Ефесян 3:8-13 – 3:14-21

Ефесян 3:8-13 – Мудрість для правителів

«Мені, найменшому від усіх святих, дана була оця благодать, благовістити поганам недосліджене багатство Христове, та висвітлити, що то є зарядження таємниці, яка від віків захована в Бозі, Який створив усе, щоб тепер через Церкву була оголошена початкам та владам на небі найрізніша мудрість Божа, за відвічної постанови, яку Він учинив у Христі Ісусі, Господі нашім, в Якім маємо відвагу та доступ у надії через віру в Нього. Тому то благаю я вас не занепадати духом через терпіння моє через вас, бо воно ваша слава.»

Жив колись молодий принц, далекий родич якого, дядько, був королем великої імперії. Принц був безтурботний і щасливий, не занадто багатий, але і не бідний. Одного разу сталася велика біда. Король загинув під час землетрусу, а з ним і вся королівська сім’я. Принцові урочисто оголосили, що тепер він – король.

Принц пригадав чуті раніше історії про молодих королів у дні давно минулі. Він відразу зрозумів, чого він потребував, – мудрості. Подібно до царя Соломона, Давидового сина і спадкоємця, він потребував здатності якнайкраще вирішувати важкі справи. Він потребував здатності провидіти суть найглибших і найтонших речей. Бачити широку панораму і найдрібніші деталі, охоплювати глибоко продумані великі проблеми і виносити точні, гострі практичні судження. Саме в цьому полягала мудрість, і він наважився шукати її, знайти і засвоїти.

Є така книга – «Книга Премудрості Соломона», написана, можливо, приблизно за часів земного життя Ісуса. Вона відноситься до так званих апокрифів (юдейські писання, що високо цінувалися юдеями в ті часи, але що не увійшли до канону Старого Заповіту). Одна з основних тем цієї книги – послання до правителів язичницьких народів: ви потребуєте мудрості! А засіб досягнення мудрості, згідно з цією книгою, полягає в шануванні єдиного Істинного Бога і народу, який Його шанує, іншими словами – Бога Ізраїлю і Його народ.

Можна, звичайно, поглянути на послання під іншим кутом і зрозуміти його як звернення до самого Ізраїлю. Ваше завдання, – сказано в ньому, – шанувати і прославляти Бога живого, що б не робили з вами язичницькі народи. З часом вони зрозуміють, що істинна мудрість полягає в шануванні і прославлянні цього Бога, а ви будете знаменням того, що це насправді так.

У посланнях апостола Павла є декілька місць, з яких стає очевидно, що сам Павло був знайомий з «Книгою Премудрості Соломона», і одне з таких місць – перед нами. Серцевина цього уривка – це вірш 10, одне з найсильніших тверджень в усьому Новому Заповіті, що стосуються обґрунтування причин самого існування церкви: правителі і влада повинні стати віч-на-віч з Божою мудрістю в усьому її багатстві, і статися це має через церкву! Не через те, що церква говорить, повинні ми тут же додати, хоча і це життєво необхідно, а швидше через те, що є сама церква, а саме – співтовариство чоловіків, жінок і дітей, незалежно від національності, раси, громадського статусу і рівня культури, що зійшлися разом у радісному шануванні єдиного Істинного Бога.

Саме це різноманіття, різнобарвність і багатогранність і складають єдність церкви. Божа мудрість, каже Павло, також подібна до алмазу з множиною граней, сяючого на всі боки і виблискуючому усіма барвами веселки. «Початки і влади», проте – як земні правителі, так і їх «колеги» у тонкому світі, – завжди прагнуть створювати суспільства і соціальні структури за своєю подобою – плоскі, нудні, одноколірні, одноманітні та одновимірні. І що ще гірше: вони роблять усе, щоб відтіснити на узбіччя і навіть знищити людей або співтовариства людей, що не вписуються в їх вузькі поняття. Церква ж самим своїм існуванням є попередження для них про те, що їх час спливає, а також сповіщення всьому світу, що в людини є інший шлях.

Саме це має на увазі Павло під «недослідженим багатством». Він посилається на щедрість цього нового життя, новий шлях людського буття, який тепер розкрився в Ісусі і через Ісуса, разом з надією на майбутнє. Ця фраза, можливо, для багатьох звучить дивно – для тих християн і нехристиян, які забули або, можливо, ніколи і не знали: те, що з боку здається нудним і одноманітним релігійним життям – усі ці ходіння в церкву, вичитування молитов і старання бути святими! – є насправді радісне пізнання невимовних і невичерпних багатств. Бути християнином – означає ходити з одного залу в іншій у царському палаці, милуючись усією цією пишністю і блиском.

Одне із завдань апостола Павла – допомогти людям усвідомити, що і вони покликані набути частки в цьому спадку. Досі він був майстром у дослідженні скарбів мудрості і прозріння в суть речей, духовних радощів і надій, які перебувають тут, – у Христі. Основною частиною свого власного покликання апостол Павло вважав запрошення інших людей розділити цю спадщину. Новоутворені церкви в Малій Азії також потребували визначення того, що було по праву їх «у Царі». Якщо вони це зроблять, то для них відкриється шлях до зрілості, до здатності йти вперед – з апостолом, щоб вести їх, або без нього.

Головним серед скарбів, що даровані в Месії, є, зрозуміло, вільний і гарантований доступ до самого Бога (в. 12). Вірність Христова Божому задуму спасіння відчинила двері в самий райський тронний зал. За цими відчиненими дверима виявляється не гнівний або вередливий бог, який сьогодні може благоволити людині, а завтра гніватися на неї (юні християни, яким і пише Павло це послання, знали безліч богів такого роду), але люблячого Отця, Який приймав їх як Своїх улюблених дітей. Доступ до Нього – це усе, що людина може бажати.

Усі ці благодіяння повинні означати, що церква може не хвилюватися з приводу ув’язнення Павла (в. 13). Але чому Павло описує свої страждання як їх «славу»? Відповідь, безумовно, у тому, що він прокладає їм шлях до життя, яке кидає виклик усім початкам і владі. Саме його ув’язнення в темниці свідчить про те, що християнський шлях насправді є смертельною загрозою пануванню зла у світі.

Таким чином, питання, що стоїть перед нами в цьому уривку, двояке. Чи вчимося ми пізнавати скарби Христові? Або ж ми задоволені тим, що перебуваємо в зовнішніх галереях великого царського палацу? Можливо, внутрішні зали здаються нам занадто нудними, щоб привернути нашу увагу?

А наші церкви – у тому, яке життя вони провадять, – чи являють вони небезпеку для влади зла і чи викликають вони реакцію у відповідь з її боку?

Ефесян 3:14-21 – Божа любов, Божа сила – у нас

«Для того схиляю коліна свої перед Отцем, що від Нього має ймення кожен рід на небі й на землі, щоб Він дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім, щоб Христос через віру замешкав у ваших серцях, щоб ви, закорінені й основані в любові, змогли зрозуміти зо всіма святими, що то ширина й довжина, і глибина й вишина, і пізнати Христову любов, яка перевищує знання, щоб були ви наповнені всякою повнотою Божою. А Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас, Тому слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь.»

Любов і влада, влада і любов є темою, мабуть, двох третин з усіх колись написаних романів, п’єс і поем. Любов до влади лягла в основу величезних держав і імперій. Влада любові примушувала слабких людей здійснювати великі діяння і – не так вже рідко – спонукала могутніх людей робити дурниці. Дві ці сили формують наші життя, наші оселі, наші країни, нашу політику – весь наш світ.

І ці дві теми наскрізь проходять через усю велику молитву, яку возносить Павло за юних християн, до яких він пише. Іноді кажуть, що в такому посланні, як Послання до Ефесян, перша частина є «доктриною», а друга – «етичне вчення», тобто одна половина послання присвячена тому, у що вірити, а друга – як себе поводити. Проте на ділі, якщо поглянути на три перші розділи Послання до Ефесян, очевидно, що вони є не стільки «вченням», скільки молитвою. Цей уривок – це зовсім не раптова зміна стилю і настрою. Це просто повернення назад, до початку, до прослави Бога і молитви за юні церкви.

Це, зрозуміло, не означає, що ці розділи не містять «доктрини». Насправді містять. Можливо, найкраща доктрина – та, що виникає з молитовного життя. Такий круговий розумний шлях незрівнянно краще, ніж сухе розумове дослідження, поєднане з якимсь поверхневим вираженням пієтету.

Молитву і славослів’я апостола Павла ніяк не можна назвати поверхневими. Коли читаєш його послання, створюється враження, що навколо цього оберталося все його життя. І в цьому, як ми можемо припустити, полягає частина невідомої і надзвичайної сили, що пронизує його проповідь, його пастирську діяльність і його писання.

Один з великих християнських пастирів кінця XX століття архієпископ Кейптаунський Десмонд Туту кожен ранок проводив декілька годин у молитві. Не забував він про молитву і впродовж дня. Мій друг, що якось подорожував з ним, розповідав, як він, куди б вони не пішли і що б вони не робили, завжди зупинявся, щоб помолитися.

Західна церква, схоже, вселила собі, що молитва і справи суть протилежні полюси на шкалі християнської діяльності. Якраз навпаки. Ті, хто хоче, щоб їх справи сталі угодними Богові і корисними для Його Царства – як, безумовно, бажав цього Десмонд Туту, – повинні присвятити молитві удвічі більше часу і зусиль. Молитва зводить воєдино любов і владу: стосунки любові, що виникають між Богом і людиною, яка молиться, і виявлення сили від Бога на цю людину і – особливо – через цю людину.

Уся Павлова молитва – саме про це. В основному це молитва про те, щоб юні християни зрозуміли серцевину того, що означає бути християнином. Це означає пізнати Бога як люблячого і всемогутнього Отця; це означає пустити коріння в цю любов або, удавшись до іншого образу, мати цю любов як фундамент, твердий, як скеля, закладений під усі сторони людського життя. Це означає обертати цю любов у добре керовану і могутню енергію життя. Це означає, що християнин запрошується увійти до глибокого і сильного пізнання і до любові або, іншими словами, – пізнання і любов, які повинні увійти до християнина. Павло, абсолютно очевидно, знає все це на власному досвіді. І він жадає, щоб усі, хто прийшов до віри в Ісуса, пізнали це так само, як він.

У центрі цієї думки є фраза, що стала популярною в християнському ужитку: «Щоб Христос через віру замешкав у ваших серцях». Люди легко, мабуть, навіть легковажно говорять про те, щоб «запросити Христа у своє серце» або «мати Христа у своєму серці». Небезпека тут полягає в тому, що люди, особливо просочені західним стилем життя і духом індивідуалізму, уявляють, що бути християнином означає просто відчувати, що Ісус перебуває в них усередині. Насправді ж апостол Павло набагато частіше говорить про те, щоб християни були «в Христі», ніж щоб Христос був «у християнах». Важливо побачити наш власний особистий досвід у контексті ширшої картини нашого членства в Божій сім’ї в Христі, у контексті всесвітнього задуму Божого, про який пише Павло в цих трьох розділах.

Зрозуміло, проте, якщо все це прояснилося, то важливе також, щоб Бог живий, Господь і Цар перебував у душі кожного християнина. Саме це дає нам сили і оновлює наше внутрішнє буття (в. 16). Саме це, як має на увазі вірш 17, дає нам можливість укоренитися в Божій любові і звести себе, як безпечний і непорушний будинок. А це, як каже Павло у вищій точці своєї молитви – віршах 18 і 19, розширить наш розумний і духовний зір на увесь спектр божественної істини. Усе, що можуть запропонувати езотеричні релігії часів Павла, як і в наші дні (якраз сьогодні вранці я наткнувся на книгу, що пропонує нові, таємні знання, які, очевидно, можуть перевернути моє життя, але, зрозуміло, проходять повз Христа), усі зльоти і падіння, усі ходіння туди-сюди і по колу, уся широта, і довгота, і висота, і глибина, усе знання, людське або божественне, – усе це наше – у Господі Ісусі і в Його любові. Маючи Його, ми повні усією повнотою Бога. І молитва повертається до того місця, де вона зупинилася, – до вірша 23 першого розділу.

Коли усе розкладено по місцях, можна підвести підсумки. Вірші 20 і 21 часто використовуються в богослужінні як благословення, і легко зрозуміти, чому. Коли ми добігаємо кінця молитви, природно виникає бажання подякувати Богу. Але якщо Бог, Якого ми шануємо, – Істинний, то ми наповнюємося відчуттям нових можливостей, нових цілей перед собою і почуттям наповненості новою енергією, щоб утілити їх у життя.

Уважно перечитайте вірш 20. Потім подумайте: що може зробити Бог у вас і через вас – вас як громади і вас як особи. А тепер поміркуйте про те, що Бог прекрасно може усе це подвоїти, потроїти, піти так далеко, що через якийсь час ви можете озирнутися на цей момент і здивуватися – яким же короткозорим я був!

Але це зовсім не магічний фокус. Божа сила зовсім не належить нам, щоб ми робили з нею, що хочемо. І якщо ви хочете дістатися до вірша 20, запитайте себе: чи досягли ви того рівня, що і апостол Павло, який досяг цієї точки.

Попередній запис

Ефесян 2:17-22 – 3:1-7

Ефесян 2:17-22 – Отримання нового Храму «І, прийшовши, Він благовістив мир вам, далеким, і мир близьким, бо обоє Ним маємо ... Читати далі

Наступний запис

Ефесян 4:1-10 – 4:11-16

Ефесян 4:1-10 – Живіть гідно свого покликання! «Отож, благаю вас я, в'язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що ... Читати далі