Не судити?

Чому християнство так категорично забороняє засудження ближнього? Адже засуджують люди один одного зовсім не за видатні заслуги і чесноти, а за аморальну поведінку. Чи, висловлюючись мовою християнської аскетики, – за гріхи. Але хіба гріх, з погляду Церкви, не гідний осуду?

Злочин без покарання

Еммануїл Кант казав, що понад усе у світі його вражає вигляд зоряного неба над нами і моральний закон усередині нас. Цей закон совісті є універсальним для усього людства і не залежить від культурних, національних або релігійних відмінностей між людьми. Прагнення до добра так само природне для кожного з нас, як, наприклад, здатність мислити, розмовляти чи ходити на задніх кінцівках. Тому заповіді “не убий”, “не вкради”, “не бажай дружини ближнього свого” навіть для людини, яка лише знайомиться з життям Церкви, не стають відкриттям чогось принципово нового і несподіваного. Але от євангельська заповідь про незасудження дуже часто викликає нерозуміння і цілу низку запитань.

Адже якщо звичайний чиновник купує собі іномарку, яка дорівнює його зарплатні за двадцять років служби, то засудження викликає зовсім не його любов до якісної і зручної техніки. Одруженого чоловіка, який завів собі роман на стороні, знайомі засуджують зовсім не за те, що він зразковий батько, а саксофоніста, який спився, – зовсім не за його віртуозне володіння музичним інструментом. Жоден, навіть найбільш упереджений і уїдливий критик не стане засуджувати когось за добрі і корисні справи. Приводом для засудження може стати лише аморальна поведінка, непристойний вчинок або злочин.

Але чому ж тоді Церква так наполегливо закликає християн нікого не засуджувати ні ділом, ні словом, ні навіть думкою? Адже дуже часто буває, що людина явно грішить на очах у всіх, і жодних сумнівів в її гріховності не може виникнути навіть у найнаївнішого альтруїста і романтика.

У більшості традиційних релігій засудження і навіть покарання подібних людей є нормою. У древньому Ізраїлі, наприклад, благочестиві юдеї повинні були до смерті забити камінням грішників, викритих у подружній зраді. А в тих мусульманських країнах, де в основі карного права лежить шаріат, узятому на місці злочину грішникові і сьогодні загрожує тяжке фізичне покарання, аж до страти. З погляду звичайної людської логіки, це цілком нормально: злочин вимагає покарання, а гріх – відплати.

Проте євангельський принцип ставлення до грішників рішуче суперечить подібному міркуванню. Своїм земним життям Ісус Христос показав людям ту норму людяності, до якої всі ми покликані, і тому будь-який вчинок Христовий, описаний в Євангелії, є еталоном поведінки для кожної людини, яка щиро прагне виконати волю Божу.

Що ж каже Євангеліє про ставлення Христа до грішників? Лише одне: Він їх не засуджував, але ставився до них з любов’ю і жалістю. Христос не засудив жінку, узяту в перелюбі (Ін. 8:11); не засудив жителів Самарянського селища, які відмовилися дати Йому їжу та дах (Лк. 9:51-56); і навіть Іуду, який прийшов зрадити Його, Господь не виключив з кола Своїх друзів (Мф. 26:50). Більше того: першою людиною, яку Христос ввів у Рай, був розбійник, який покаявся. (Лк 23:32-43).

Євангеліє згадує лише одну категорію людей, яка зазнала різкого Христового засудження. “Зміями” і “поріддями єхидновими” Господь назвав первосвящеників, книжників і фарисеїв. Це була релігійна еліта юдейського народу – тобто саме ті люди, які якраз і вважали себе тими, хто має право засуджувати грішників.

У чому ж причина такого парадоксального ставлення до грішників у християнстві і чому будь-яка форма негативної оцінки навіть людини, яка очевидно згрішила, вважається тяжким гріхом? Для того, щоб відповісти на ці питання, необхідно спочатку з’ясувати: а як взагалі розуміється гріх у християнстві?

Принцип бінокля

У грецькій мові гріх часто називається словом “амартіа”, що в буквальному перекладі означає “повз мету”, “промах”. До гріхопадіння будь-яка дія людини мала за мету виконання благої волі Божої про неї саму і про світ навколо неї. Але коли людина відпала від свого Творця, цю ясну і високу мету від неї затулила множина інших, дрібних і суперечливих цілей. Усі її властивості і здібності залишилися колишніми, але от використовувати їх людина стала неналежним чином. Так стрілець із зором, що помутився, як і раніше здатний натягнути тугу тятиву свого лука і пустити стрілу, але от куди вона потрапить – велике питання. Швидше за все, такий постріл наосліп виявиться саме “амартіа”, тобто – повз мету.

Інакше кажучи, гріх у християнстві розуміється як неправильно, невчасно і невлад реалізований імпульс людської природи, який сам по собі цілком здоровий, але, будучи використаним не за призначенням, став шкідливим і небезпечним для людини.

Гріх засудження не є виключенням з цього правила. У його основі лежить все той же моральний закон прагнення людини до добра, що вражав Канта. Створивши людину безгрішною, Бог вклав в її природу совість як здатність відрізняти добро від зла, – і ненависть до гріха як захисну реакцію на зіткнення із злом. Тому, коли перші люди погодилися в райському саду на умовляння сатани і скуштували плодів із забороненого дерева, вони не стали жертвами обману чи власного невідання. Гріхопадіння було свідомим актом порушення ними волі Божої і голосу власного сумління.

Відпавши від Бога, людина втратила Рай, – але цю природну здатність розпізнавати зло і ненавидіти гріх вона зберігає до цього дня. Втім, з однією сумною обмовкою: після гріхопадіння людина чітко бачить зло, але тільки в інших людях, і ненавидить вона тепер виключно чужі гріхи. Таке духовне налаштування і породжує ставлення до оточення, яке прийнято називати, – гріхом засудження.

Невірно використана здатність, немов жахливий бінокль неймовірно збільшує перед нашим духовним поглядом усі недоліки оточення та їх злі справи. Але коли ми через цей же бінокль пробуємо поглянути вже на самих себе, він починає так же неймовірно зменшувати всі наші гріхи, роблячи їх у наших очах дрібними, нікчемними, що не заслуговують на увагу.

Як це не дивно, але таке прагнення не бачити себе грішним і поганим теж має основу в чистій, Богом даній природі людини і є не чим іншим, як спотвореним почуттям святості, яка була властива нашому єству до гріхопадіння.

Що ми знаємо один про одного?

Парадокс гріха засудження полягає в тому, що, взявшись судити про недоліки і гріхи іншої людини, ми насправді судимо себе, хоча, як правило, навіть не підозрюємо про це. Засуджуючи когось, ми встановлюємо певний рівень моральної оцінки людської поведінки, нижче за який і самі не маємо права опускатися. Скажімо, засудивши в душі грубіяна-начальника, який кричить на підлеглих з приводу і без, ми тим самим, визначаємо і для себе категоричну неприпустимість подібної поведінки. Проте, повернувшись з роботи додому, можемо тут же зірвати роздратування і втому, що накопичилися за день, на ні в чому невинних родичів. І тому засудження, яке вдень було адресовано невгамовному начальникові, тепер з повним правом має бути використане вже стосовно нас самих. Так проявляє себе дивний закон духовного життя, який преподобний Іоанн Ліствичник сформулював таким чином: “Якщо насправді істинно, що …яким судом судите, таким судитимуть і вас (Мф 7:2), то, звичайно, за які гріхи засудимо ближнього, тілесні чи душевні, у ті впадемо самі – інакше не буває”.

Причина такої жорсткої залежності в тому, що в іншій людині ми можемо узнати і засудити лише ті гріховні схильності, які є в нас самих, навіть якщо цій людині вони зовсім не властиві. Ми не бачимо душі людини, не знаємо її внутрішнього світу, і тому дуже часто приписуємо чужим вчинкам те значення, яке нам підказує наш власний гріховний досвід. Так, наприклад, побачивши чоловіка, що входить серед ночі в цілодобовий магазин, бандит може прийняти його за свого колегу, який зібрався пограбувати цю крамничку. П’яниця, дивлячись на того ж пізнього покупця, вирішить, що той прибіг за черговою порцією випивки. А любитель амурних пригод подумає, що цей чоловік зібрався до коханки і хоче купити по дорозі торт, квіти і шампанське. Кожен судить про покупця в міру своїх уявлень, обумовлених їх власною схильністю до того чи іншого виду гріха. А чоловік лише прийшов купити молока для хворої дочки.

Так чого ж він вартий, такий наш суд? Адже все, що ми можемо знати один про одного, загалом укладається в цю сумну схему: ми бачимо лише зовнішність чужих справ, але абсолютно не уявляємо собі їх сенсу і внутрішньої мотивації. Спостерігаючи чужі вчинки, ми наївно намагаємося дати справедливу оцінку людям, які зробили їх. Але не так судить Бог, Який дивиться не на справи, а на серце людини, знає всі обставини її життя, рухи її душі, і зовсім по-іншому оцінює навіть те, що, поза всяким сумнівом, є гріхом у наших очах.

Те, що найважче

Коли психічнохвора людина на виставці облила кислотою і порізала ножем полотно Рембрандта, нікому не спало на думку засумніватися в художніх достоїнствах знівеченої картини. Усі розуміли, що навіть у такому, пошкодженому вигляді, вона все одно залишається видатним творінням великого художника. Тому її не викинули в смітник, а дбайливо відреставрували, прагнучи зберегти уцілілі фрагменти і відновити знищені. Таке трепетне ставлення до витвору мистецтва зрозуміло навіть неспеціалістові і не вимагає особливих коментарів.

Але ж так само і будь-яка людина є великим творінням Божим, хоча і пошкодженим гріхом і дияволом, але все таки – прекрасним і чистим у своїй основі. І навіть той факт, що людина сама нівечить себе власними гріхами, не може служити підставою для її засудження. Чи можна засуджувати безногого інваліда за його каліцтво, навіть якщо абсолютно точно знаєш, що ноги він відморозив сп’яну? Напевно, можна, але тільки в тому випадку, якщо в того, хто осуджує, відморожене серце.

На жаль, у світі дуже багато зла. Тому ганятися за димом чужих гріхів можна все життя, але ж зовсім не для цього воно було нам дане.

У казці французького льотчика Антуана де Сент-Екзюпері самотній король каже Маленькому Принцові дивні слова: “…суди сам себе. Це найважче. Себе судити куди важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити себе, значить, ти дійсно мудрий”. Християнство закликає людей саме до такої мудрості – навчитися засуджувати лише власні гріхи, залишаючи чужі помилки і недосконалості праведному і милосердному суду Божому.

Автор: Олександр Ткаченко

Невеличка ремарка. Тут, на нашу думку, слід зробити одне уточнення. Якщо ми бачимо явний гріх у своєму ближньому, то цей гріх не обов’язково має бути присутнім у нас самих, хоча, звичайно, паростки цього гріха можуть і бути – просто ми їх до часу не помічаємо. А можливість бачення такого гріха відбувається завдяки моральному закону, який заклав Бог у наші серця. Але навіть у такому випадку, це не дає нам жодного права засуджувати людину, адже коли ми засуджуємо людину, то за словом Писання “хто злословить на брата або судить брата свого, той злословить на закон і судить закон: коли ж ти закон судиш, то ти не виконавець закону, а суддя. Один є Законодавець і Суддя, Який може спасти і погубити; а ти хто, що судиш ближнього?” (Як. 4:11,12).

Можливість розрізняти добре і погане дана нам для того, щоб ми чинили перше і остерігалися другого, але в жодному випадку не намагалися засудити ближнього, а намагалися за можливості допомогти йому. Крім того, коли ми засуджуємо ближнього, ми підносимо самих себе над явним, як нам здається, грішником, але за словом того ж Писання: “всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14), що без сумніву нічого доброго для того, хто засуджує, не принесе.

Редакція сайту

Попередній запис

Проти засудження

Бажання досконалості, прагнення до досконалості, я переконаний, – найважливіше бажання, яке має керувати нами. Ісус Христос каже про це прямо: ... Читати далі

Наступний запис

Вийняти колоду

Людина – мінлива істота, рідко коли, окрім, звичайно, незначної частини щасливців, вона буває повністю чимось задоволена. І навіть, якщо подібне ... Читати далі