Різниця між засудженням, викриттям і критикою

Життя християн мало схоже на безхмарну ідилію. Тільки перший час, після навернення, коли ще свіжа в пам’яті радість від пережитої зустрічі з Богом, переповнює така любов, що, здається, ніщо не здатне затьмарити її. Недоліки оточення просто не помічаються. Але минає час, емоції вщухають, і настають “суворі будні”. Виявляється, церква складається зовсім не з ідеальних людей, які завжди чинять саме так, як нам хочеться. З нерозумінням і навіть соромом раптом помічаємо ми і за собою багато такого, від чого хочеться скоріше позбутися. Ось тут і виникає напруга, що іноді переростає навіть у конфлікти – міжособові стосунки. Бог починає працювати над характером християнина, прибирає все зайве, що не прославляє Його, учить любові, терпінню, прощенню, поблажливості до недоліків оточення, учить приймати людей такими, які вони є. Але, з іншого боку, учить Він і викривати гріхи, зупиняти від хибних кроків. Адже Божа любов зовсім не суперечить Його святості. Гріх завжди залишається гріхом, і той, хто закриває на нього очі, сприяє множенню беззаконня.

Мабуть, найважче, чому доводиться вчитися, – це здібності розрізняти, коли треба зглянутися до немочі людини, а коли викрити. Коли твердо обсмикнути, зупинити, а коли, навпаки, підбадьорити і допомогти. Як виявити Божу любов, залишившись у той же час у рамках святості? Як не впасти в засудження, не образити людину, але не промовчати, якщо треба вказати на гріх або неприпустиму поведінку, що веде до гріха? У зв’язку з цим дуже важливо розрізняти три схожих за формою, але дуже різних за змістом поняття: викриття, засудження і критику.

Отже, що таке засудження? Слід назвати речі своїми іменами: засудження – це гріх. Біблія каже про це прямо і недвозначно. “Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким судитимуть і вас” (Мф. 7:1). У чому ж полягає цей гріх? Хіба людина не має права виносити судження про непристойні вчинки оточення, особливо якщо вони спрямовані проти неї? Проте засудження полягає зовсім не в тому, щоб скласти думку про вчинок. Засудити – означає ухвалити вирок, узяти на себе функції судді. А от на це християнин права вже не має, бо є тільки один Суддя – Бог. “Не мстіться за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: “Мені відомщення, Я віддам”, – говорить Господь” (Рим. 12:19). Уявіть собі, що в залі суду потерпілий раптом схоплюється і, ігноруючи всякий порядок, оголошує підсудного винним, ухвалює вирок і навіть намагається привести його у виконання. Цим самим він привласнює собі функції судді, скоюючи злочин, заважає здійсненню правосуддя.

У духовній сфері відбувається те ж саме. Той, хто засуджує ближнього, ставить себе вище за Бога, привласнює те, на що не має права. Крім того, засудження ставить штампи на людині: “брехун”, “негідник”, “злодій”, “боягуз” і т. д., тоді як будь-яка людина є образом Божим і всі ми спотворили його, коячи непристойні вчинки. Тому правильним буде дати визначення вчинку, а не тому, хто його зробив.

У чому ж полягає викриття, і як відрізнити його від засудження? Викриття також має справу з гріхом, але прямо протилежне за сенсом засудженню. Якщо мета засудження – покарання, оголошення вироку, то викриття має на меті виявлення гріха, усвідомлення його, покаяння і прощення. Глибоко розрізняються мотиви засудження і викриття. Якщо в першому випадку це наслідок гордості, яка ставить себе вище за оточення і охоче карає і пригнічує, то в другому – наслідок любові, яка прагне допомогти. “Метою ж умовляння є любов від щирого серця і доброї совісти та нелицемірної віри” (1Тим. 1:5).

Необхідно розглянути ще одне споріднене поняття: критику. Її відмінність у тому, що вона не має прямої духовної спрямованості, адже гріх не можна критикувати, його можна чи викривати, чи засуджувати. Критика взагалі може не мати духовної чи навіть етичної складової. Вона має на меті виправлення якихось недоліків у роботі, непринципових моментів у поведінці, мові, одягу і т. п. Критика, звичайно, може бути різною: обґрунтованою і ні, конструктивною і деструктивною, різкою і м’якою.

Напевно, кожен розуміє, що критика має бути обґрунтованою, конструктивною і не принижувати людську гідність. Загальним правилом, яке завжди треба пам’ятати в будь-якій ситуації, є один із основних принципів Біблії: “Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм” (Мф. 7:12). І, найголовніше: перш ніж щось зробити, необхідно молитися і просити в Бога мудрості чинити так, як цього хоче Він.

Автор: Станіслав Буланов

Попередній запис

Незрівнянна річ

Багато людей, якщо не переважна більшість, часто обіцяють, багато що планують, проте натомість мало що з усього того втілюють у ... Читати далі

Наступний запис

«Благий егоїзм»

Проте, що судити не варто (див. Мф. 7:1,2), знає багато людей навіть далеких від Церкви. Втім, цей факт не заважає ... Читати далі