…ЧИ ПОВІДОМИТИ НЕОБІЗНАНОГО БОГА…

Не молімося також для того, щоб повідомити Бога про своє становище, так, наче Він нічого не знає про наші біди й труднощі. Ісус, зрештою, виразно застерігав нас від цього: “…знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!” (Мт. 6:8). Якщо наполегливо молимося й невпинно звертаємося до Бога зі своїми проханнями, то робімо це не тому, щоб повідомити Йому якусь інформацію, і, тим паче, не для того, щоб підлеститися до Нього.

…А ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПРИПАСУВАТИ СВОЄ СЕРЦЕ ДО ЙОГО СЕРЦЯ

А отже, навіщо потрібна ця повторювана й наполеглива молитва, на якій так сильно наголошує Ісус, а слідом за Ним і апостол Павло? Щоб поглибити нашу віру. Ми довго молимося не для того, щоб переконати Бога в чомусь, а щоб навернути самих себе до радикальнішої віри. Адже Бог може вислухати лише те серце, яке цілковито покладається на Нього. Якщо іноді в нас складається враження, що Господь не чує нас або не зважає на наші прохання, то так діється не тому, що Він глухий чи нечутливий до наших проблем і турбот, а радше через те, що нам потрібно багато часу, щоб припасувати своє серце до Його серця.

Тільки-но помітивши серце, сповнене віри, яке цілковито покладається на Нього, серце, що схоже на Його серце, Господь тієї ж миті вислуховує його. Бог беззахисний перед серцем, яке – наче дитина – очікує від Нього всього. Це саме тому Бог сказав Маргариті Марії[1]: “Якщо віриш, побачиш міць Мого серця”. А святий парох з Арса[2] доводив, що розкрив таємницю молитви, якої Бог не може не вислухати, кажучи: “Бог передусім вимагає довіри”. Скаржимося, що Він не вислуховує нас, але чи самі, однак, раніше послухалися Його? “Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?

БОРОТЬБА ЯКОВА

Пригадайте собі епізод із Книги Буття (32:25-33), в якому описано, як Яків упродовж цілої ночі боровся з таємничою особою й тільки після сходу сонця усвідомив, що його супротивник – сам Бог! Боротьба тривала аж доти, доки Бог не вивихнув Якову стегновий суглоб. Ця слабкість була для Якова благословенням, адже від цієї миті Господь почав просити відпустити Його! Однак Яків сказав, що зробить це лише в тому разі, якщо Бог поблагословить його. І Бог одразу виконав вимогу Якова, а на додачу до повної перемоги ще й обдарував його новим іменем: “Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, і подужав”. Після світанку Яків тріумфально пішов далі, щоправда, накульгуючи. Але то було благословенне каліцтво, адже нагадувало йому, що все отримав від свого Бога…

“ОТРИМУЄМО ВІД БОГА СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ МАЄМО ВІРИ”

Те саме відбувається й у нашій ситуації. Ми могли б отримати від Бога все, якби мали таке ж беззахисне серце, як Він. Однак здебільшого надто сильно опираємося Богові, проявляємо завелику самовпевненість, надміру покладаємося на всі наші людські засоби й замало довіряємо Йому. Натомість цілковито довірившись Богові, ми отримали б від Нього все. У цьому сенсі дуже правдивими є слова Терези від Дитятка Ісуса[3]: “Отримуємо від Бога стільки, скільки маємо віри”.

Мені здається, що так само слід інтерпретувати й епізод із ханаанською жінкою. Тож послухаймо євангелиста Матвія (15:21-28).

ВІРА ХАНААНСЬКОЇ ЖІНКИ

І, вийшовши звідти, Ісус відійшов у землі тирські й сидонські. І ось жінка одна хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить! А Він їй не казав ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: Відпусти її, бо кричить услід за нами!

А Він відповів і сказав: Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого… А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: Господи, допоможи мені! А Він відповів і сказав: Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам… Вона ж відказала: Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів. Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала.

ВІДМОВА, ЯКА ПОГЛИБЛЮЄ ВІРУ

Уже перше прохання ханаанської жінки, поза сумнівом, натхнене вірою, однак Ісус не відповідає їй. Не промовляє жодного слова. Це, безперечно, могло знеохотити її. Але учні, яким уже набридли крики жінки (певною мірою їх можна зрозуміти…), бажаючи, щоб вона заспокоїлася, теж звертаються до Ісуса з просьбою: “Змилосердься над нею!” Та Ісус далі не звертає уваги на крики жінки, адже Його насамперед послано “до овечок загинулих дому Ізраїлевого”.

Погани (яких євреї часом зверхньо називали псами) повинні ще трохи почекати. Не слід наполягати. Багато хто в такій ситуації піддався б, змирився, як ми це часто робимо, утомившись від того, що Бог не вислуховує нас. Однак, почувши відмову Ісуса, ця язичниця не впадає у відчай, а сягає до глибин своєї віри. Так само, як царський урядовець, вона не вступає з Ісусом у богословську дискусію й не реагує на Його застереження стосовно першости ізраїльського народу. Вона просто прийшла поскаржитися єврейському Вчителеві, тож падає перед Ним на коліна й просить: “Господи, допоможи мені!” Та сама наполегливість, той самий натиск, що й в урядовця: “Господи, поки не вмерла дитина моя!” Однак і цього разу ханаанська жінка отримує відмову: “Не годиться взяти хліб у дітей (тобто у євреїв, дітей вибраного народу. – А.-М. Л.) і кинути щенятам (поганам. – А.-М. Л.)”. Тепер здається, що будь-яку надію втрачено остаточно. Однак жінка, притиснута до стіни, виявляє таку глибоку довіру, на яку лише здатне людське серце. І з глибин цієї довіри зринають незрівнянні слова віри: “Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів”. У паралельному уривку з Євангелія від Марка жінка дає Ісусові ще зворушливішу відповідь: “Так, Господи! Але навіть щенята їдять під столом від дитячих кришок…” (7:28).

Тепер Ісус відчув Себе цілковито обеззброєним. А точніше, від самого початку був обеззброєним, оскільки Божа любов уже за самою своєю природою цілком беззахисна. А все це зволікання потрібне було для того, щоб серце жінки стало таким самим вразливим, як Його. Тож спочатку тричі відмовляє їй не тому, що не хоче її вислухати, а радше через те, що бажає поступово підвести її до тієї непохитної віри, за допомогою якої можна здобути все: “О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш!”. Або в паралельному фрагменті з Євангелія від Марка: “За слово оце йди собі, демон вийшов із твоєї дочки!”.


[1] Ідеться про святу Маргариту Марію Алякок (1647-1690) – французьку черницю, яка мала видіння.

[2] Жан Марія Віяней (1786-1859) – французький святий, покровитель священиків.

[3] Ідеться про Марію Франциску Терезу Мартен (1873-1897), або ж святу Терезу з Лізьє. Народилася вона в Алансоні (Франція), виховувалася в побожній християнській сім’ї та в інтернаті сестер-венедиктинок у Лізьє. У 15-річному віці вступила до монастиря кармеліток і отримала ім’я Тереза від Дитятка Ісуса. – Прим. пер.

Попередній запис

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ НАПОЛЕГЛИВОЇ МОЛИТВИ

До цієї абсолютної віри, конче потрібної для того, щоб нашу молитву було вислухано, я рішуче додав би також настійливе прохання ... Читати далі

Наступний запис

ЦЕ НАШ БРАК ВІРИ ПАРАЛІЗУЄ БОГА

Надто часто ми молимося на поверхні серця, немовби самими губами, не кидаючи на шальки терезів усіх засобів нашої віри. Не ... Читати далі