Характер Ісуса

Чи можемо ми в ретроспективі, спираючись на історичні дослідження, сказати щось про характер Ісуса? Звузивши наші пошуки до ключових висловів і вчинків Ісуса, які без якихось застережень можна прийняти за автентичні, можемо зробити певні висновки на цю тему.

Засуджуючи загорділу праведність і картаючи тих, які обурювались, що Бог виявляє до грішників Своє милосердя, Ісус відкрив нам деякі риси Свого характеру. Його сучасники могли із розумінням сприймати те, як Він ставиться до інших людей. А багатьох це приваблювало. Вони бачили, як Ісус приймає до Свого товариства митників і грішників і як Він дбає про Свою спільноту. Ця співчутлива і водночас неочікувана, революційна постава Ісуса була динамічним джерелом спасительної сили, яка протидіяла будь-яким спробам впорядкованого світу юдейського благочестя структурувати людське життя, взявши за основу постулати Мойсеєвого союзу. Це джерело спасительної сили лежить також в основі характерного життєвого стилю, суть якого полягає в тому, щоб йти з любов’ю, а не з осудом, до тих, кого відкинуло суспільство. Саме це особисте впорядкування і перебудування їхнього попереднього способу життя, це формування реалій їхнього людського середовища, а також віра, любов, співчуття і радість асоціювались з цією творчою поставою, яка живила й дарувала їхній спільноті богословську глибину і напрямок. Про Ісуса можна ще багато сказати, однак таке сприйняття Його прилюдного служіння і особистого характеру переносить дослідника в саме серце найважливіших і найвидніших прикмет Ісуса. Характер Ісуса – це знак, який Він «викарбував» у душах Своїх учнів, включаючи митників і грішників, яких було допущено до спільної трапези з Ним. Саме члени цієї спільноти з радістю слухали Ісуса і запам’ятовували Його слова та вчинки. З їх числа вийшли ті, хто взяв на себе відповідальність за формулювання і передачу раннім церквам таких автентичних висловів Ісуса, які збереглись в Євангеліях.

Характер спільноти Ісуса

Залишилось показати, як формувався характер спільноти, яка виникла після смерти і воскресення Ісуса. Впливали на цей процес ще інші, менш драматичні конфлікти, які супроводжували земне служіння Ісуса. Коли учні Христа зазнавали різноманітних успіхів і невдач, коли їх хвалили або ганили з огляду на результати їхньої діяльности, що призводило до заздрісних порівнянь і суперечок, Ісус заохочував їх сприймати своє покликання як справу сіяча, котрий сіє насіння. Сіяча ніколи не хвалитимуть за добрі результати, ні не ганитимуть за вбогі сходи посіву. Люди сіють, але не в змозі забезпечити результат своєї праці. Той, хто звершує діло Боже, не несе відповідальности за те, як інші сприймуть його працю. Учень Ісуса є відповідальним лише за те, наскільки сумлінно він здійснює цю справу (Мт. 13:3-9).

Жоден успіх Ісуса або Його учнів не міг цілковито здолати тривогу деяких вірних, які журились тим, що минали тижні, місяці, а повне відновлення суверенного Божого панування над Ізраїлем ще не наставало. Щоб подолати непевність, яку породжували згадані очікування, Ісус порівняв Боже царство до гірчичного зерна і закваски. У такий спосіб Він хотів пригадати учням, що великі речі починаються з малих починань (Мт. 13:31-33 // Лк. 13:18-21 // Мр. 4:30-32). З цих слів Ісуса можна було зробити висновок, що дивовижні та грандіозні починання можуть бути оманливими (пор. Мт. 24:1-2). Ісус постійно на підставі щоденних прикладів пояснював: розсудливим є надіятись і вірити, що Боже царство настане тоді, коли в житті учнів запанує могутня Божа любов. Тому безнастанно благайте Бога, бо те, що Бог приготував у Своїй обітниці вірним – станеться, а що розпочав, – те Він допровадить до кінця (Лк. 18:1-8; 11:5-13; 14:28-33). Моліться з надією і вірою у ваших серцях: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Мт. 6:10).

Характер притч Ісуса можна зрозуміти в контексті Його земного служіння. Це спонукає нас припустити, що в подібний спосіб Христос міг розмовляти зі Своїми учнями про те, чому затримується прихід Божого царства в повній есхатологічній могутності.

Ймовірно, існував ще якийсь інший фактор, який породжував непевність щодо швидкого приходу царства. Помилково думати, що всі учні однаково були переконані, що Ісус чинить правильно, коли сідає їсти за один стіл з митниками і грішниками. Якщо деякі з них вважали, що книжники і фарисеї можуть мати рацію в тому, що Ісус цими відносинами з неправедними наражає Своїх учнів на небезпеку, то не важко здогадатись, що таку непевність у душах учнів могла породжувати саме ця настирлива критика з боку стовпів юдейського благочестя. Зрозуміло, що дехто з учнів Ісуса міг висловлювати занепокоєння з приводу присутности в їхньому товаристві осіб сумнівного походження. Притча Ісуса про пшеницю й кукіль (Мт. 13:24-30) є відповіддю на такого роду побоювання. Цю притчу можна розглядати як Велику хартію вольностей (Magna Carta) для Церкви. Адже в ній Ісус навчає Своїх учнів, що Бог, а не люди, у слушний час відокремить праведних від неправедних. Подібне вчення Ісус розкриває нам у притчі про невід (Мт. 13:47-52). У ній царство Боже Він порівнює із закинутим у море неводом, який містить у собі добру й недобру рибу. Якщо б рибалки взялись сортувати свій улов, коли невід ще є в морі, то завдали б справі великої шкоди. Найкраще це робити наприкінці дня, після того як невід вже витягнули на берег. Така самосвідомість всередині спільноти Ісуса, яка полягає в тому, що її члени не мають осуджувати один одного (пор. Мт. 7:1-5 // Лк. 6:37-38,41-42. пор. Мр. 4:24), є важливою ознакою Церкви. Це означає, що в спільноті Церкви, якщо вона дотримуватиметься цієї думки, одночасно перебуватимуть як грішники, так і святі.

Це не свідчить, що немає жодних етичних норм, які б визначали риси цієї спільноти. Етичні повчання Ісуса мусили справити сильне враження на Його учнів, оскільки Церква визначила для цих висловів важливе місце в найдавнішій традиції Ісуса. На користь цього свідчить також і те. що євангелисти, зокрема Матвій і Лука, розташували ці повчання у важливих місцях своїх Євангелій. Повчання Ісуса про любов до ворогів (Мт. 5:43-48 // Лк. 6:27-28, 32-36) є, мабуть, осердям Його благовісти. Воно передає слухачеві саму суть Євангелія. Це повчання передає суть самого Бога. Оскільки Бог любить Своїх ворогів, то і ми повинні любити наших ворогів.

 

Значення цієї історичної реконструкції

Яке значення цієї конкретної реконструкції? Звичайно, думки з цього приводу різнитимуться. Подібно як кожна історична реконструкція життя Ісуса є плодом взаємодії між способом мислення історика, євангельським текстом і професійними науковими прийомами, так само і відповідь на цю реконструкцію буде залежати від того, що домінує в мисленні конкретного читача.

Багато християн зазнають гніту від демонічних структур, що існують в їхньому суспільстві, і відчувають потребу активного повалення цих структур. Перебуваючи в такому суспільному й політичному контексті, вони не вважають спільну трапезу за одним столом із грішниками найбільш адекватною засадою змін у суспільстві. Їх, як і деяких теологів богослов’я визволення, більше в Ісусі приваблює те, що Він кидав виклик устоям суспільства і домагався верховенства Божої справедливости і праведности.

Ісус навчав Своїх учнів, щоб вони любили своїх ворогів. Кожна реконструкція, яка пробує знехтувати цей факт, не витримує жодної критики. Бог є любов’ю. Ця любов повинна бути джерелом будь-якого руху, що закликає до співчуття, служіння, ризику задля інших. Вона також має спонукати до Божого кроку з боку тих, хто посідає привілейовані становища сили і влади, назустріч слабким і погордженим.

Історики можуть відтворити лише фрагмент справжнього Ісуса. Проте, за його свідченням, цей реальний Ісус не відрізняється (як наполягають деякі історики) від того Ісуса, якого проповідує Церква. Справжній Ісус не є лише могутнім моральним попередником політичних мучеників. Реальний Ісус – це Спаситель, відкупительна смерть якого цілковито, від смерти до життя, змінила хід людської історії. Смерть Ісуса стала провісником славного майбутнього людства як спільноти Божих дітей. Усі святі й мученики Церкви беруть участь у відкупительній смерті головного Мученика віри і свідчать її безперервну силу у світі.

Саме в цьому контексті історики можуть найрезультативніше зосередити свою увагу на традиції, яку апостол Павло передав членам Коринтської Церкви: «Господь Ісус ночі тієї, як виданий був, узяв хліб, подяку віддав, і переломив, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє, що за вас ломається. Це робіть на спомин про Мене! Так само і чашу взяв Він по Вечері й сказав: Ця чаша Новий Заповіт у Моїй крові. Це робіть, коли тільки будете пити, на спомин про Мене!» (1Кор. 11:23-25).

Це є найдавніша традиція стосовно Господньої Вечері. Ісус ототожнює Своє тіло з хлібом, а кров – із чашею. Сильним свідченням на користь цих слів є паралельні традиції, які збереглись в Євангеліях від Матвія, Марка й Луки. Цей історичний доказ показує, що Ісус свідомо надавав Своїй смерті значення жертви заради інших. У цьому полягає суть любови. Цей вид любови робить нас вільними.

Попередній запис

Ісус і традиція Євангелія (закінчення)

4) Супротивники Ісуса Не зважаючи на те, що Ісус переконливо обороняв євангельську звістку про Боже милосердя до розкаяних грішників, Його ... Читати далі

Наступний запис

Христос і Боже Царство

Про Ісуса Христа можна говорити лише з якоїсь конкретної перспективи, яка, хоч і буде обмеженою через свою конкретність, допоможе нам ... Читати далі