Мартин Лютер та “апокрифи”

Лютер почав перекладати Біблію німецькою мовою під час перебування в Замку Вартбург 1521-1522 рр. і закінчив роботу над Новим Заповітом у березні 1522 р. Його Новий Заповіт вийшов друком у Віттеберзі в тому ж році, після повернення туди Лютера. Переклад Старого Заповіту з усіма його супутніми труднощами зайняв майже дванадцять років і був врешті виданий як повне біблійне видання 1534 р. Біблія була поділена на шість частин, п’ята з яких мала назву «Апокрифи, тобто книги, що не прирівнюються до Святого Письма, та все ж їх корисно й добре читати». Далі Лютер включає Книги Юдити, Мудрости, Товита, Сираха, Варуха, Макавеїв, частини Книги Естери та частини Книги пророка Даниїла. Оскільки Лютер не вважав ці книги Святим Писанням, він відділив їх від інших книг та помістив у додатку після Старого Заповіту. На 1522 р. Лютер вже надрукував п’ять книг Мойсеєвих разом із переліком книг усього Старого Заповіту. Це свідчить про те, що вже тоді в нього було чітке бачення питання канону, а термін «апокрифи» Лютер уперше застосовує, описуючи загалом групу цих книг. Це вперше вони були так згруповані й відділені від інших книг єврейського канону. З іншого боку, ні Лютер, ні його послідовники – лютерани – ніколи не захоплювалися ідеєю виключання цих книг, тобто, видання Біблії без них, попри серйозну опозицію до внесення їх до складу Біблії.

Чим же аргументував Лютер свої погляди щодо цієї групи книг? На думку Лютера, «те, що в перебігу історії Церкви канон вже був визначений та прийнятий саме в такому вигляді, не робить його авторитетним». Його суть – ось, що є для Лютера вирішальним критерієм. Однак тривале користування Вульгатою, яку разом з LХХ він роками читав і цитував, не могло не мати впливу на його остаточний вибір девтероканонічних книг.

Цікаво, що Молитва Манассії, якої немає в Альдінському виданні LХХ, яким найбільш імовірно користувався Лютер, включена до видання Вульгати часів Лютера як частина останньої глави 2 Книги Хронік. Лютер таки не зарахував цієї молитви до девтероканонічних книг, однак, даючи їй високу оцінку, він надрукував її наприкінці своєї Біблії. Лютер розмістив девтероканнічні книги по-іншому, ніж вони розміщені у Вульгаті, що ще раз засвідчує його суб’єктивний вибір. Він високо цінував 1 Книгу Макавеїв і вважав її достойною бути включеною до протоканонічних книг. Однак із 2 Книгою Макавеїв була інша історія, адже 2 Книга Макавеїв 12:43-46 – це тексти, які використовували для підтвердження вчення про чистилище, моління за померлих та заступництво святих – учення, з яким Лютер не погоджувався. Усе ж, попри незгоду з цими вченнями, у Лютеровій Біблії завжди було місце девтероканонічним книгам, і не лише за його життя, але і тривалий час по тому. Найбільш раннє офіційне твердження щодо канону – це Формула згоди (1580), в якій коротко заявляється про те, що пророчі та апостольські книги Старого й Нового Заповітів – це єдине правило та мірило для вчень та вчителів. Перелік книг не додається, але, очевидно, йдеться про єврейський канон та двадцять сім книг Нового Заповіту. З цього розуміємо, що для Лютера апокрифи не входять у список канонічних книг, на противагу римо-католицьким, які вважають ці книги канонічними, що підтверджували численні соборові документи. 1 й 2 Книги Езри (3 та 4 в апендиксі до видання Вульгати) та 3 Книга Макавеїв – усі ці книги ввійшли до Лютерових «Апокрифів». Цікаво, що Лютер не залишив жодних побажань чи вказівок щодо цього питання, а тому в більш пізніх виданнях ці книги були взагалі вилучені. 3 Книга Макавеїв нині є в грецькому каноні. Природно, що питання «апокрифів» ще раз постало, адже після того, як Біблія стала доступною для кожної людини її рідною мовою, сама Біблія, а не Церква, стала для неї верховним судом. Тепер кожен міг сам для себе визначати її значення (принаймні, в основному).

Оскільки для Лютера церковна традиція не була критерієм канонічности, а Другу Книгу Макавеїв він відкинув на основі доктринальних текстів (дивіться вище), ми можемо просити про чіткіше формулювання критеріїв. Д. С. Рассел вважає, що реформати відкинули девтероканонічні книги переважно з тієї причини, що Рим використовував їх для доведення певних доктрин, як-от місце добрих діл у спасенні душі, заступництво святих, молитва за померлих і доктрини про чистилище (Between the Testaments, 88-89 с.). в Гамбурзькому виданні Лютерової Біблії 1708 р. так пояснюється причина включення “апокрифів”: «хоч не мають божественного походження й написані звичайними людьми без божественного покликання чи доручення». Рух за вилучення Апокрифів отримав підґрунтя аж у XVIII ст. Це сталося здебільшого завдяки впливу пуритан та кальвіністів, який, з точки зору Об’єднаного Королівства, мав важливе значення для Шотландської Церкви та Церкви в Англії під час Республіки на чолі з Олівером Кромвелем.

Попередній запис

Девтероканонічні книги Сирії та Етіопії

Сирія У колишній столиці Держави Селевкідів – Антіохії, що в Сирії, домінувала грецька мова, хоча на околицях переважала західносирійська (дуже ... Читати далі

Наступний запис

Девтероканонічні книги в Англії

Першою англійською Біблією, в якій девтероканонічні книги були зібрані в окремий розділ, була Біблія, видана 1535 р. Майлсом Ковердейлом – ... Читати далі