Филип’ян 2:25-30 – 3:1-6

Филип’ян 2:25-30 – Про Епафродита

«Але я вважав за потрібне послати до вас брата Епафродита, свого співробітника та співбойовника, вашого апостола й служителя в потребі моїй, бо він побивався за вами всіма, і сумував через те, що ви чули, що він хворував. Бо смертельно він був хворував. Але змилувався Бог над ним, і не тільки над ним, але й надо мною, щоб я смутку на смуток не мав. Отож, тим швидше послав я його, щоб тішились ви, його знову побачивши, і щоб без смутку я був. Тож прийміть його в Господі з повною радістю, і майте в пошані таких, бо за діло Христове наблизився був аж до смерти, наражаючи на небезпеку життя, щоб доповнити ваш нестаток служіння для мене.»

Одного разу, коли я вчився в школі, молодий учитель фізики поставив запитання: «У чому перевага зору двома очима?» Правильна відповідь, зрозуміло, така: двома очима ми можемо бачити світ у трьох вимірах і правильно визначати відстань між предметами, судити про швидкість пересування тіл і так далі. Один хлопчик, проте, написав так: «Мати двоє очей означає бачити удвічі далі, і якщо одне око перестає працювати, то вам обов’язково треба вставити нове».

Учителеві так сподобалася ця відповідь, що він прочитав її перед усім класом як приклад винахідливості, коли вам бракує знань. Правильна відповідь, проте, теж дуже важлива: з одним-єдиним оком ви не можете сприймати предмети в правильній перспективі. Щоб бачити світ у глибину, потрібні два ока.

Маленькі абзаци, присвячені Тимофію, а тепер ще Епафродиту, надзвичайно важливі для того, щоб ми могли побачити Павла і його труди, а також його думки і почуття – у правильній перспективі. Якби всі писання апостола були серйозними, насиченими роботами, викладом богослов’я в узагальненому вигляді, то ми ніколи не дізналися б, що він був за людиною.

Насправді, ми могли б уявити, що Павло провадив християнське життя, яке ми можемо уявити собі з якоїсь популярної літератури, – життя без пристрастей і напруження, у чистій і абсолютній радості і достатку, бадьоро виконуючи труди Божі і проповідуючи Євангеліє без яких би то не було життєвих турбот. Хвилювання? Як? Це ж грішно! Людські турботи? Чому він не міг надати їх Господові і забути про них? Чи не він сказав у четвертому розділі цього ж послання, що християнам слід завжди радіти, присвятити все Господові в молитві і пізнавати Його мир, «що вищий від усякого розуму»?

Так, він так і робить, і це теж важливо. Але цей уривок дозволяє нам як би побачити все двома очима – отримати тривимірне зображення і зрозуміти, що таке справжня радість і чим вона не є. Ми можемо, як у віконце, побачити не лише Епафродита – його подорожі, його місію і його важку, смертельну недугу, – але і самого апостола Павла. Він щиро радий бачити поряд із собою Епафродита і просто в жаху через те, що той міг померти. Вірш 27 у цьому сенсі дуже красномовний: Бог змилувався не лише над Епафродитом (тобто зцілив його від недуги), але також і над Павлом, не додавши для нього ще одну біду. «Отже, Павло, – могли б ми сказати, – у чому ж біда, яка тебе вже спіткала?» А він би відповів: «Сиджу за ґратами в темниці і не можу побачитися зі своїми братами та сестрами в Христі».

«Чом би тобі не забути про свої біди і просто не зрадіти, як ти радив іншим? – можемо ми запитати. – І як ти можеш говорити, що якби Епафродит помер, то для тебе це була б друга біда, що навалилася на першу? Невже ти б не радів, що він пішов, щоб перебувати з Господом?»

І знову він міг би відповісти: «Я б радів, і я радію. Я знаю, що Бог переміг сили зла і що Він одного дня наповнить цей світ Своєю любов’ю і справедливістю, і призве нас до нового життя у Своєму останньому Царстві. Це і підтримує мене, і щодня я це святкую. Але в той же час я люблю своїх друзів, особливо тих, хто бореться зі мною пліч-о-пліч – у молитві і свідоцтві Євангелія. Ми пов’язані один з одним щирою людською прихильністю і любов’ю». (Поверніться до 2:1 і подумайте, що це дійсно означає крізь призму стосунків апостола Павла з його «сім’єю» у Христі.)

«Я не належу до стоїків, – сказав би Павло. – І я не вірю, що наші людські почуття – лише безглуздий поверхневий шум і нам слід позбутися них і впасти в стан повного спокою і незворушності. Під радістю я мав на увазі зовсім не це. Радість, про яку я говорю, йде рука об руку з надією; вона зовсім не означає, що все вже стало так, як має бути, – ми скажемо так тільки тоді, коли Ісус запанує над світом як Господь і Цар. Але якщо – доки ми чекаємо Його пришестя – ми робитимемо вигляд, що абсолютно безпристрасні, означає, ми робитимемо вигляд, що нам і не потрібні людські почуття! – тоді ми відкинемо частину дарів Божих даних нам».

Таким чином, нам не слід вважати, що заклик радіти, який, дійсно, звучить у другій частині цього послання, – це порада не звертати уваги або абстрагуватися від безлічі людських турбот, що наповнюють наше земне життя. Врешті-решт, і сам Ісус, Який йшов шляхом упокорювання і послуху (2:6-8), ридав від горя і на могилі друга (Ів. 11:36), і в саду Гефсиманському (Євр. 5:7). Чи наважимося ми докоряти самому Ісусові за те, що Йому в ці скорботні моменти не вдалося зберегти стан чистої, незворушної радості?

Павлові слова про Епафродита в його посланні, отже, нагадують нам насущну істину: усі ми, незалежно від того, хто ми – апостоли першого століття або новонавернені християни століття двадцять першого – можемо не соромитися бути людьми в повному розумінні цього слова, мужньо зустрічати усе, що життя кидає нам в обличчя і чесно зізнаватися в усьому, що з цього станеться. Апостол Павло не мав нужди, та і не бажав приховувати свої почуття від молодих християн, своїх послідовників. Він не боявся визнати свою уразливість. Очевидно, про це він в основному і говорив у Другому своєму Посланні до Коринтян, написаному, видно, незабаром після цього послання. Врешті-решт, він вірив в Ісуса, Який хоч «був і розп’ятий в немочі, та живий із сили Божої» (2Кор. 13:4).

Що ж до самого Епафродита, то він, як і Тимофій, пішов шляхом, вказаному у віршах 1-11. Він також не шукав свого, але піклувався про інших. Він також готовий був покласти життя за Євангеліє. Він також – живий приклад Ісуса, Царя і Господа.

Филип’ян 3:1-6 – Попередження: не покладайтеся на тіло

«Зрештою, браття мої, радійте у Господі! Писати вам те саме не прикро мені, а для вас це навчальне. Стережіться собак, стережіться працівників лихих, стережіться обрізання! Бо обрізання – то ми, що служимо Богові духом, а хвалимося Христом Ісусом, і не кладемо надії на тіло, хоч і я міг би мати надію на тіло. Як хто інший на тіло надіятись думає, то тим більше я, обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з племени Веніяминового, єврей із євреїв, фарисей за Законом. Через горливість я був переслідував Церкву, бувши невинний, щодо правди в Законі.»

Якщо ви побачите кінорекламу, що ілюструє слово ТІЛО, ви відразу здогадаєтеся, про що йде мова. Можете не сумніватися – порнографія. Швидше за все, живописні сексуальні сцени. Чи, принаймні, вони хочуть, щоб ви подумали саме про це, заманюючи вас подивитися.

Якщо християнський проповідник застерігає вас від «тілесних гріхів», ви, напевно, подумаєте, що він говорить про те ж саме. Можна дещо розширити тему. Врешті-решт, обжерливість і пияцтво – це теж гріхи «тілесні» у тому сенсі, що це речі, які ви робите зі своїм фізичним тілом порушуючи люблячу волю вашого мудрого Творця і які ганьблять це тіло. Але апостол Павло, застерігаючи филип’ян від гріхів «тіла», має на увазі щось набагато тонше. Насправді, можна подумати, що наше слово «тіло» не зовсім точно виражає те, про що він говорить. Біда в тому, що частково те, про що він говорить, дійсно пов’язане з буквальним розумінням «тілесних гріхів», а частково ці тонші речі дійсно безпосередньо з ними пов’язані, що б не стверджував дехто.

Головне, що тут має на увазі апостол Павло під словом «тіло» – а також у Посланнях до Галатів і Римлян – це гордість чистотою походження, леліяна євреями. Як ясно з цього уривка, він знає про це не з чуток. Він теж колись цим гордився. Походження і все, що з цим пов’язане, було дуже важливим у традиційному суспільстві, а також у багатьох країнах і понині. Йдеться про євреїв, що жили в I столітті, які могли простежити свій рід на дві тисячі років тому, аж до Авраама, Ісака та Якова, які знали, від кого з синів Якова вони ведуть свій рід, – гордість таких людей цілком зрозуміла і виправдана. Проте їх природне людське задоволення від думки про приналежність до такого чудового роду стала, на думку апостола Павла, небезпечною похвалою, оскільки вони вважали себе вищими – автоматично і назавжди – за всіх, хто до них не належить.

Зв’язок усього цього з тим, що ми вважаємо «тілесними гріхами», досить складний. Почнемо з того, що показником приналежності чоловіка до єврейства було обрізання крайньої плоті, що за традицією звершується на восьмий день після народження хлопчика. Павло бачив, що дехто з його одноплемінників такі одержимі цим фактом і особливо нав’язуванням обрізання язичникам у спробах зробити їх прийнятними для Бога, що він не може не підозрювати в них людей, сексуально заклопотаних. Усі їх думки спрямовані на геніталії – навряд чи Бог спочатку мав на увазі це, повеліваючи обрізувати немовлят. Той факт, що вони називають себе «обрізаними», виявляє цю заклопотаність цілком прозоро.

Окрім цього, проте, Павлу абсолютно ясно, якщо ви всіляко підкреслюєте своє «тіло» і визначаєте свою ідентичність «тілом», як сам він колись, коли ще не був християнином, тоді замість того, що дійсно відрізняє вас від всього іншого язичницького світу, ви насправді підкреслюєте те, що вас з цим світом об’єднує. Ви затверджуєте своє єврейство просто як приналежність до однієї з етнічних, географічних, релігійних і культурних груп, існуючих на землі разом з іншими групами. Ви потрапляєте в капкан, який поставили собі древні ізраїльтяни, що сказали, що вони хочуть бути «як усі інші народи». Бути ізраїльтянином тоді означало бути якісно іншим – світлом для інших народів. Підкреслювати ж свою національну приналежність означало бути таким же, як усі.

І, нарешті, коли Павло говорить про «тіло», він має на увазі не лише фізичну приналежність до сім’ї або схильність людини до гріха. Він також привертає увагу до того факту, що такого роду самовизначення не триматиме довго. Рано чи пізно воно відімре. Наше слово «пропащий» охоплює обидві ці сенси. Тіло є «пропащим» у тому сенсі, що, подібно до корумпованого політика, воно легко спокушається на заняття темними справами. Тіло є «пропащим» також тому, що воно хворіє, слабшає, помирає і, нарешті, розкладається.

Застереження апостола Павла щодо «тіла» в цьому уривку має дуже специфічну спрямованість. Буквально за декілька років до написання цього послання в засновану ним Галатську церкву тут же просочилася безліч християн з юдеїв. Сам Павло, зрозуміло, також був християнином з юдеїв. Проте ці, на відміну від нього, наполягали на тому, що язичники, які прийняли християнство, пройшли лише половину шляху, і тепер їм обов’язково потрібно виконати також юдейський закон. Інакше вони залишаються гоями, «псами», як було прийнято в євреїв називати язичників. (Собаки в ті часи були, в основному, дикими, брудними і кишіли паразитами, а зовсім не домашніми вихованцями, як зараз) Потрібно, щоб вони виконували добрі справи в тому сенсі, як їх визначає Тора. І, нарешті, їм усім необхідно зробити обрізання.

Можете почитати різку відповідь апостола Павла в Посланні до Галатів. Тут же його тон суворішає лише на мить. У Филипах ця проблема доки не виникла, але Павло знає, що в будь-який момент вона може спливти. Тут йому важливіше використовувати це необхідне застереження як місток до речей позитивніших, про які він говоритиме далі, до них ми підійдемо в наступному фрагменті.

Застереження починається з триразового «стережіться!» Його опис того, чого слід «стерегтися», насичений іронією. «Стережіться собак», – каже він. Це, зрозуміло, не буквальні тварини, собаки. Це і не «пси» у тому сенсі, в якому вживали це слово євреї, тобто не язичники. Це «пси», що наполягають на ритуальній чистоті народу Ізраїлю. «Працівники лихі» – так Павло іронічно іменує тих, хто вважає, що здійснює «благі справи» закону юдейського і при цьому упевнений, що цього цілком достатньо, щоб належати до народу Божого.

Третє і що найбільше б’є в очі – це «хибно обрізані», які вважають себе «обрізаними». Павло вважає, що, визначаючи себе таким чином, ці люди уподібнюються язичникам, що практикують ритуальне каліцтво.

Його зустрічна заява така ж сильна: «Бо обрізання – то ми!» Іншими словами, якщо ви хочете знати, хто насправді належить до народу Божого Заповіту, – от, дивіться! Це в рівній міри євреї і елліни, які поклоняються Богові в Дусі (на відміну від тих, хто звеличує тіло), які хваляться в Христі Ісусі (на відміну від тих, хто хвалиться родовою приналежністю) і хто відмовляється сподіватися на «тіло» взагалі. Ці люди – ясно, що Павло має на увазі християн, незалежно від їх етнічної або культурної приналежності, – справжні спадкоємці Заповіту, колись скріпленого вимогою «обрізання». Далі апостол має намір розповсюдити цю тезу. Зараз же він розвінчує відмітну ознаку, про яку йде мова.

Список власних достоїнств Павла міг здатися будь-якому його одноплеміннику дуже вражаючим. Він зовсім не стріляв по євреях звідкись ззовні. І звичайно, його мова не містить у собі антиєврейського пафосу, як припускає багато хто. Він просто вірить, що Бог Авраама, Бог Ізраїлю, нарешті, виконав Свої обіцяння – але абсолютно несподіваним чином, і ті, хто бажав залишатися вірним Богові, не мав іншого вибору, окрім як йти за ним. Що це означає, скоро стане ясно.

Цей уривок, як і вся друга половина послання, починається з вірша 1, який іноді здається дещо відрізаним від усього наступного. Основна вказівка тут – «радійте у Господі!» – як би обрамляє усе, що буде далі (див. 4:4). Радіти і веселитися, бо Ісус є Господь і ми – Його люди, а це і є найвірніша протиотрута від усіх хибних і супротивних вірувань.

Попередній запис

Филип’ян 2:12-18 – 2:19-24

Филип’ян 2:12-18 – Як діє задум спасіння «Отож, мої любі, як ви завжди слухняні були не тільки в моїй присутності, ... Читати далі

Наступний запис

Филип’ян 3:7-11 – 3:12-16

Филип’ян 3:7-11 – Придбання Христа «Але те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав. ... Читати далі