Цю історію залишив нам ніякий не старець, зовсім не чернець і… навіть не християнин. Хто ж тоді? Єврейський мислитель зі світовим іменем – Мартин Бубер. Її може знайти кожен, хто вирішить прочитати книгу «Гог і Магог». «Чому ж вона тоді тут?», – спитаєте ви. Не знаю. Може, тому що своїм внутрішнім змістом ця оповідка не поступається святоотцівським? Зрештою, поміркуйте самі…
«Одного разу я йшов дорогою і раптом побачив на ній великого перевернутого воза, яким транспортували сіно. Поруч стояв розгублений селянин. Коли ми порівнялися, він відразу попросив мене допомогти йому поставити воза знову на колеса. У цій хвилі мені прийшло на думку, що нам двом аж ніяк не впоратися із цим надважким завданням. Саме тому я поспішив відмовити йому: “Не можу, брате!” – “Ні, можеш, – заперечив він, – просто не хочеш!” Ясна річ, що такі слова дуже зачепили мене. Тому я поспішив доказати це ділом. Однак, на моє превелике здивування, разом ми дуже скоро впоралися зі своєю місією. Віз, як і раніше, впевнено стояв на всіх колесах. Селянин взявся швидко збирати розсипане сіно, щоб знову продовжити свою дорогу. Мені ж закортіло задати йому одно запитання:
– Скажи, брате, чому тобі прийшло в голову, що я не маю бажання тобі допомагати?
Чоловік, ні хвилі не вагаючись, відповів:
– Все дуже просто: ти відразу заявив, що не можеш зробити це. А хто знає, що він може, а чого ні, якщо спершу не спробує? Ніхто! Ось і висновок напросився сам.
Після цих слів селянин голосно вигукнув “вйо” і за якусь хвильку зник за крутим поворотом…»
*
Дорогий читачу, чи можна тебе щось зараз поспитати? Дозволь зробити це негайно, не чекаючи твого ствердного кивка головою чи підбадьорливого «авжеж». Отож, скажи мені, що легше: впертись руками і ногами в перевернутий віз чи відкотити величезний камінь від входу до Гробу? Уявляю собі зараз твій замислений вираз обличчя! Тільки не вгадуй, мій милий брате чи люба сестричко! Признайся чесно, що цього ти просто не знаєш, бо ніколи не пробував/ла ні одного, ні другого. Що поробиш, просто ще не випадало нагоди…
Та й жіночкам зі сторінок Євангелія, що рано-вранці першого дня тижня наважились іти до місця поховання доброго Учителя, ще кілька днів тому навіть і не снилося, які труднощі доведеться долати невдовзі. «Хто відвалить нам камінь від дверей гробу?» (Мк. 16:3), – говорили вони між собою, усвідомлюючи свою неміч. Втім, ця конкретна проблема не зупиняла їх. Вони бадьоро крокували вперед із надією ще хоч раз побачити свого Учителя – Ісуса. Тільки заради цього одного бажання варто було зважитись на величезний ризик і спробувати негайно.
Ми також не бачимо Господа… Чому? Невже Його біля нас немає? О ні… Він поруч завжди. Однак між нами лежить камінь гріха, котрий десь із лівого поля прикотили ми власними руками… Тоді це було неважко. Це тепер трудно зрушити його з місця. Але ми і не пробуємо. Нам звиклося жити в його тіні, як Адамові в заростях Едему… Смертельний гріх, виявляється, може отримати назву «повсякденний», з якого і сповідатися нема чого… Та чи погодиться з цим статусом Господь? Навряд чи… Він далі стукатиме в нашу історію, надіючись, що цього разу Його таки спробують впустити любі діти…
Про життя та смерть
Одного разу молодий чернець прийшов до старця із дуже складним запитанням:
– Скажіть, отче, а як дізнатися, що я духовно живий чоловік, а не мертвий?
Старенький погладив сиву бороду і відповів:
– Живим ти будеш доти, доки твоє серце не засиплеться, немов могильною землею, суєтою, байдужістю та нудьгою!
Ти матимеш життя, якщо твої очі ще будуть здатними до плачу, а душа до співчуття!
Живим вважатимешся, якщо на твоєму Небі буквами смиренних і тихих зір буде вишите найголовніше слово – ЛЮБОВ!
*
Багато молодих людей сьогодні втішаються, що війна ще не застукала у двері Західної України! Гримить десь там – далеко на Сході, але це не стосується нас. Так, їм поталанило… Ще не покликали в лави Національної Гвардії, а може, і не покличуть ніколи, бо в батьків (чи родичів) всюди є зв’язки, вони вбережуть, без сумніву… А тим часом, коли по-сусідству хоронять вбитого солдата, десь за містом у нічному клубі ритмічно гримлять вибухи дискотек: «Бух-бу-бух!» На цьому фоні проглядаються сп’янілі обличчя молодих хлопців і дівчат… Атонський старець Йосиф вважав ці звуки на танцмайданчиках серцебиттям самого диявола… Так, вони не впали на полі бою від кулі ворожого снайпера, але чи залишились живі насправді? Смерть духовна набагато страшніша, від смерти фізичної… Набагато!
