здоровий глузд, мир душевний. Але, проте, гумором, як і всякими ліками, при неправильному дозуванні можна отруїтися, як і всяким інструментом можна ранити і самого себе і ближнього, тобто потрібно користуватися гумором з розумом, знаходити межу. Одна справа іронія, гумор, нехай навіть гострий, але корисний, інша – кепкування. Тут важлива інтонація. Чому так багато війн у соцмережах – там важче виразити інтонацію, є система схвалень, звичайно, але дати зрозуміти людині, по-доброму ти до неї ставишся чи ні – важко. Ти посміхаєшся, але в очах у тебе серйозність або холодність, або навпаки, ти зберігаєш серйозність, а очі в тебе сміються – ці нюанси важко передати.
Адже мова – це не просто слова, це вся людина. Тому прізвиська – дивлячись кому і як давати, важливо відчувати межу, за якою починається кепкування.
Обговорювати, не засуджуючи
– Лихослів’я близьке марнослів’ю? Наприклад, коли я зустрічаюся з друзями, і мова заходить про спільних знайомих, ми починаємо обговорювати когось, це плітки, лихослів’я?
– Тут усе разом, усередині людини є якийсь механізм, який біси дуже люблять заводити: як ігристе шампанське починає роздуватися і з мозків усе вивітрюється, слова ллються самі собою, виникають образи, сміх, жарти, головне для людини в цей момент – реакція оточення, вона хоче перебувати в цій атмосфері. Потім вже, коли людина охолоне, вона думає: що я наговорила, що на мене найшло?
Те ж саме стосується і пліток, людина починає відчувати дивне, нездорове задоволення від усього цього. Потім каже: я не хотіла, я не розумію, як це сталося. Коли людина зайнята важливою, цікавою справою, її важко збити на якусь нісенітницю, а коли людина нічим не зайнята, коли в неї немає “програми максимум”, то тоді їй дуже важко утриматися від дрібних гріхів. Недаремно неробство – ще один гріх, який призводить до засудження. Усі гріхи між собою пов’язані, вони ростуть з людини, паразитують.
– А можливо іншу людину розібрати по кісточках, але не засуджувати?
– Можливо. Це роблять, наприклад, психотерапевти зі своїми пацієнтами. В очі, один з одним, при цьому в них добрі стосунки. Чи це робить священик зі своїм духовним чадом. Але це вже ситуація не позаочі, а лицем до лиця, це початок любові від взаємоспілкування, ситуація, з якої повинні вийти якась користь, терапевтична користь. Головне не захоплюватися, а то розбереш, а потім важко зібрати буде.
Не йти за натовпом
– А якщо це ворог? Я можу його засудити?
– Тут є дуже тонкий момент: засуджуючи навіть ворога і кажучи начебто правильні речі, починаєш відчувати, що раптом ти став частиною якоїсь маси, частиною натовпу. До якої міри боротьби з цим ворогом я готовий дійти? І чи є в мене щось своє, нажите, своя власна позиція чи я просто бездумно, за компанію дію, піддався течії і мене несе?
Ефект натовпу, як ми знаємо – страшна річ, яка навіть при найблагіших гаслах перетворюється на жахливу, страшну силу. Буває, звичайно, що, коли люди збираються в натовп, вони квіти засовують у дула автоматів або починають разом молитися, але найчастіше під благими гаслами натовп починає щось громити, когось гнати і т. д.
Будь завжди готовий засудити зважено, без ухилення в крайності і принаймні спробуй якось підкріпити, довести свою позицію, пояснити, чому ти так вважаєш – особисто ти сам, а не за компанію.
– Тобто якщо я далекий від політики, то краще мовчати і не лізти не у свою справу?
– Так, врешті-решт Григорій Померанц був правий: “Зло починається з піни на губах ангела, що вступив у бій за святу справу”. Дуже важливий не стільки предмет суперечки, скільки її стиль.
– Відома історія, яку розповідає авва Доротей про двох дівчаток-сиріт, з яких одна потрапила на виховання до благочестивої жінки, а друга – до блудниці. “Чи можна сказати, що Бог однаково спитає як з однієї, так і з другої?” – ставить він питання. Дійсно, чи маємо право ми судити, не знаючи всіх обставин?
– Так, засудження – це ще і приклад нашої недалекості, невідання. Ми не знаємо, що усередині в людини, що в неї на душі, що з нею було до того, що буде потім. Крім того, засудження тут близько межує просто з невірою в життя вічне. Ми ставимо тавро, немов людина тепер навіки буде такою. Як казав один святий: нікого не потрібно судити, навіть самого себе, якщо вкрав щось, не кажи: “Я злодій”, але кажи: “Я вкрав”, суди не себе, але гріх. За своєю природою людина вічна, вона живе далі, вона завжди може змінитися, не зараз, так потім. Це один з предметів християнської віри.
Не виправдовувати, але любити
– Треба виправдовувати людину?
– Якщо мати почне виправдовувати сина-наркомана, то почне бігати йому за дозою і допомагати опускатися далі, а якщо вона його любить, вона його скрутить і потягне в клініку – різні моделі поведінки. Людину потрібно не виправдовувати, а любити, а гріх ненавидіти. Бо гріх – це хвороба, яку потрібно лікувати, щоб її не було в людині. І старатися при лікуванні хвороби залишити людину в живих, перша заповідь лікаря – не убий.
– А як треба поводитися самому, щоб не стати предметом лихослів’я? Чи це неможливо, все одно всім любий не будеш?
– Від цієї приказки віє якимсь цинізмом: начхати, все одно всім не догодиш. На людей не можна начхати. З другого боку, усім догоджати – це теж гріх догоджання людям. Я повинен мати своє, щось важливе, цінне, те, чим я можу поділитися з іншими, я маю бути готовий до того, що люди не в змозі прийняти це, але я повинен не боятися показати це важливе. Наприклад, якщо я віруюча людина, я не повинен боятися сповідувати свою віру. Я маю бути готовий, що це комусь не сподобається.
Бути таким, щоб тебе ніхто не засуджував – проблема, яка дуже важлива для підлітків, для незрілої свідомості. Кажуть, що підлітки прагнуть до оригінальності, що це бунтівний вік – нічого подібного, підлітки страшенні конформісти, вони хочуть бути схожими на масу “своїх”, бояться виглядати білою вороною. Бажання сподобатися всім – це ознака незрілої, підліткової свідомості. Неможливо подобатися всім. Але якщо мене засуджують за те, що я ходжу в храм або даю інтерв’ю – це одне, нехай засуджують, а якщо за якийсь гріх, то мені потрібно каятися і позбуватися гріха.
– Потрібно вчитися починати з себе?
– Так, і тут засудження – проста річ, що допомагає узнати самого себе. Якщо ти довірився Богові, то Господь про тебе промишляє, Він завжди тепер з тобою. Він не програмує нас, але бажає, щоб усі події в нашому житті не були просто так, щоб вони всі щось означали. Якщо раптом мене хтось за щось засудив, це привід прислухатися і розміркувати над собою. Це як ліки, гірка пігулка. Потрібно не вставати в позу і брикати, ніби я не винен – це природна реакція занепалої людини, але прислухатися: через те, що нас хтось засудив, ми можемо багато що дізнатися про себе, у нас є привід про себе замислитися.
Бесіду вела Марія Строганова