Початок боротьби

Вільям Вілберфорс у віці 29 років

У лютому 1788 року, у самий розпал роботи, Вілберфорса раптом звалила важка хвороба; лікарі відвели йому не більше двох тижнів. Заохочена цією новиною опозиційна партія в Йоркширі, звідки Вілберфорс був удруге обраний до Парламенту, планувала перехопити його парламентське місце, та він видужав. Проте ще не одужавши настільки, щоб самому повернутись у Парламент, він у березні 1788 року попросив Пітта подати на засідання Палати його законопроект про заборону работоргівлі. Пов’язаний з Вілберфорсом давніми приятельськими стосунками, прем’єр-міністр погодився.

Не володіючи красномовством Вілберфорса, але акуратно викладаючи факти, Пітт запропонував проект резолюції, що зобов’язував Палату розглянути закон про скасуванню работоргівлі на наступній сесії. Проект викликав бурхливі дебати, але був прийнятий: депутатів, зацікавлених у збереженні работоргівлі, не дуже обходив сам факт обговорення законопроекту.

Пізніше ще один соратник Вілберфорса, сер Вільям Долбен, подав на обговорення Палати тимча­совий білль, терміном на один рік, що регулював кількість рабів, яких можна перевозити на одному судні; після того, як декілька членів Парламенту побували на работоргівельному судні в лондонському порту, вони на повен голос зажадали негайних реформ.

Відчувши зростаючу загрозу, Вест-Індійський блок посилив опозицію. Так прибічники работоргівлі намагалися нав’язати населенню, що африканці “не зовсім” люди, і моральні правила європейців стосовно їх недоречні. Наприклад, баронет Банастр Тарлетон стверджував, що “самі африканці ніяк не перешкоджають рабовласницькому потоку”! Частково це було вірним, оскільки африканська еліта сама володіла рабами і також брала участь у торгівлі людьми. Усі відомості про нібито спостере­жені випадки жорстокості в работоргівлі були оголо­шені вигадкою. “День, коли африканець залишає межі своєї варварської країни, – вигукували депутати, – є найщасливішим у його житті”. “До того ж, – погрозливо нагадав лорд Пенрін, – запропонований законопроект скасовує торгівлю, яка забезпечує “дві третини товарообігу цієї країни”.

Явно взяті з голови, цифри Пенріна викликали гнів уже самого Пітта. Ризикуючи відставкою в разі неприйняття білля, у червні 1788 року він домігся обговорення законопроекту Долбена в обох Палатах.

Успіх аболіціоністів поставив работоргівців перед реальною небезпекою. На той час, коли Вілберфорс уже цілковито одужав і повернувся до законодавчої діяльності, вони були сповнені рішучості відчайдушно чинити опір. Усвідомлення того, що якісь політики мають нахабство протягувати свої “морально виправ­дані реформи”, приводило їх до сказу.

Вільям Лем, лорд Мельбурн

Вілберфорса та його однодумців переконували, що релігія і бізнес – це різні, не пов’язані одна з одною речі, що релігійність є лише особистою справою кожного і не повинна втручатися у сферу бізнесу. Так, наприклад, Вільям Лем, лорд Мельбурн, майбутній прем’єр-міністр Сполученого Королівства, на честь якого названо друге найбільше місто Австралії, зробив одного дня наступне зауваження: “Справи стають кепськими, коли релігії дозволяється втручатися в царину політики”.

А Вілобі Берті, четвертий граф Абінґтонський, проголосив такий афоризм: “Гуманність – приватне почуття, а не суспільний принцип, яким можна керуватись”. Герцог Кларенський заявив у Палаті лордів, що “пропагандисти скасування рабства або шахраї, або лицеміри”. Король Георг ІІІ теж називав Вілберфорса і його союзників лицемірами, яким не можна довіряти.

Що ж, християн і сьогодні часто звинувачують у лицемірстві, як справедливо, так і незаслужено. Але не варто забувати, що “лицемірство – це комплімент, яким зло відповідає добру”.

Попередній запис

Однодумці

Гренвілл Шарп У Вілберфорса з'явилися однодумці, які відразу визнали його своїм лідером. Одним із них став ... Читати далі

Наступний запис

Боротьба триває

Але Вілберфорс та інші аболіціоністи чудово ро­зуміли, що особиста віра, яка пасує перед агресивними нападками, не істинна. У 1789 році, ... Читати далі