Довготерпеливий Ісидор

– Чому тебе так бояться біси? – запитав якось один чернець авву Ісидора, скитського пресвітера, який славився великою лагідністю і терпеливістю.

– А тому, що з першого свого дня в монастирі я безперервно працюю, не даючи своєму гнівові піднятись до моєї гортані! – відповів лагідно старець.

Коли ж у монастирі був якийсь непослушний, нахабний, немічний чи непокірний чернець, якого ніхто вже не міг терпіти, праведний старець Ісидор казав відсилати того ченця до нього. І сам жив з надокучливим братом, спасаючи того своїм великим довготерпінням.

*

Кожного дня Господь приводить таких немічних і, водночас, таких дорогих для Нього дітей до нас.

Звичайно, Він міг би вибрати для них якусь затишну психлікарню чи дім для людей похилого віку, але ж ні. Чоловіколюбець знає, що за десятьма парканами нашої байдужости б’ється серце, яке колись Він запалив Своєю любов’ю.

Але чи бояться нас біси? А може, навпаки, інші нас бояться так, як їх? Потрібна невтомна праця! Інколи досить зробити в повітрі маленький хрестик, як відразу настає мир. Так як і для вогника, розведеного через нашу необережність посеред кімнати, іноді досить відра води. А що коли вже почалася пожежа? Хрестиком не обійтись… Потрібна жертва. Бути святим і просто, і важко водночас. Ще один парадокс християнства, який так легко вклався в слова Христові: «Пильнуйте й моліться, щоб не зазнати спокуси» Будьте вартовими – справжніми воїнами Христа!

Юродива Рабія бажає спалити рай

У часи Середньовіччя світом поширювалися чутки про дивну юродиву на ім’я Рабія. Розповідають, що вона часто ходила, тримаючи в одній руці відро з водою, а в іншій – запалений факел.

Якось зацікавлені мешканці міста підійшли до неї і спитали:

– Скажи нам, матінко, для чого ти постійно носиш зі собою наповнене цеберко та смолоскип? Невже тобі потрібно так багато пити? Невже посеред дня відчуваєш брак сонячного світла?

Жінка хвильку помовчала, а тоді урочистим голосом відповіла:

– Ні, пити мені зовсім не хочеться. Та й світла з неба цілком достатньо, щоб розгледіти цей світ. Факел же я ношу лиш для того, щоб підпалити рай, а воду – щоб загасити невгасне полум’я пекла. Бо хочу, щоб люди любили Бога заради Нього самого, а не задля очікування райських утіх чи через страх пекельних мук!

*

Послухаймо під дверима серця молодої людини, що вона думає про себе: «Я дуже розумний? – Авжеж! – Я найкрасивіший? – Ще б пак! – Я центр Всесвіту, чи не так? – Без сумніву! – Чи мою свободу може щось обмежити? – О ні, це недопустимо! – А як бути із вказівками матері? – Вона добра, але… Якась старомодна! Так, вона конкретно відстала від нашого часу! Та нехай собі говорить! Гадаю, моє ігнорування її не надто вразить».

Якщо таке ледь не в кожній голові – бути матір’ю нелегко. Її слова, хоч і ніжні й пройняті любов’ю, та не мають особливого впливу. Що ж їй робити, коли власна дитина повільно, але так неухильно рухається в бік провалля? Мовчати? О ні! Щоб привернути увагу сучасних синів та доньок, часто залишається одне: стати юродивою, вдаючись до методу «шокотерапії». Чи не те саме робить у любові до своїх чад Матір Церква, взоруючись на Ісуса Христа? Вона шокує постійною жертвою – любов’ю розп’ятою і воскреслою.

Наступний запис

Авва Іоанн вирішує мандрувати

Авва Іоанн, який багато років подвизався в скитському монастирі, раптом став кудись збиратися. Спершу повернув до бібліотеки всі книги, тоді ... Читати далі