1 Солунян 5:12-22 – 5:23-28

1 Солунян 5:12-22 – Завершальне напучення

«Благаємо ж, браття, ми вас, шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони, і в великій любові їх майте за їхню працю. Між собою заховуйте мир! Благаємо ж, браття, ми вас: напоумляйте непорядних, потішайте малодушних, підтримуйте слабих, усім довготерпіть! Глядіть, щоб ніхто нікому не віддавав злом за зло, але завжди дбайте про добро один для одного й для всіх! Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі. Духа не вгашайте! Не гордуйте пророцтвами! Усе досліджуючи, тримайтеся доброго! Стережіться лихого в усякому вигляді!»

Ми освоюємо рідну мову, не маючи жодного уявлення про граматику. Коли людині виповнюється три або чотири роки, вона вже може вживати іменники, дієслова та інші частини мови, складаючи з них прості і складні речення з такою ж природністю, як літають птахи, що не знають жодних законів аеродинаміки.

Але коли ми вивчаємо іноземну мову, то, як правило, нам необхідно мати хоч би якісь знання про її граматику. Більшість викладачів знають маленькі хитрощі, що допомагають запам’ятати правила граматики іноземної мови, що вивчається.

Коли я вивчав французьку, то один з наших учителів використовував маленькі вірші, що допомагають запам’ятати важкі правила. Ми, бувало, співали їх у класі, почуваючи себе при цьому дуже безглуздо (уявіть собі тринадцятирічного підлітка, що виспівує в усю глотку «усі займенники йдуть перед дієсловом»). Та проте під час іспиту ми могли відповісти всі правильно. Навіть якщо якесь правило і не згадувалося відразу, то досить було згадати мелодію, і граматика теж спливала в пам’яті. У вивченні правопису також допомагають подібні вірші і пісеньки.

У ранніх християн теж були схожі маленькі правила. Якщо подивитися на християнську поведінку як на свого роду мову з власною граматикою, то це допоможе розумінню того, що намагалися зробити учителі на кшталт Павла. Багато з нас набували звичні для нас навички поведінки подібно до того, як освоювали рідну мову: спостерігали за поведінкою батьків і друзів, усвідомлюючи необхідність копіювати її. Якщо людина виросла в сім’ї, де було прийнято кричати один на одного і розпускати руки під час сварок, то і вона сама буде поводитися так же. Якщо вона бачила, що люди, які оточують її, обманюють один одного, то, швидше за все, і сама стане чудовим брехуном. Якщо ж навпаки, сім’я показує приклад стриманості і тактовності, то є непоганий шанс на те, що і дитина сприйме такий стиль поведінки. І так далі. Але що робити в тому випадку, якщо ви вивчаєте незнайому вам мову поведінки, іншу «граматику»? Як можна вивчити це? Як засвоїти і зробити своїм власним незнайомий тобі досвід?

Звичайно, ідеальним буде таке оволодіння новою поведінкою, яка, як і у випадку вивчення іноземної мови, стане абсолютно природною для нас, щоб ми могли діяти без зусиль, і навіть не роздумуючи про те, що робимо. Якщо ваша рідна мова, наприклад, суахілі, а ви хочете опанувати китайську, то вам потрібно постаратися навчитися читати і говорити китайською, навіть не замислюючись про граматику. Якщо ви напружуєте пам’ять, згадуючи потрібні слова і підбираючи правильні конструкції, не можна сказати, що ви володієте мовою вільно. Але в міру мовного тренування правила мови поступово стають для вас, так би мовити, «другою натурою». Така ж мета ставиться і при оволодінні мовою християнської поведінки.

Сьогодні християнська поведінка для більшості з нас, як і тоді для навернених апостолом Павлом, – мова нова і чужа. Деякі люди вважають, що ця нова мова означає щось тільки тоді, коли вона стає рідною, і ми можемо зовсім не думати про правила. Ми просто поводимося по-християнськи, підкоряючись велінням свого серця. Прибічники такого підходу нагадують, що Павло застерігає про неможливість виправдання учинками Закону. Адже не ставив же собі мети Павло дати нам ще одне зведення правил замість колишніх заповідей Закону?

Думати так – означає випускати з уваги одну дуже важливу річ. Безумовно, в ідеалі ми повинні засвоїти мову християнської поведінки усією нашою істотою, так щоб вона виявилася записаною в наших серцях. Дійсно, Павло в багатьох місцях говорить, що саме цю роботу здійснює Дух Божий (наприклад, див. Рим. 2:25-29). Але це відбувається не відразу. Насправді Дух Божий здійснює цю роботу не просто в глибині серця людини, без свідомих зусиль самої людини, хоча і таке іноді трапляється. Швидше, буде правильним сказати, що Дух Божий приводить нас до вільного оволодіння новою мовою поведінки трьома різними способами, кожен з яких згаданий тут.

Перший шлях: через ретельне християнське наставництво і керівництво (вірші 12-13). У декількох місцях Павло закликає солунян приділяти тим, хто опікає і учить церкву, увагу, любов і матеріальну підтримку (порівняйте зі значенням слова «любов» у 1Сол. 4:9-12). Цікаве тут те, що керівниками і учителями в Солуні були люди, які самі лише нещодавно стали християнами. І, проте, Бог призвав їх і направив на цю роботу.

Другий шлях: через взаємодопомогу усіх членів общини (вірші 14-15). Кожен християнин, кожна християнська група або сім’я, відповідальна за інших, за їх розраду, напоумлення і зміцнення. А коли необхідно показати особистий приклад, то потрібно робити і це. Недостатньо просто ухилятися від проблем і сподіватися на краще, але треба прагнути до того, що може послужити для блага інших християн.

Третій шлях сформульований як маленькі правила граматики, заримовані для кращого запам’ятовування. Вірші з 16-го по 22-й можна розглядати як список порад, складений Павлом для того, щоб молоді церкви могли швидко вивчити «мову» християнської поведінки. Коли ми тут говоримо про заучування, то маємо на увазі не лише роботу розуму і пам’яті, але і зусилля, які необхідно докладати для того, щоб і серце сприйняло ці поради, зробило їх «другою натурою» християнина, його рідною мовою. От з якою метою Павло склав цей список.

Самі по собі ці настанови сповнені радістю. Перші християни багато що знали про страждання, але Павло хотів навчити їх радіти серед страждань. Навчитися дякувати Богові за все, що Він посилає, іноді важко, але можна робити це, святкуючи панування Ісуса над світом ще до того, як це панування буде відкрите всьому світу і виявиться визнаним усіма. Також тут дається просте, але дуже важливе моральне правило: коли ви знаходите щось добре, тримайтеся за це обома руками щосили, але стороніться усього, що здається поганим. Якщо ви вивчите цей урок, що зберігає своє значення і в наші дні, то зробите перший крок до засвоєння граматики християнської поведінки.

1 Солунян 5:23-28 – Завершальні благословення і вказівки

«А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа! Вірний Той, Хто вас кличе, Він і вчинить оте! Браття, моліться за нас! Привітайте всю браттю святим поцілунком! Заклинаю вас Господом, цього листа прочитати перед усіма братами! Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з вами. Амінь!»

Коли я був рукопокладений у священнослужителі, то отримав від родичів і друзів багато вітальних листівок і листів з побажаннями успіху і завіреннями в молитвах про мене. Найсильніше вразив мене тоді лист, який я пам’ятаю і тепер, через 30 років. Там були тільки три слова з 24-го вірша 5-го розділу Першого послання до Солунян, написані мовою оригіналу: pistos ho kalon. Це означає: «Вірний Той, Хто вас кличе». Ці дивні слова лежать в основі як будь-якого церковного служіння, так і повсякденного життя християнина, будь то дитина, жінка чи чоловік. Я дякую Богові за мудрість і молитви тієї святої людини, яка послала мені цього листа.

Вірність Божа – одна з основних тем апостола Павла в усіх його посланнях. Павлу було що сказати про євангельську звістку про Ісуса Христа, а головне, про те, що в Ісусі живий Бог виконав Свої обіцянки для усього творіння, для Ізраїлю і для кожної людини. Павло багато що міг сказати про життя церкви, її єдність, її страждання та її свідоцтво перед світом. Проте найважливіша правда про церкву полягає в тому, що вона існує і стоїть в істині не завдяки людській волі і зусиллям, але виключно завдяки вірності Божій. Павло дуже багато що міг сказати і про індивідуальне покликання християнина, про святість тіла, душі і духу. Але ніколи це не мало розумітися в тому сенсі, що християнин просто повинен дуже сильно намагатися поводитися правильно і сподіватися на краще. Основа для усього – вірність Божа. «Вірний Той, Хто вас кличе».

Павло почав своє послання словами молитви і вдячності Богові за те, що той зробив в Ісусі Христі в Солуні. І закінчує Павло своє послання точно так же. Бог миру (це особливо улюблений Павлом титул Божий) освятить Свій народ, щоб той був непорочним перед Ісусом. Звичайно, серед засобів, які Бог використовує для досягнення цієї мети, є присутніми страждання, боротьба і розумова робота самого народу Божого. Це той баланс, якого ми повинні дотримуватися в нашому християнському житті. Бути святим – важка робота, але ми віримо в те, що сам Бог, Своїм духом, Який живе в наших серцях, допоможе нам. Павло не каже, що є якась розумна кількість святості, якої буде достатньо; святість має бути досконалою. Деякі християни, неправильно розуміючи безмежність Божої любові і вчення про виправдання вірою, протиставленій справам, приходять до недооцінки заклику до святості. Це, безумовно, суперечить Павловій позиції, який сам був великим прикладом дії Божої любові і виправдання, даного дарма.

Як і все послання в цілому, завершальні рядки спрямовані на той час, коли Ісус, нарешті, з’явиться особисто. Багато образів Нового Заповіту, що описують те, що станеться в момент явлення Ісуса, для Павла не так важливі, як важлива для нього дія християнської надії на вірних. Упевненість у тому, що настане час, коли усі схиляться перед ім’ям Ісуса (Фил. 2:10), не означає, що християнам можна просто сидіти на місці і розкошувати. Кожен християнин повинен навчитися у святості і любові схиляти коліна перед Ісусом у цей період часу і сповіщати свою віру у світі.

Останні рядки послання показують, як глибоко відобразилися у свідомості християн, і Павла зокрема, основні риси християнського життя, про які говориться в Діях Апостолів (наприклад, див. Дії 2:42) і в інших текстах Нового Заповіту. Євангеліст Лука, автор Дій, пише: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах». Розглянемо вірші 25-27 останнього розділу 1-го Послання до Солунян. Спочатку ми бачимо, як Павло закликає до молитви. Потім йдеться про братерство («святий поцілунок» або «поцілунок миру» символізує життя єдиної сім’ї і братерство народу Божого, що ділить одну трапезу) і вчення апостолів (це проявляється в публічному прочитанні послання). Тут містяться підстави і головні характеристики церковного життя, які залишаються такими і до цього дня. Саме так «благодать Господа нашого Ісуса Христа» досягає не лише солунян, але і всієї церкви – до дня повернення Господнього.

Перечитуючи це послання, ми бачимо, як Павло поєднує свою особисту прихильність до солунян з прагненням зміцнити їх у вірі, любові і надії. Слово Боже, яке він завжди проповідував, силою якого Бог створив церкву і зміцнив її, продовжило свою дію – як через тексти самого Павла, так і через настанови місцевих керівників церкви. Так солуняни змогли встояти в тих випробуваннях і стражданнях, які їм довелося зазнати через свою вірність Ісусу як Царю і Господу. Павло зробив усе, щоб показати своїм читачам, що після закінчення скрутних часів, відкриється Царство Боже і Божа слава, і що сам Ісус одного разу з’явиться, щоб виправдати Свій народ і дарувати йому розраду і спасіння. Зберігаючи цю надію, християни повинні дозволити Богові діяти в них і перетворювати їх у святий народ, щоб плодів спасіння було з надлишком.

Попередній запис

1 Солунян 5:1-11

1 Солунян 5:1-11 – Діти світла «А про часи та про пори, брати, не потрібно писати до вас, бо самі ... Читати далі

Наступний запис

2 Солунян 1:1-7а – 1:7b-12

2 Солунян 1:1-7а – Вітання і вдячність «Павло, і Силуан, і Тимофій до Солунської Церкви в нашім Бозі Отці й ... Читати далі