Чудодійні ліки отця Аввакума

Отець Аввакум, будучи вже сивочолим старцем, дуже любив подорожувати. Ні, не для своєї розваги робив він це, і навіть не для власного інформативно-пізнавального збагачення. Він ніс людям Христа, даруючи Його сяйво мудрим словом та порадою. Якось, увійшовши в одне село, подвижник постукав у двері першої-ліпшої хатинки і попросився на нічліг. Чоловік та жінка, які мешкали там зі своїми діточками, радо прийняли благочестивого гостя. Однак серед глибокої ночі старець пробудився від страшних криків та прокльонів. Ця подружня пара, не поділивши щось між собою, у жахливому гніві лаялася. І так тривало аж до самого ранку. Наступного дня, коли настав час прощатися і простувати далі, отець Аввакум відвів убік господиню дому і вручив їй дивну пляшечку із невідомою рідиною. Коли вона запитала, що це таке, він відповів: «Це божественний еліксир примирення. Кожного разу, коли знову назріватиме буря сімейного конфлікту, набирай 15 крапель, клади їх собі під язик, але в жодному разі не ковтай!» І вони розпрощалися. За кілька років старець Аввакум знову проходив через це село. Як і тоді, він постукав у двері того самого дому. Побачивши подвижника, господарі з радістю та любов’ю взялися частувати його і запитувати:

– Скажи, отче святий, у чому ж полягає секрет цілющого еліксиру? З яких складників він готується?

Аввакум посміхнувся і відповів:

– Та то була звичайнісінька свячена вода, а секрет – це ваша віра в примирення! Христос посеред нас!

*

Як добре, коли в темряву проникає світло! Відразу стає легко на душі, з’являється впевненість у собі, бажання жити. Можна вже не переживати, що по дорозі наткнешся на якусь стіну чи стовп або ж, чого доброго, впадеш у вириту кимсь яму. Недаремно ж прихід Ісуса Христа на землю (яка була оповита темрявою гріха і незнання) супроводжувався сяйвом Вифлеємської зорі. Вона, неначе перший проповідник-місіонер, роз’яснювала тим, хто шукав (волхвам), і тим, хто очікував (пастухам), суть Божого воплочення. Вже пізніше святий апостол і євангелист Іван писатиме: «Було Світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ» (1:9). Коли людина не знає причини своєї хвороби, то йде туди, де її просвітлять – на рентген. Тільки після цього вона зможе правильно оцінити свій стан і вжити належних заходів. При світлі ж Христового приходу людина теж починає бачити… Що? Найперше те, що не хтось сторонній є винуватцем її нещасть та неспокою, а вона сама, точніше, той духовний вірус, якому дозволено було поселитися близько серця. Саме з ним і потрібно боротися не опускаючи рук, аж до останнього віддиху. А коли настане видужання, необхідно нести світло Новонародженого у світ так, як це робив отець Аввакум, щоби Господь міг оселитися «весь у всьому».

Урок-приклад авви Іоанна

Старця Іоанна знали всі в окрузі вже здавна. Коли до нього приходили учні, він садив їх біля вогню і починав відкривати глибинні таємниці духовного життя. Якось він розповів захопливу історію про дівчину неземної вроди.

Ця красуня була настільки привабливою, що годі було відвести від неї свій погляд. Однак мала вона жахливу пристрасть – похіть до чоловіків, через що впадала в блудні гріхи з багатьма з них. Одного разу сам князь звернувся до неї, кажучи: «Якщо пообіцяєш мені жити в чистоті та вірности, візьму тебе собі за дружину!» Вона погодилась і заприсягнула більше ніколи не грішити. Князь одружився з красунею і взяв її до себе в палац. Дізнавшись про це, колишні коханці зібрались на нараду. Вони хотіли знову вдовольнити свою хіть, але не знали як. Ввійти нахабно в палац, щоб зробити це, було для них надто ризиковано. Трохи посперечавшись, вони зійшлись на тому, щоб виманити красуню назовні своїм свистом, як це вже робили не раз. Так вони і вчинили. Але вона, тільки-но почувши свист, вмить затулила свої вуха долонями і побігла геть, зачинившись у внутрішній кімнаті палацу. «Ось так і душа наша, – пояснював авва Іоанн, – є справжньою блудницею, бо піддається пристрастям; коханцями, які свистять-спокушають, є демони; а світлим князем – Господь Ісус. Завдання ж душі – втікати у внутрішню кімнату богоспілкування, щоб визволитись від тенет бісівських і спастись!»

*

Потреба руху закладена в самій природі людини. Однак це зовсім не означає, що треба перетворюватися на суєтну мурашку, яка цілий час, з ранку до ночі, метушиться-бігає. Йдеться радше про рух, який відбувається на внутрішніх магістралях і часто є невидимим для стороннього ока та який полягає в безнастанному наближенні до Бога через молитву, боротьбу із пристрастями та через чесноти. Колись преподобний Доротей з Гази зауважив одну закономірність: що ближче особа перебуває до Всевишнього, то більше вона наближається до інших собі подібних істот (починає любити всіх без винятку). І навпаки, коли людина відмовляється від свого покликання рухатись угору, то дуже швидко помітними стають егоцентричні риси, які супроводжуються байдужістю, а часто виразною ненавистю до ближніх. Отож, від якости цього внутрішнього бігу залежить те, настільки людина стає ЛЮДИНОЮ… Образ блудниці на означення грішної душі, який використав для прикладу авва Іоанн, є дуже вдалим. Слова «блуд» (розпуста) та «блудити» (вести розпусне життя) мають ще значення «блукати» (збитися зі шляху). Ворог людини робить все, щоб хоч на хвильку відвернути її увагу своїм «свистом» – відвести вбік. «Затримайся на секунду!», – просить він, щоб цю мить перетворити у вічність… «Мені ніколи!», – потрібно повторювати собі, саме заради неї – отої вічної участи в соборі святих.

Попередній запис

Авва Ілля розмірковує

Одного осіннього дня, зібравши біля себе багатьох священників, авва Ілля розповів таку історію: «Жив собі на світі старець, і був ... Читати далі

Наступний запис

Сповідь одного священника

Одного разу авва Григорій розповів своїм учням дивну історію про одного священника, який сповідався в нього перед своєю смертю. Цей ... Читати далі