А мені що до того?!

На тротуарі лежить чоловік, добре вдягнений, доглянутий… Може, йому стало погано? Може, треба викликати швидку допомогу? Та ні, напевне, пияк, не буду перевіряти, можливо, хтось інший ним зацікавиться…

Коли я виймала з наплічника канапку, яку узяла собі до школи на другий сніданок, зауважила дивний блиск в очах Басі. Вона ніколи не приносить канапок, її батьки п’ють… Та, врешті, що я можу з цим вдіяти? Якщо вона голодна, то нехай так чітко й скаже, тоді з нею поділюся.

У трамваї дві старенькі жінки марно розглядаються довкола, шукаючи вільних місць. На місці для інвалідів розсівся стрижений молодик, один з тих, що «втомлені від народження». Хай бабусі постоять собі, адже я, зрештою, сів перший!

* * *

Я хотіла написати щось про байдужість… але в мене складається враження, що це слово не надто точно окреслює ту дійсність, про яку ведемо мову. Байдужість означає, що людина не помічає відмінностей, не вміє розрізняти емоцій, наприклад, мені байдуже, чи поїду трамваєм, чи автобусом. Натомість ми говоримо про те, що почуття не спонукають людину до логічних висновків і відповідних дій… або, радше, що вона швидко придушує правильні реакції, які в неї виникають, – здійснює своєрідний аборт думок, щоб вони не змогли втілитися у вчинки. Бо, якщо чесно, я не вірю в те, що нікому не спадає на думку допомогти людині, яка лежить на тротуарі, що отой молодий хлопець ні на мить не замислився, що міг би поступитися місцем… Думаю, що значно частіше засипаємо ці здорові інстинктивні реакції тисячами «раціональних» вивертів, які дають нам змогу й далі залишатися в стані блаженної бездіяльности: «Це небезпечно, забере багато часу, я поспішаю, адже навколо є стільки інших…».

Людина, що є роботом без почуттів, – дуже рідкісне явище (хоча не заперечую, що останнім часом кількість представників цього унікального виду, здається, зросла), натомість частіше маємо справу з певним гальмуванням реакцій, викликаних людським стражданням чи кривдою: «Чого це МЕНІ коштуватиме, якщо зреагую? Якою мірою це порушить МІЙ святий спокій?». Тож, може, ліпше вдати, що нічого не бачу?

Жан Ваньє[1] спробував одного разу зрозуміти й відтворити спосіб мислення героїв притчі про милосердного самарянина. Священик і левіт запитали себе: «Що трапиться, якщо допоможу йому? Запізнюся до святині… А якщо він мертвий і я торкнуся його, то муситиму пройти обряд очищення…». Лише самарянин поставив собі інше запитання: «Що станеться, якщо я йому НЕ допоможу?».

Часом запитую себе, як я вчинила б на місці самарянина, – побачивши побитого, скаліченого чоловіка у відлюдному, пустельному місці… Або раніше, бо невже ніхто не бачив, як розбійники знущалися з нього? Може, воліли не бачити?

На жаль, деколи складається враження, що сьогодні така поведінка є також результатом певних дій… нашої судової системи: адже кожному з нас не раз доводилося чути про те, що бандит, який скоїв напад на когось, вільно ходить вулицями, а натомість невинна людина, котра стала на захист покривдженого, мусить пояснювати перед судом, чи, вдавшись до кулаків, не перевищила меж самооборони. Як наслідок, виникають сумніви щодо того, чи варто захищати людину, на яку напали, навіть якщо ми вже володіємо чорним поясом з карате. Однак це, певна річ, крайні ситуації: набагато частіше інші люди чекають на нашу реакцію й допомогу, ніж на захист, – і чекають марно.

Насправді, коли називаємо людину байдужою, кажемо, що вона, дивлячись на світ, не бачить далі власного носа, яким окреслюється її горизонт. Щораз більше замикаємося в собі, і то не лише тому, що зростає рівень злочинности: колись теж не бракувало злодіїв, та люди, однак, не боялися запрошувати до своїх помешкань сусідів і знайомих просто для того, щоб побути разом, порозмовляти, поспівати… Натомість тепер що більше всього маємо, то сильніше «барикадуємося», щоб інші не бачили, не заздрили, не донесли… Сільські будинки, колись відкриті й гостинні, нині лякають системами охоронної сигналізації й грізними англійськими догами на ланцюгах. Не заходь – це мій світ!

Ще не так давно можна було спокійно відвідувати друзів без попередження… Сьогодні ж у багатьох середовищах такий візит був би сприйнятий мало не як акт агресії!

Не пояснюймо всього браком часу, погляньмо радше на наше розуміння часу: це МІЙ час, я – його власник, і не маю наміру ділитися ним з будь-ким.

Так легко побачити в цих твердженнях себе… І, на жаль, так легко побачити себе в євангельському описі суду ліворуч від Христа (пор.: Мт. 25): «…Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув…». І вже чую, як серед криків навколишнього натовпу гукаю: «Господи, але ж Ти знаєш, що я був зайнятий, мав багато роботи… Адже було стільки доброчинних організацій, які опікувалися цими питаннями… Господи, чому дивишся на мене з докором?! Та ж я нічого не зробив! НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!». Отож бо й воно…


[1] Жан Ваньє (нар. 1928) – відомий канадський громадський діяч, християнський філософ, психолог, письменник. Засновник міжнародної спільноти «Лярш» («Ковчег»), яка допомагає людям розумово неповносправним. – Прим. пер.

Попередній запис

Кіт у прегарному мішку

Трансляцію телевізійного фільму перервала реклама. Чарівна блондинка зі зразковими параметрами фігури дзвінким голосом почала переконувати мене, що мої зуби будуть ... Читати далі

Наступний запис

Знечулення мислення

В одному з міст хтось написав на мурі: «Люди, думайте! Це не боляче!». Прочитавши таке, можна у відповідь лише усміхнутися, ... Читати далі