Що таке засудження згідно Біблії? Хороша відповідь на це запитання наводиться в коментарі до Нагорної проповіді, книзі “Правила щасливого життя” (розділ “Не судити, але наставити”):
“Прагнення людей заслужити на спасіння власними силами неминуче призведе їх до того, що вони, щоб захистити себе від гріха, почнуть вводити власні, людські заповіді, бачачи, що самі по собі не в змозі виконати закону, вони оточують себе правилами і приписами, які змушують їх до послуху. Проте через це їх думки відволікаються від Бога і сконцентровуються на власному “я”; у серці любов до Бога заглушається, а разом з нею і всяке добре почуття до ближнього. Система людських вигадок з численними правилами і вимогами неминуче приведе її прибічників до того, що вони строго засуджуватимуть усіх, хто не виконує цих правил; егоїзм і дріб’язкова критика заглушать у душі всі кращі, благородніші почуття і будуть спонукати людей до самолюбного засудження і дріб’язкового висліджування.
До цього класу людей належали фарисеї; їх численні обряди і складне богослужіння не приводили їх до упокорювання і усвідомлення власного безсилля; їх серця не наповнювалися вдячністю до Бога за надані їм переваги; навпаки, вони стали зарозумілими, і предметом їх розмови були їх власне “я”, їх почуття, знання, дії і переживання, – усе, пов’язане тільки з їх особою. Їх власна точка зору служила їм мірилом для засудження інших; переконані власною праведністю, вони ставали суддями інших, критикуючи і засуджуючи дії і вчинки своїх ближніх.
У народі переважно помічався той же дух; кожен вважав своїм правом втручатися в справи, що стосуються совісті другого. Вказуючи на цей дух, що панував усюди, Христос сказав: “Не судіть, щоб і вас не судили” (Мф. 7:1). Це означає: не ставте себе в приклад для ближніх, не робіть вашу власну думку, ваші погляди, ваш виклад Св. Писання обов’язковим для інших і не засуджуйте їх у своєму серці, якщо вони не відповідають вашому ідеалу. Не критикуйте інших, не засуджуйте їх наміри та вчинки.
“Не судіть нічого передчасно, аж доки не прийде Господь, Який освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри; і тоді кожному буде похвала від Бога” (1Кор. 4:5). Ми ніколи не можемо знати того, що приховано в серці ближнього і, усвідомлюючи свою власну гріховність, не можемо судити інших, оскільки ми самі не без гріха. Смертні люди можуть судити тільки по зовнішності; один Господь, Якому відомі всі таємні помисли і наміри, із співчуттям і ніжністю підходить до кожної душі і може вірно судити про кожен вчинок.
“Отже, нема тобі виправдання, всякий чоловіче, що судиш іншого; бо тим же судом, яким судиш іншого, осуджуєш себе, чиниш бо те саме й ти‚ що судиш” (Рим. 2:1). Ті, хто критикує і осуджує інших, звинувачують самих себе. Засуджуючи інших, вони самі собі ухвалюють вирок, і Господь визнає цей вирок справедливим. Сам вираз: “судячи іншого, робиш те саме” вказує на тяжкість гріха того, хто засуджує і критикує інших. Ісус каже: “Чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш?” (Мф. 7:3)
Його слова являють нам людину, яка швидко знаходить помилки в інших. Коли вона думає, що знайшла пляму в житті чи характері свого ближнього, вона квапиться оповістити про це всіх. Ісус каже, якщо порівняти цю рису вдачі, яка виявляється у вчинках негідних Христа, то вона виглядає подібно до колоди порівняно зі скалкою. Брак любові і лагідності є причиною того, що люди часто роблять з мухи слона.
Той, хто служачи Христу, ніколи не відчував почуття повного розкаяння, не може виявити у своєму житті милосердя і всепрощаючої любові Спасителя. Він хибно сприймає лагідний і велелюбний дух Євангелія Христового і ображає дорогі душі, за які помер Христос. З наведеного Ісусом прикладу ясно: той, хто любить засуджувати, винен у більшому гріху, ніж той, кого він засуджує; він не лише коїть рівний гріх, але додає до нього ще зарозумілість і осуд.
У Христі ми маємо єдиний приклад ідеального характеру, і кожен, хто ставить себе в приклад для іншого, стає на місце Христа; і так як Отець віддав увесь суд Синові (Ін. 5:22), то кожен, хто дозволяє собі судити вчинки і помисли інших, привласнює собі права виключно надані Синові Божому. Люди, які бажають бути суддями і критиками, стають на бік антихриста, про якого сказано: “Противиться і звеличується над усім, що зветься Богом‚ або святинею, так що в храмі Божому сяде він, як Бог, і за Бога себе видаватиме” (2Сол. 2:4).
Суворий і непримиренний дух критики, властивий фарисеям, є гріхом, який спричиняє за собою найгірші наслідки. Там, де в релігійному житті відсутня любов, там немає і Христа, немає Його світлої присутності, і жодна невтомна старанність не може замінити любові. Хто має дивну здатність знаходити помилки інших, до такої людини Ісус звертається зі словами: “Лицеміре, вийми спершу колоду з ока твого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого“. Хто сам у чомусь винен, той перший підозрює в тому ж іншого, і, засуджуючи його, прагне приховати і простити гріх власного серця. Згрішивши, люди пізнали зло, і щойно наші прабатьки скоїли перший злочин, вони відразу почали звинувачувати в ньому один одного. Це і сьогодні властиве людській природі, не підпорядкованій дії благодаті Христової.
Коли люди живлять у собі цей дух взаємного звинувачення, то вони не обмежуються особистим викриттям і вказівкою на помилку, здійснену їх ближнім, але в разі безуспішного застосування інших засобів не зупиняються і перед насильством, щоб змусити ближнього чинити так, як вони вважають правильним. Усіма силами вони прагнуть змусити своїх ближніх стати на їх точку зору. Це робили юдеї за часів Христа, і те ж саме робила церква, коли позбувалася благодаті Христової. Загубивши силу Божественної любові, вона користувалася послугами державної влади для того, щоб добитися визнання своїх догматів і свого віровчення. У цьому джерело всіх законів, колись виданих для захисту релігії, і тут же прихована причина всіх гонінь за віру, починаючи від днів Авеля і до наших днів. Христос не зганяє людей в одне місце, але Він привертає їх до Себе: єдина сила, що використовується Ним, є сила любові. Коли релігійна організація чи церква шукає підтримки влади, то ясно, що їй бракує сили Христової і любові Божої.
Корінь цього зла прихований у кожному окремому членові церкви, отже, з них і має початися зцілення. Ісус радить тому, хто звинувачує, раніше “вийняти колоду з власного ока”, відмовитися від духу засудження, зізнатися у власних гріхах і залишити їх і потім вже зайнятися виправленням ближнього. Він каже: “Нема доброго дерева, яке родило б поганий плід, і немає поганого дерева, яке родило б плід добрий” (Лк. 6:43). Дух засудження, що живиться в душі людини, є не що інше, як поганий плід, і свідчить про те, що все дерево погане. Марно уявляти, що ти з власною праведністю досить хороший; щоб бути здатним виправляти інших, потрібна повна зміна власної душі і серця, “від повноти бо серця говорять уста” (Мф. 12:34).
Коли якась душа перебуває в критичному становищі і ви прагнете порадою і умовлянням допомогти їй, то ваші добрі слова лише настільки матимуть вплив, наскільки вони відповідають вашому доброму прикладу. Раніше необхідно самому бути добрим, щоб бути в змозі зробити щось добре; не можна здійснити перетворюючого впливу на іншого, якщо власне серце не змириться, не очиститься і не стане лагідним благодаттю Христовою. Якщо у вас вже сталася ця зміна, то жити для благословення інших стане для вас настільки природним явищем (властивим вашій новій природі), як властиво трояндовому кущу приносити пахучі квіти чи виноградній лозі – солодкі ягоди.
Якщо Христос буде вашим “сподіванням слави”, то у вас більше не буде бажання стежити за іншими, щоб знайти в них хиби; замість того, щоб звинувачувати чи засуджувати, ваше прагнення буде спрямоване до того, щоб допомагати, благословляти і рятувати. Зустрічаючи тих, хто заблукав і помиляється, ви пам’ятатимете слова: “Браття! Якщо і впаде людина в якийсь гріх, ви, духовні, виправляйте такого в дусі лагідности, пильнуючи кожний себе, щоб і ти не був спокушений” (Гал. 6:1). Ви згадаєте про свої власні помилки, згадаєте, як важко вам було знову вступити на залишений вами шлях істини. Ви не штовхнете свого брата в ще більшу пітьму, але зустрінете його із щирим співчуттям, попереджаючи про небезпеку, що загрожує йому.
Хто часто дивиться на голгофський хрест і ясно уявляє собі, що його гріхи привели Спасителя на цей хрест, той ніколи не намагатиметься порівняти свою провину з провиною свого ближнього. Така людина ніколи не стане суддею свого ближнього, звинувачуючи його в гріхах. Хто дійсно живе під покровом голгофського хреста, той не може мати духу засудження і самопіднесення.
Тільки тоді, коли ви відчуваєте, що готові відректися від власного “я” і пожертвувати власним життям заради спасіння заблукалого брата, тільки тоді ви дійсно вийняли колоду з власного ока і сталі здатними допомогти своєму ближньому; тоді ви можете наблизитися і доторкнутися до його серця. Ще ніколи не траплялося, щоб хтось докорами і осудом був врятований і виведений зі своєї хиби; але дуже часто траплялося, що завдяки цьому люди йшли далі від Христа і назавжди закривали свої серця для кращих намірів. Тільки лагідний дух і упокорене серце може врятувати того, хто заблукав, і покрити безліч гріхів. Одкровення Христове в нашому характері здійснить преображаючу дію на всіх, хто оточує нас. Дайте Христу можливість постійно мешкати у вас, і Він виявить через вас творчу силу Свого слова, Свій тихий, лагідний, але могутній вплив, щоб перетворити інших в образ, подібний до прекрасного образу Господа, Бога нашого”.
Якщо Ви бачите відкритий гріх, що коїться братом або сестрою по вірі, то Ви повинні підійти і викрити його (Мф. 18:15). Якщо у Вас немає можливості викрити ближнього, або якщо Ви не готові викрити ближнього в дусі любові, то Вам слід молитися за нього (1Ін. 5:16).
За будь-яких обставин докір слід висловлювати в дусі любові. Тоді наші слова преображатимуть людину. Христос Своїм Святим Духом наділить вас силою і владою. Це Його робота.
Підготував: Олександр Дулгер
