Ґрунтуючись на історії християнства і Церкви, можна сказати, що заздрість – основна зброя диявола в боротьбі з християнами і, на превеликий жаль, один з основних спонукальних мотивів християн у боротьбі один з одним.
Що ж таке заздрість? Це слово пішло від грецького “зелос” і означає засмучення з приводу чужого успіху. Як влучно пише Соломон, “заздрість – гниль для кісток” (Пр. 14:30). І так же, як гниль руйнує кістку, роблячи її крихкою, так і заздрість руйнує основу духовного життя християнина, робить неміцні зв’язки всередині церкви, знищує стосунки між Божими служителями, церквами і деномінаціями.
Поява заздрості в нашому житті неминуча. Екклезіаст, який надивився на життя, пише, що “всякий труд і всякий успіх у ділах викликають між людьми взаємну заздрість” (Еккл. 4:4). І трохи далі робить висновок, що це не має сенсу. У думці про те, що заздрість властива людям, нас підтримує і Павло у своїх посланнях до Коринтян і до Тита (див. 1Кор. 3:3 і Тит. 3:3).
Де береться заздрість? Згідно з Євангелієм від Марка 7:22 – зсередини. Ось воно! Виявляється, що її в наше життя приносить не успіх інших людей. Просто чийсь успіх або досягнення викликають з нашого серця те, що там вже сиділо, у даному випадку – заздрість. Отже – передусім бережи своє серце.
Взагалі заздрість грала велику роль у житті біблійних героїв, причому не лише часів Нового, але і Старого Завіту (врешті-решт, ми вже знаємо, що заздрість завжди там, де люди). Так, наприклад, Йосифа рідні брати продали в рабство через заздрість (Діян. 7:9). Ще б. Адже в них не було різноколірного одягу, та і сни в них були не такі яскраві і не так запам’ятовувалися.
У зраді Христа також прийняла участь заздрість. Ми можемо подивитися на відношення Іуди до розлитого мира, яким жінка помазала ноги Ісусу. Ця історія описана в 26-у розділі Євангелія від Матфея. Я не знаю, що саме тоді думав Іуда, хоча і озвучив “позитивну” думку про продаж мира і роздачі отриманих коштів жебракам. Але відразу після цієї події він пішов до первосвящеників, отримав у них тридцять сребреників і “відтоді… шукав нагоди, щоб видати Його” (Мф. 26:16). А коли прийшов час Понтію Пілату вирішувати релігійну суперечку, що загрожувала вилитися в бунт і, швидше за все, зняття найближчим часом його з посади, він вже знав, що Ісуса зрадили через заздрість (Мф. 27:18).
Від чого походить заздрість? Згідно з Писанням – від пристрасті до змагань і суперечок. Про це апостол Павло пише своєму учневі Тимофію (див. 1Тим. 6:4). Я думаю, що Тимофій потребував повчань про те, звідки беруться псевдовчителі, тому що на той час, коли Павло написав своє послання, церква в Ефесі сягала 60-ти тисяч людей. А на піку свого зростання Ефеська церква могла налічувати до 100 тисяч людей. Було чому заздрити. Тому успіх пасторства Тимофія примушував багатьох придумувати якісь вчення, що суперечать слову Господньому.
Вірність ідеї про шкоду суперечок доводить приклад Стефана, якого побили камінням через те, що “дехто з так званої синагоги лібертинців і киринейців і олександрійців та деякі з Киликії й Асії” (Діян. 6:9) вступили з ним у суперечку, але “не могли протистояти мудрості і Духові, Яким він говорив” (Діян. 6:10). Тоді вони знайшли лжесвідків і звинуватили його в богохульстві (схема, як бачимо, не змінюється).
Звичайно ж, змагання самі по собі не є поганими. Головне в цьому – розуміти кінцеву мету. Якщо люди змагаються між собою, щоб визначити, хто з них краще, то заради чого один з одним змагаються християни? Адже наше завдання – показати, що кращим є Ісус. А коли ми захочемо присвоїти Божу славу собі, неминуче станеться біда.
Приклад людської дурості в тязі до змагань ми можемо прочитати в книзі Вихід. Починаючи із сьомого розділу, ми знайомимося з упертими волхвами фараона, які намагалися повторювати за Мойсеєм кари, що увійшли до історії під назвою “Десяти кар єгипетських”. Вони повторили диво з перетворенням води на кров. Тут начебто нічого такого страшного. Проте вони повторили диво і з появою жаб. Але до чого це призвело? До того, що жаб стало більше і становище єгиптян погіршало. Але це їх нічому не навчило, бо вони спробували, але на щастя для себе, не змогли повторити нашестя мошок. Цей факт втихомирив їх, бо під час опису покарання песячими мухами і мором худоби ми нічого про них не чуємо. З’являються вони наступного разу тільки для того, щоб продемонструвати нам свої нариви і запалення (кара шоста). Множити нариви своїми чарами вони вже не захотіли.
Апостол Яків, допомагаючи мені розвивати думку, пише: “Де заздрість… там безладдя і все лихе” (Як. 3:16). Можна сказати і навпаки, де безладдя – там і заздрість. Той, хто розуміє, що успіх – це не те, що ти зробив порівняно з іншими, а те, що ти зробив порівняно із самим собою в часі, – той упорядкував свій внутрішній світ і застрахувався від заздрості. Кому цього здається мало, пропоную за прикладом апостола Павла наслідувати Ісуса Христа (тобто порівнювати свої вчинки з Його вчинками). Також і той, хто знає, що все в його житті – від Господа, не дивитиметься на те, що є в житті інших. Він досягатиме того, що Бог йому приготував. Іоанн Хреститель, який знав свою місію Предтечі, після її виконання міг зі спокійним серцем сказати: “Йому належить рости, а мені умалятися” (Ін. 3:30), а не переживати з приводу переходу учнів до Ісуса.
Соломон у своїх притчах відмічає, що “поспішає до багатства заздрісна людина, і не думає, що убогість осягне її” (Пр. 28:22), проте ж, двома віршами вище є попередження: “А хто поспішає розбагатіти, той не залишиться непокараним” (Пр. 28:20). Тобто, якщо “хочемо, як у них”, то можемо виявитися покараними. А що коли спробувати “так, як у Бога”?
Гордон Макдональд у книзі “Життя благословенне Богом” пише: “Душа не може залишатися здоровою, коли одна людина починає порівнювати себе з іншою людиною. Душа кожного разу помалу помирає, якщо вона залучиться до способу життя, який пропонує їй змагання. Вона поступається руйнівним силам суперництва, заздрості і ревнощів”.
Заздрість порушує останню заповідь (Вих. 20:17). І, що найстрашніше, заздрість не лише перешкоджає спасінню, але і може призвести до втрати спасіння тих, хто його вже надбав. Про це ми зможемо прочитати в посланні до Галатів 5:19-21: “Діла плотські явні: це – перелюб, блуд, нечистота, безсоромність, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди‚ (спокуси), єресі, ненависть, убивство, пияцтво, безчинство і таке інше. Попереджаю вас, як і раніше попереджав, що ті, хто так роблять, Царства Божого не успадкують“.
У тій же книзі Макдональд наводить розповідь Оскара Уайльда про те, як “одного дня Вельзевул перетинав Лівійську пустелю, і в одному місці зустрів кількох чортенят, які мучили святого відлюдника. Свята людина з легкістю відмовлялася від усіх їх спокусливих пропозицій. Диявол постежив за їх марними спробами, потім вийшов вперед і виклав їм урок.
– Те, що ви робите, занадто грубо, – сказав він. – Дозвольте мені поговорити з цією святою людиною кілька секунд.
І з цими словами він шепнув людині на вухо:
– Твого брата щойно висвятили в єпископи Александрії!
Гримаса злісної заздрості негайно ж спотворила до цього безтурботні риси відлюдника.
– Ну, от і все, – сказав Вельзевул учням, – це якраз те, що я порекомендував би вам надалі”.
Вимушений констатувати, що чортенята засвоїли урок. І тепер багато хто з нас піддається їх хитрощам.
Немає нічого дивного, що в сучасній церкві безліч Стефанів, яких досі побивають камінням через те, що інші не можуть досягти того самого, що досягли вони. Церква має тисячолітній досвід вирішення стосунків з такими служителями. У Євангелії від Іоанна ми бачимо, що фарисеї двічі набирали каміння, щоб побити Ісуса (Ін. 8:59 і 10:31). Причому вперше це відбувалося на території храму. Каміння у дворі храму? Звідки вони там взялися? Причому каміння має ж вистачити, щоб побити ними людину! Я можу зробити висновок, що каміння там з’явилися, бо їх туди принесли. І якщо в цьому випадку можна послатися на ветхість будівлі храму (обсипалися, так би мовити, камінчики), то що робити з тим випадком, коли у дворі храму все-таки закидали камінням Захарію (див. 2Пар. 24:21)? У той час храм був не таким старим.
Пристрасть до змагання відбувається також через втрату мети. Звучить дивно. Але церкви починають змагатися між собою, коли забувають, що головне завдання церкви – спасіння душ і поширення Царства Божого. Питання величини будівлі, вартості апаратури, міри красномовства пастора і так далі і тому подібне безумовно важливі, але не настільки, щоб робити їх предметом гордості. А людських душ вистачить на всіх.
Як уберегтися від заздрості?
“Бо і ми були колись нерозумними, непокірними, обманутими, рабами похотей і різних розкошів, жили в злобі та в заздрощах, були огидними, ненавиділи один одного. Коли ж з’явилися благодать і людинолюбство Спасителя нашого‚ Бога, Він спас нас не за діла праведности, які б ми вчинили, а з Своєї милости, через купіль відродження і оновлення Святим Духом, Якого щедро вилив на нас через Ісуса Христа Спасителя нашого, щоб, виправдавшись Його благодаттю, ми за упованням стали спадкоємцями вічного життя” (Тит.3:3-7).
Від заздрості рятує тільки благодать і любов.
Треба зрозуміти, що ми не виправдовуємося і не заслуговуємо на Божу милість своїми справами і вчинками (Гал. 3:11). Справи потрібні для того, щоб наша віра досягала досконалості (Як. 2:22). А Бог любить нас незалежно від наших справ. Враховуючи ж те, що самі по собі творити любов ми не можемо, то її треба брати в Бога. Тому, щоб не заздрити іншим, а робити те, що тобі визначив Бог, треба хоч би проводити з Ним час. Тоді не залишиться часу на різні змагання. Спілкуючись з Тим, Хто є Любов’ю, ми будемо самі просочуватися любов’ю. А любов, як відомо не заздрить (1 Кор. 13:4).
Присутність Божа – це, до речі, те, через що Церкві Божій заздритимуть усі інші. “Чого ви заздрите, гори високі, на гору, що на ній Бог благоволив жити і буде перебувати на ній вічно?” (Пс.67:17)
Так от, наше завдання – утримати присутність Божу в церкві. Для цього треба почати з себе. Закрився у своїй кімнаті – зіткнувся з присутністю – приніс її у світ – вилив на інших. Інші захотіли того ж – нехай залишаються наодинці в кімнаті і шукають Бога. Він – не жадібний. Нікому не відмовить. Ти заздриш комусь, бо в нього машина, квартира, важливі знайомі? Люди, яка хваляться своїми корисними знайомствами, не розуміють, що в їх житті не вистачає одного найважливішого знайомства – з Богом. А ти вже знайомий з Ним, з Царем царів і Господом володарів, Найкращим Татусем у Всесвіті.
Автор: Олег Підкопаєв
