Погляд навколо себе

На самому початку свого повернення в церкву я припустився помилки. Я намагався знайти общину, в якій парафіяни були б подібними до мене. Хотілося, щоб їх рівень освіти відповідав моєму, щоб їх богословські знання були не гірші за мої, щоб їх поняття про церковну музику і літургію були схожі на мої. Дивним чином я повторював помилки тієї церкви, в яку ходив у дитинстві: у ній теж прагнули до повної одноманітності. Вхід чорношкірим у неї був закритий. У ній сміялися над емоційним богослужінням «чорних» церков, у ній виступали проти п’ятидесятників та інших деномінацій, які дотримувалися чужих нам поглядів на духовні дари. У результаті наша літургія була урізана. Це була літургія накрохмалених комірців.

У 60-х роках Мартін Лютер Кінг (до речі, цитуючи Білі Грема) любив повторювати, що 11 година ранку – найбільш сегрегована[1] година в США. Сьогодні Джесі Джексон безсоромно може повторити ці ж слова. У церквах мало що змінилося. Богослужіння так і не стали різноманітнішими. Більше того, зараз все обережніше ставляться до нововведень. В уряді і промисловості приймають соціальні програми, встановлюють квоти набору працівників за соціальними групами, всіляко намагаючись компенсувати допущену в минулому несправедливість. Але я жодного разу не чув, щоб хоч одна церква створила подібну програму, постаралася привернути на свої богослужіння національні меншини.

За останні декілька десятиліть я відвідав немало церков, але зрозуміти, якою має бути церква, мені допомогла парафія на вулиці ЛаСаль, що в центрі Чикаго. У ній відбуваються ті ж самі бої через стилі духовної музики. У ній так само сперечаються про те, на що слід використовувати церковні гроші. І в ній є християни, що живуть згідно своєї вірі, а є і християни номінальні. Усе як в інших церквах. Цій церкві далеко до досконалості. Але, озираючись назад на ті тринадцять років, що я провів у ній, я бачу: вона показала мені, якою церква може бути і якою бути повинна.

Коли я тільки почав ходити в церкву на вулиці ЛаСаль, я як би «приписав» себе до неї, вважаючи відвідування богослужінь заняттям обов’язковим і благочестивим. На свій подив, я незабаром став з нетерпінням чекати неділь. Я перестав їх боятися. Чому? Думаю, дякувати треба дивному змішенню людей, що приходять туди разом зі мною. Саме там я навчився озиратися на всі боки… і дивитися вгору. Мені доводилося пробиратися через натовп людей, які були абсолютно несхожими на мене.

Ця церква розташована між найбагатшим і найбіднішим кварталами Чикаго. Через дві будівлі на схід – «золоте узбережжя», де середньорічний дохід жителів перевищує 50000 доларів. Дві будівлі на захід – і там будиночки для незаможних. ЛаСаль взялася стать «мостом» між двома світами. Пастором там був чоловік на ім’я Біл Леслі – як і я, виходець з церкви з расистсько-фундаменталістським спрямуванням. Він був старостою курсу в найбільш сегрегованому університеті – Університеті Боба Джонса. Його тесть активно брав участь у передвиборній губернаторській кампанії сегрегаціоналіста Лестера Медокса в Джорджії. Можливо, саме таке минуле змусило Біла боротися за расове примирення, що і стало метою його церкви.

Церква на ЛаСаль прищепила мені смак до різноманітності. Неділями добровольці готували безкоштовні сніданки для престарілих, багато хто з цих людей потім залишався і на богослужіння. Серед них були і негри, і білі. Запах свіжого хліба і смаженого бекону сильно змінює обстановку в церкві. Холодні ранки заганяли в церкву бездомних. Дехто з таких «гостей» потім розтягувався на стільцях і голосно хропів упродовж усього богослужіння.

Склад парафіян був дуже строкатим: аспіранти престижних місцевих університетів, лікарі, юристи, працівники багатих компаній. Люди були настільки різні, що мені доводилося розповідати Євангельську звістку дуже простою і доступною мовою. Я говорю про ті випадки, коли мені доводилося проводити заняття в недільних класах або проповідувати. Чи однаково сприймали мої слова жебрачка з вулиці і студент-богослов? Мені це було дуже важливо.

Мене вражало, що Євангеліє зачіпає душі як багатих і благополучних людей, так і малограмотних вуличних жебраків. Я звик до того, що церква – це місце, де мене оточують не схожі на мене люди. Здавалося б, що між нами спільного? Наша віра в Ісуса Христа – от що було спільним!

Одного разу я відвідав семінар Скотта Пека, який зібрав разом десять юдеїв, десять християн і десять мусульман, щоб перевірити свою теорію людського співтовариства. Пек вважає, що більша частина людства неправильно розуміє суть «громадського життя», вважаючи, що люди стають єдиними лише після того, як перестануть конфліктувати один з одним. Наприклад, на Близькому Сході лідери ворогуючих держав збираються разом, щоб під час важких перемовин викувати мирну угоду, після чого громадяни їх країн, можливо, зможуть жити в мирі. За теорією Пека, мирне співіснування стане природним лише тоді, коли керівники країн навчаться жити в мирі і тільки після цього приступлять до врегулювання конфліктів.

Я завжди буду вдячний Скотту Пеку за цей семінар, бо саме там я зрозумів: церковна община ніколи не повинна зупинятися на досягнутому. Фундамент християнської общини – любов Бога, яка все примирює та ламає расові, класові, вікові і статеві бар’єри. На перше місце виходить те, що є в нас спільного. Усе, що нас розділяє, – другорядне.

У церкві ЛаСаль і в ряді інших місць я бачив проблиски прийдешнього і усвідомив, що може статися, коли саме те спільне, що є в людей, об’єднує їх: з’являється Божа сім’я. Але єдність цієї сім’ї не зводиться на одноманітності, а відмінності в ній не викликають протиріч.

Як легко ми забуваємо, що християнська церква була першим у світі інститутом, який зрівняв у правах євреїв і язичників, чоловіків і жінок, рабів і вільних.

Перші християни долали усі перешкоди. На відміну від більшості інших релігій християнство радісно приймало до своїх лав як чоловіків, так і жінок. Греки не вважали рабів повноправними членами суспільства – християни приймали їх у громади. У єврейському храмі богопоклонники були розділені за расовою і статевою ознакам – християни усіх збирали на вечерю Господню. У римському суспільстві правили чоловіки аристократичних родів – християнськими церквами могли керувати навіть бідняки і жінки.

Апостол Павло – єврей з євреїв – дивувався цій «таємниці, яка від віків захована в Бозі». Павло казав: Божий намір такий, щоб «через Церкву була оголошена початкам та владам на небі найрізніша мудрість Божа» (Еф. 3:9-10). Община складалася із не схожих один на одного членів. І вже це привертало до неї увагу світу цього і світу позамежного.

Я прекрасно розумію, що різноманіття має різні форми. Навіть у зовсім «білих» і зовсім «чорних» церквах парафіяни відрізняються один від одного віком, рівнем освіти і фінансовим статусом. Церква – це єдине місце, в якому зустрічаються представники різних поколінь: немовлята тягнуть руки до грудей матері, діти пищать і хихикають у найбільш невідповідні моменти, серйозні дорослі люди завжди поводяться належним чином, літні люди так і намагаються заснути – якщо проповідь трохи довша, ніж вони можуть витримати.

І от дивлюся я на церкву, озираюся навколо себе, дивлюся на людей, що сидять на стільцях. Що я бачу? Мені ще багато чому треба навчитися в чорношкірих і п’ятидесятників: лише вони уміють так самозабутньо славити Бога. У літніх людей я повинен перейняти твердість у вірі. У матусь з цілим виводком малюків – уміння долати щоденні труднощі. Тепер я навмисно шукаю такі церкви, в яких парафіяни на мене не схожі.


[1] Сегрегація – різновид дискримінації, який полягає у фактичному чи юридичному відокремленні в межах одного суспільства тих суспільних верств, які вирізняються за расовими, гендерними, соціальними, релігійними, мовними чи іншими ознаками.

Попередній запис

Погляд вгору

Раніше я підходив до церкви із суто споживчими мірками. Богослужіння було для мене своєрідною виставою: хочу побачити те, що мені ... Читати далі

Наступний запис

Погляд по сторонах

«Церква, – сказав якось архієпископ Вільям Темпл, – це лише соціальна структура, яка існує для блага тих, хто не є ... Читати далі