Ефесян 5:21-33 – 6:1-9

Ефесян 5:21-33 – Чоловіки і дружини

«Корячися один одному у Христовім страху. Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова дружини, як і Христос Голова Церкви, Сам Спаситель тіла! І як кориться Церква Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна! Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе. Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву, бо ми члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його! Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, а я говорю про Христа та про Церкву! Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка!»

На початку XXI століття хтось помітив, що зараз, як ніколи раніше, важко бути хлопчиком.

Сьогодні в цивілізованих, як прийнято вважати, і високорозвинених країнах світу росте ціле покоління молодих людей, що почувають себе приниженими тільки за те, що вони – чоловіки. Вони енергійні і готові до звершень – що часто набувають вигляду агресії і насильства, – і нікому допомогти їм навчитися цією енергією управляти або якось її направляти. Вони часто ростуть у сім’ї, що розпалася, і з якої рідний батько пішов назавжди, а також бачать перед собою низку чужих чоловіків, що приходять і йдуть. Мало хто піклується про них, якщо взагалі знаходиться така людина. І моделі поведінки в них перед очима відповідні.

Учителі в школі, яку, як передбачається, вони повинні відвідувати, – жінки, хоча часто вони шкільні заняття прогулюють. Загальне ж посилання, яке вони засвоюють: краще бути дівчинкою, думати і відчувати, як дівчинка. Дівчатка взагалі краще. Хлопчики – і чоловіки – лише створюють у світі проблеми. І тільки докорінно змінившись, вони можуть якось сприяти їх вирішенню.

Результати добре відомі. Багато хлопчиків знаходять місце, де можна прикласти силу, – у бандитських «бригадах». Як правило, рано чи пізно вони потрапляють у місця позбавлення волі. Багато хто знаходить розраду в наркотиках. Багато хто помирає молодим.

Зрозуміло, далеко не всі хлопчаки та юнаки обирають такий шлях. Найчастіше, проте, їм у житті пощастило: вони – вихідці з благополучних сімей або виявилися в змозі самостійно розвинути себе – свій розум і тіло, – отримавши добру освіту. Проте головна думка тут, яка допоможе нам підібратися до розгляду цього уривка з послання, полягає в тому, що в західному світі упродовж життя останніх поколінь основні життєві установки перекинулися з ніг на голову. Починаючи, принаймні, з Аристотеля, жінка вважалася істотою, підлеглій чоловікові, і багато жінок з такою роллю погоджувалися. За останні декілька десятиліть у громадській думці ролі помінялися. Тепер саме чоловіки вимушені вибачатися тільки за те, що вони – чоловіки. Сьогодні слово «тестостерон» – статевий гормон, що відповідає в людському організмі за мужність, – вживається в зневажливому або негативному сенсі, щоб вказати, що якась людина є – на жаль! – чоловіком.

У такій атмосфері слова апостола Павла про те, що дружини повинні коритися чоловікам, звучать для багатьох безглуздо. Люди, які радісно ігнорують традиційну моральність і самовираження, та сповідують свободу, раптом починають злитися і учити всіх жити, заявляючи, що такі речі не можна навіть читати вголос. Але – як часто трапляється при читанні Священного Писання – тут є що відповісти на нашу природну і (давайте чесно визнаємо) агресивну реакцію на такі уривки, які здаються нам несправедливими. Давайте подумаємо: чому ми на них реагуємо таким чином? Можливо, ми не зрозуміли, у чому тут справа?

Головне тут у тому, що апостол Павло абсолютно по-іншому підходить до проблеми поведінки відповідно до статі. Він наполягає, що як зразок для наслідування чоловік повинен узяти не типового начальника-деспота і не самця, тобто сучасні стереотипи – втім, мабуть, досить древні, – але самого Ісуса Христа. Проте, ви можете сказати, що Ісус не був одружений. Так, дійсно. Але упродовж усього послання Павло говорить про церкву як про Тіло Христове, а тепер він здійснює новий поворот думки в рамках цієї ж теми; церква – наречена Христова і дружина Царська.

Церква стає нареченою Христової не з примусу, але тому, що заради неї Він віддав усього Себе. Немає нічого, що могла б зробити любов до Його народу і чого б Він не зробив. І хоча розп’яття Христове грає центральну роль у вченні апостола Павла, ніде більше його голос не звучить так лірично, як тут, де він описує його як акт жертовної, самозабутньої любові.

Апостол Павло жив у такому суспільстві, де жінки вважалися не лише істотами нижчого порядку, але часто істотами нечистими. Періодична тілесна неміч, як вважалося в юдеїв, являє певну небезпеку для чоловіків, що бажали підтримувати ритуальну чистоту. Павло ж бачить дію Ісуса – і як паралель він встановлює завдання для кожного чоловіка – у тому, що він бере на себе відповідальність з метою привести дружину до повної чистоти. Замість того, щоб уникати дружини в періоди її тілесної «нечистоти», чоловік повинен її шкодувати і піклуватися про неї, доглядати за нею і всіляко показувати, що він завжди її любить і цінує. Якби чоловіки в наш час – і не лише християни! – хоч би спробували жити відповідно до цього дивовижного ідеалу, з боку дружин було б значно менше бурчання з приводу деспотичної або агресивної чоловічої поведінки.

Апостол Павло вважає, як це завжди було в традиційному суспільстві, що між чоловіками і жінками є суттєві відмінності, причому, зовсім не тільки в будові і відносно репродуктивної функції. Звідси їх ролі і взаємини мають бути швидше взаємодоповнюючими, ніж ідентичними. Рівні політичні права і рівні можливості у сфері професійної самореалізації та оплати праці (що існує поки що далеко не скрізь) зовсім не означають повної тотожності чоловіків і жінок. Це особливо відноситься до сфери шлюбу і сім’ї, де чоловік повинен грати провідну роль, завжди маючи перед очима образ Ісуса Христа, Який показав нам приклад любові аж до самопожертвування. Як тільки ця «провідна роль» перетворюється на деспотизм або зарозумілість, сім’я тут же рушиться.

Якщо така роль чоловіка здається сучасному суспільству надмірною, то давайте запитаємо себе: чи дійсно шлюб у наш час, на який нині прийнято дивитися легковажно – чому часто і відбуваються трагедії, – можна вважати кращою, ніж у минулому, моделлю влаштування життя? Або ж величезна кількість зруйнованих сімей – хвороба сучасного західного суспільства – означає, що ми всі робимо правильно і можемо з повним правом гордитися тим, як ми вирішили проблему боротьби статей? Чи вона все ж сигналізує нам, що тут варто дещо переглянути?

Апостол Павло ілюструє свої думки про сім’ю цитатою з Книги Буття (2:24), де говориться про те, що чоловік повинен залишити батька і матір і «пристати» до дружини. З погляду психології така постановка питання глибоко оправдана. Дуже часто шлюб рушиться через нездатність одного з подружжя розірвати незримий енергетичний зв’язок з батьками і повністю присвятити себе чоловікові (чи дружині). Про це варто замислитися.

Але апостол Павло розглядає проблему також і з іншого боку. У Книзі Буття, до того, як людина повстала і тим порушила увесь світовий лад – і, зокрема, стосунки між статями, – він бачить проблиск кінцевого Божого задуму відносно творіння. Чоловік – Христос – покине свій дім у пошуках нареченої. Прочитайте Послання до Филип’ян (2:6-11) і до Колосян (1:15-20) у світлі цього цікавого і багатообіцяючого припущення. Поміркуйте над безліччю сторін, де проявляється істина про самого Бога, – у тому числі в найдорожчих для нас стосунках, де переплітається земне і небесне і виявляє красу даровану Богом, яку людина не може навіть собі уявити.

Ефесян 6:1-9 – Батьки, діти, хазяї і раби

«Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе! Шануй свого батька та матір це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній! А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому! Раби, слухайтеся тілесних панів зо страхом і тремтінням у простоті серця вашого, як Христа! Не працюйте тільки про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа, чи то раб, чи то вільний. А пани, чиніть їм те саме, занехаюйте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться!»

Мій перший досвід роботи на будівництві відразу зруйнував усі мої ілюзії.

Я працював у бригаді, яка будувала фабрику. (Працював впродовж чотирьох тижнів під час університетських канікул.) Із самого початку стало ясно, що – за одним-єдиним виключенням – усі інші будівельники за робочий час робили мінімальну роботу. Оплата в них була почасова, так що чому б і ні? Єдиний раз вони виявили трудове завзяття, коли на будмайданчику з’явився виконроб. Тут же всі почали старанно копати, класти цеглу, підмітати – видимість діяльності була повна. Як тільки він зник, інструменти були відкладені убік, зате з’явилися сигарети і почався черговий перекур (на додаток до офіційних перерв на їжу).

Після закінчення робочого дня усе змінювалося. Виконроб просив робітників залишитися і попрацювати наднормово, оскільки необхідно було укластися в строк, а впродовж робочого дня було зроблено дуже мало. Декілька чоловік залишалися, і несподівано закипала робота. Те, на що впродовж дня йшло не менше трьох годин, робилося за годину. За годину зазвичай йшли, але підкуповували нічного сторожа, щоб він вказав, що працювали три години. Усе виглядало натурально, і робітники отримували зарплату за три години наднормових. Говорили, що це була загальноприйнята практика.

Не маю анінайменшої гадки, як це було в інших місцях і в інші часи, але в Англії в 1960-і роки існувала саме така неефективна і нечесна практика. Але я упевнений, що якраз це і мав на увазі апостол Павло, коли писав, щоб раби працювали сумлінно, а не тільки тоді, коли за ними стежать. І якщо це було адресовано рабам, які працювали лише за їжу і проживання, то що говорити про людей, які отримують зарплату, причому чималу?

Якраз сьогодні вранці я прочитав у газеті перелік речей, в які, як вважав автор, зазвичай вірить християнин, що читає Біблію, але яких (як помічає автор) не дотримується жодна тверезомисляча людина, як те: не лише віра в створення світу за сім днів, у Ноїв ковчег і веселку, не лише віри у воскресіння, але і «саму думки про те, що рабство може бути хорошою річчю». Насправді, цей уривок піднімає це питання в найгострішій формі. Невже, дійсно, Павло вірив, що рабство – це добра річ? І яке нам сьогодні до цього діло?

А справа вся в тому, що Павло не міг собі навіть уявити світ без рабства, як ми сьогодні не уявляємо собі світ без електрики. Більша частина речей, які сучасна людина сприймає, як щось саме собою зрозуміле – телебачення, комп’ютери і мільйони менш помітних винаходів, – без електрики неможливі. Проте більшу частину своєї історії людство прожило без неї. Так само світ часів Павла приводився в дію за допомогою рабської праці в усіх сферах життя, і не використовували її тільки найбідніші.

Ставлення до рабів, у тому числі правове його регулювання в стародавньому світі в різних країнах розрізнялося дуже сильно; залежало воно і особисто від кожного хазяїна. Багато рабів вважалися високо цінованими, шанованими домочадцями, яким довіряли. Але більшість працювала не покладаючи рук і піддавалася жорстокому поводженню з боку бездушних і нелюдяних хазяїв і хазяйок. Рабство просто вважалося частиною засад, на яких тримався світ. В усякому разі Павло не збирався розхитувати засади і придумувати щось нове, на чому міг би стояти світ. У світі майбутнього віку, який обов’язково настає, усі будуть звільнені від усіх форм рабства. Проте в тому світі, де багато християн були рабами, що працювали на панів-нехристиян, було б абсолютно марно пропонувати їх негайне звільнення. Апостол Павло мудро обирає інший шлях.

От дивна річ у цьому уривку: у напученнях до дітей і батьків, як і в напученнях до рабів і панів, діти і раби, очевидно, у Павлових очах мають – як ми тепер називаємо – «права», так само, як батьки і пани. Коли древні філософи виробляли норми поведінки – а вони робили це періодично, – акцент зазвичай ставився інакше: діти і раби повинні покорятися беззаперечно – і крапка. Павло ж наполягає на обопільній відповідальності: батьки повинні поводитися по відношенню до дітей відповідно, тобто не кривдити і не принижувати, і не провокувати дітей на бунт або втечу з дому. Пани ж повинні пам’ятати, що і над ними є Пан – сам Господь Ісус Христос.

В останній фразі сказане найголовніше: перед лицем Христовим між людьми відмінностей у статусі немає. Апостол Павло у своїх писаннях часто повертається до цієї думки: це відноситься і до рівності християн з юдеїв і з язичників перед Євангелієм і в церкві, як тут він каже про рівність рабів і панів перед Христом. Під його вченням, яке ми сприймаємо як «етичне», ми бачимо глибоко вкорінений моральний принцип: єдиний Істинний Бог є Бог правди і справедливості, Який судить не по одягу.

В обох останніх уривках Павло з’являється як поборник міцного шлюбу і сімейного життя, а також великого господарства. Шлюб і сім’я часто в нашій культурі сприймаються як синонім поневолення і деспотизму. І всі ми знаємо доми, де це так і є. Але давайте не впадатимемо і в іншу крайність: якщо є сім’ї, де щось йде абсолютно не так, як слід, це зовсім не означає, що неможливо нічого виправити, хоч би на якийсь час. Не варто покривати весь сад асфальтом тільки тому, що там ростуть бур’яни. І не варто уникати сімейного життя тільки тому, що є сім’ї, де домочадці зазнають утисків.

Навпаки. Саме тому сім’я може стати місцем нестерпних страждань, що задумувалася вона, як місце, де панує любов, домочадці почувають себе в безпеці, відпочивають і набираються сил, а також дістають можливість для вдосконалення особистості. Погане – це завжди зіпсоване добре. Як відносно шлюбу і сім’ї, так і стосовно роботи – у рівній мірі працедавця і працівника – чи так вже ми упевнені, що все в сучасному світі влаштоване настільки добре і правильно, що можемо обернутися до апостола Павла і кинути йому в обличчя – «ти не правий!»?

Попередній запис

Ефесян 5:3-10 – 5:11-20

Ефесян 5:3-10 – Світло і пітьма в статевих питаннях «А розпуста та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються ... Читати далі

Наступний запис

Ефесян 6:10-17 – 6:18-24

Ефесян 6:10-17 – Зброя в останній битві Божій «Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його! Зодягніться в повну ... Читати далі