1 Коринтян 15:20-28 – Царювання Христове
«Та нині Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через Людину воскресення мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть, кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу. А потому кінець, коли Він передасть царство Богові й Отцеві, коли Він зруйнує всякий уряд, і владу всяку та силу. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми! Як ворог останній смерть знищиться, бо під ноги Його Він усе впокорив. Коли ж каже, що впокорено все, то ясно, що все, окрім Того, Хто впокорив Йому все. А коли Йому все Він упокорить, тоді й Сам Син упокориться Тому, Хто все впокорив Йому, щоб Бог був у всьому все.»
«Там панує повний безлад. Я хочу, щоб ви пішли і навели лад».
Голова об’єднаної ради коледжів прагнув відновити колишні правила для підзвітного йому учбового закладу, щоб повернути в нього жорсткішу дисципліну, ніж була в ньому нині. Старі порядки в коледжах впродовж якогось часу майже зовсім були забуті, але от настав момент, коли все мало повернутися на старий лад. Незадовго до цього всім середнім учбовим закладам як експеримент була надана відносна автономія і вільне використання новаторських програм і проектів; але тепер кожен директор, викладач і співробітник зобов’язані були наслідувати приписи згори і повернутися до колишньої жорсткої системи стягнень і заохочень, щоб відновити колишній стан речей і в учбовому процесі, і в усьому іншому житті коледжу.
Воскресіння Ісуса стало моментом історії, в який єдиний істинний Бог послав людину, завдяки діяльності Якої весь космос має бути приведений до істинного порядку. Одна людина накоїла велику кількість дурниць, іншій Людині належало відновити первинний стан речей. Розповідь у Бут. 1-3 – це дуже таємнича історія, що постійно повторюється, про те, як прекрасний світ був згублений через бунт проти Бога Його власного творіння, що носить у собі божественний образ, – Павло тримає в думці упродовж усього розділу 15. Але ще більшу увагу він сконцентровує на тих діяннях, які зробив і ще зробить Христос. Фрагмент, до якого ми зараз звернулися, підводить нас до самої серцевини того, як Павло розумів Ісуса, Бога, світ та історію. Це, у свою чергу, безпосередньо пов’язане із самою суттю того, про що проповідував Ісус у період Свого нетривалого громадського служіння. Йдеться про настання Царства Божого.
У Павлові дні багато юдеїв напружено чекали Приходу Царства Божого, і ми, думаю, не помилимося, якщо припустимо, що він сам виріс серед цієї атмосфери очікування. Їх уявлення про це виглядало приблизно так: от-от має настати момент, коли Бог явно запанує над всім світом, славно відновить Ізраїль, давши йому можливість перемогти усі народи, які пригноблювали Божий народ вже такий тривалий час; і на завершення всього цього Бог воскресить усіх померлих праведників для того, щоб вони стали учасниками нового світу, що настав. Як саме (тобто подробиці) це мало статися, далеко не зовсім ясно; але те, що мало статися, якщо Бог дійсно був Богом, у цьому не могло бути жодних сумнівів. І якраз воскресіння Ісуса з Назарету і стало для Павла одкровенням того, що це нарешті сталося, хоча і не таким чином, як він собі це уявляв.
Замість очікуваного воскресіння усього народу Божого в завершальний момент історії здійснилося те, що одна людина воскресла під час історичного процесу, кінець якого ще тільки мав настати в майбутньому. Це було вражаючою і абсолютно несподіваною подією. Це означало, що настання Божого Царства було розділене на два етапи. Коли Павло говорить про те, як усе відбувається «у своєму порядку» у в. 23, він має на увазі дві речі: «порядок» подій і остаточний «порядок», або «устрій», приведення усього в досконалий порядок, який Бог прагне внести у світ.
Спочатку описується порядок, в якому події здійснюються. Ісус завдяки воскресінню стає Володарем всього світу, Який прийняв царські повноваження (у в. 25 міститься найбільш ясне пояснення того, чому Павло називає Ісуса «Христом»: Він цар помазаний Богом, Який вже перейняв на Себе управління як істинний Володар). Павло сприймає цей момент часу як період, коли Ісус вже царює. Проте максимальна мета його царювання – повергнути всіх існуючих ворогів Божих, які пригноблюють, намагаються спотворити і знищити Його дивне творіння, і особливо людей, створених Ним, – ще доки не доведена до кінця. Одного прекрасного дня це відбудеться: останній і головний ворог – смерть – буде знищений (в. 26) і Бог стане «у всьому все» (в. 28). У світі тоді восторжествує дійсно справедливий порядок речей.
Це підводить нас до міркування про «устрій», який буде врешті-решт наданий Богом цьому світу. У цей вирішальний останній момент Син (це перший раз, коли Павло додає до Ісуса таке найменування, але воно цілком відповідає усьому, що він постійно про Нього говорить і як про Нього мислить) «упокориться» Отцю. Павло ніколи не вживав слова «Трійця», але кілька разів вказує на те, про що пізніші богослови говоритимуть, застосовуючи це поняття. Ісус назавжди залишається Сином, що перебуває в дуже таємничих стосунках з Отцем, але при цьому знаходячись у Нього в підпорядкуванні. Отець розділяє Свою, властиву тільки Йому, славу з Ним (Фил. 2:9-11). Якщо Отець є той, з Кого лише походить усе, що існує, то Син є той, через Кого усе це виходить (1 Кор. 8:6). І так далі. Павло уявляє собі остаточно влаштований всесвіт, що набирає такого вигляду, який хоче йому надати сам Творець; і основною частиною цього всесвіту є положення в ньому Ісуса, що осягається як єдиний істинний Син в Отця.
До зображеного Павлом образу світу, відновленого у своєму найбільш істинному стані, він додає декілька невеликих штрихів зі Старого Заповіту. Він цитує два псалми, які найчастіше використовувалися в ранній церкві для опису месіанського правління Ісуса. Пс. 110, наведений у в. 25, говорить про царя, Якого Бог посадить праворуч від Себе і Він знаходитиметься там, поки не будуть повержені усі Його вороги. Це, заявляє Павло, якраз і сталося з Ісусом. Пс. 8, цитата з якого є присутньою у в. 27, тісно примикаючи до попереднього, каже про Бога, «під ноги Його Він усе впокорив». Але на відміну від Пс. 110, де говориться про Месію, у Пс. 8 йдеться просто про людину. Річ у тім, що знаходитися під владою Божою і мати владу над світом не є винятковою перевагою Месії: це задум Божий, який Він мав ще при створенні, відносно всіх людей, що носять із самого спочатку Його образ. І от як Павло пов’язує два уривки з псалмів разом: те, чого в даний момент досяг Месія, тобто Його нинішнє царювання, під час якого Він прагне привести світ у досконалий стан, є здійснення того, чого Бог чекав від усіх людей (див. в. 21). Історія, розказана в Книзі Буття, заповнюється тим, що сказано в Книзі Псалмів.
У самому центрі цієї історії поміщається уявлення, яке є основним як для юдейської, так і для християнської думки, духовності і віри. Смерть – це ворог.
Це особливо сильно відчувають ті, хто нещодавно втратив близьких, хоча деякі, визнаючи таку оцінку смерті правильною, часто намагаються стримати свою скорботу і скорботу близьких, показуючи усім своїм виглядом і висловлюваннями, що смерть не має скількись суттєвого значення, що, думаю, теж є блюзнірською нісенітницею. Стверджувати, що смерть є щось інше, ніж ворожа сила, – означає заперечувати добрість, красу і нескінченні можливості дивовижного Божого творіння. І основний сенс воскресіння полягає в тому, що завдяки ньому і в ньому самому знищується смерть. І це не просто такий древній спосіб сказати, що тепер смерть не є чимось жахливим. А також це не є приводом, щоб сказати, що тепер після смерті ми вирушаємо в якусь неземну область, умовно звану «небесами» (слід зауважити, що Павло жодного разу в розділі не згадує про це). Єдине, що Павло говорить відносно посмертного стану людей, так це те, що вони «Христові» (в. 23), як і у в. 18 він казав про людей, які «в Христі упокоїлись».
Ні, і ще раз ні: «воскресіння» не відкриває собою безпосереднього майбутнього відразу після смерті людини; наступною подією буде те, що Ісус прибуде як цар (це служить натяком і паралеллю того поняття «Царського прибуття», яким іменувалося урочисте повернення імператора в Рим після військової кампанії або ділової поїздки). У цей фінальний момент смерть буде повержена остаточно і абсолютно. І оскільки вона була причиною руйнування Божого творіння, воскресіння стане фактом його нового відновлення. От що – і ніяк не менше – є предметом християнської надії.
1 Коринтян 15:29-34 – Воскресіння надає сенс нинішньому християнському життю
«Бо що зроблять ті, хто христяться ради мертвих? Коли мертві не воскресають зовсім, то нащо вони ради мертвих і христяться? Для чого й ми повсякчас наражаємось на небезпеки? Я щодень умираю. Так свідчу, браття, вашою хвалою, що маю її в Христі Ісусі, Господі нашім. Коли я зо звірами боровся в Ефесі, яка мені по-людському користь, коли мертві не воскресають? Будем їсти та пити, бо ми взавтра вмрем!… Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї! Протверезіться правдиво, та й не грішіть, бо деякі Бога не знають, говорю вам на сором!»
Ми знаходилися в знаменитому римському Колізеї і з цікавістю роздивлялися камери і тунелі в нижній частині будови.
«От тут тримали диких голодних звірів, – розповідає нам екскурсовод. – Для відкриття залізних ґрат використовувалися троси і лебідки. Після того, як ґрати піднімалися, звірі по проходах вискакували прямо на арену». Ми окинули поглядом стадіон і уявили собі безбережні натовпи народу, що заповнювали трибуни під час святкових захоплюючих видовищ, наповнених кров’ю і смертельними сутичками. Перед нашим уявним поглядом раптом з’явилися гладіатори, що приготувалися для бою, який скоро повинен розпочатися; подумки уявляли, як вони сидять напередодні увечері за останньою спільною трапезою, знаючи, що наступного дня багато хто, якщо не всі, з них буде убитий.
І я подумав про Павла, що згадав тут (в. 32) про битву з дикими звірами в Ефесі. Дивне місце, бо просто напевно Павло ніколи не був учасником гладіаторських боїв на арені амфітеатрів. Звідси має бути зрозуміло, що він каже образно. Щось таке сталося в Ефесі (тобто якраз там, де він написав це послання), що дозволило порівнювати цю подію з битвою із звірами.
Є такі з нас, хто думає, що це просто вказівка на дуже важкі душевні переживання, які він зазнавав, які він порівнював з дикими звірами, що вибігають через тунель на арену і накидаються на нього. Інші вважають, що тут говориться про битву з духовними, ворожими силами, з якими він бився за допомогою посту і молитви. Я ж схиляюся до того, щоб бачити тут вказівку на той сильний опір, який зустріла Блага звістка, не в останню чергу з боку тих, хто бачив у ній певну політичну загрозу (Ефес був великим центром імператорського культу, який нещодавно з’явився), економічну загрозу (якщо Павлу вдавалося переконати хоч частину людей у тому, що ідоли – це абсолютне непорозуміння, то багато хто з тих, хто робив їх і заробляв собі на життя продажем статуеток богів, міг бути дуже незадоволений Павлом), а також і релігійну загрозу (якщо Ісус був істинним Володарем світу, то всі інші боги і богині Ефеса, поклоніння яким було частиною культури жителів міста, втрачало всякий сенс). У розділі 19 Дій Апостолів описується заколот, або, як би зараз сказали, вуличні безлади, який був спровокований в Ефесі тими, хто зрозумів ці погрози з боку християнської проповіді. І судячи з Павлової оцінки, це було подібно до зустрічі на арені віч-на-віч з дикими розлюченими звірами, для захисту від яких у нього не було жодної іншої зброї, окрім Благої звістки.
Павло був майстром ведення найвитонченіших дискусій, що майстерно пристосовуються до будь-яких правил і умов її ведення, що і показує цей фрагмент послання. Основний момент, на якому він зосереджує увагу, якби він піддавався усьому цьому просто заради того, щоб померти, без надії на воскресіння, то був би подібний до тих гладіаторів, які веселяться ввечері напередодні великої вистави, знаючи, що завтра для них, швидше за все, настане кінець. При цьому Павло навіть і подумки не мав того розуміння, яке було досить популярне в деяких філософських школах, що після смерті на нас чекає прекрасне, славне безтілесне життя. Для нього, як, до речі, і для більшості звичайних язичників його часу, якщо не існувало воскресіння, тоді смерть була повним кінцем, за яким більше ніщо не відбулося.
Інші пояснення, присутні в цьому короткому фрагменті, зосереджують увагу на тому ж самому, але дещо під іншим ракурсом. Питання про значення виразу хрищення «ради мертвих» (в. 29) являло собою довгий час велику загадку. Під ним могло матися на увазі, що деякі християни померли без хрищення і в зв’язку з цим виникла практика (якщо насправді вона існувала, то недовго), щоб іншим християнам христитися за них на знак того, що померлі теж найреальнішим чином належать Христові. Чи справа йшла так, що «ті, хто христяться ради мертвих» робили це відносно своїх родичів і друзів, які померли? Ставши християнами, живлячи і виражаючи тим самим свою надію на зустріч з тими, кого вони любили і ким були улюблені, у момент воскресіння мертвих. Проте незалежно від того, яке пояснення нас більше переконує (і кожен дослідник Нового Заповіту вам скаже, що це дуже непростий вірш), загальна позиція зрозуміла. Практика якогось різновиду хрищення, що має місце і відома коринтянам, втрачає всякий сенс, якщо не визнавати дійсності майбутнього воскресіння мертвих.
Власні страждання Павла і небезпеки, з якими йому доводилося стикатися, складають наступний аргумент (в. 30-31), який переходить до пасажу про «диких звірів». І у зв’язку з останнім він наводить цитату з грецького поета Менандра: «Товариство лихе псує добрі звичаї». Те, що Павло всім цим хоче сказати – і в самому факті цитування язичницького поета є присутньою іронія, за допомогою чого він хоче ще більше посилити свою думку, – це, що коринтські християни, які повинні були б розповісти і явити істину про єдиного істинного Бога язичникам, що оточують їх, замість цього продовжують триматися язичницьких уявлень, прийнятих цим оточенням, спотворюючи і навіть заперечуючи основні положення, яких вони з радістю мали б дотримуватися. Така ж небезпека, яка існувала і в Павлові дні, існує і зараз: і зараз постійно залишається небезпека – піддатися впливу навколишньої культури і продукованих нею ідей у такій великій мірі, що їх проникнення в християнський світогляд може поставити в ньому все з ніг на голову. Важливою частиною того, про що говорить Блага звістка, є те, щоб люди за допомогою її пізнали істинного Бога (див. 8:1-6); але деякі християни часто забувають про те, хто такий цей Бог (в. 34). Вони потребують того, щоб нагадати їм гіркий Павлів докір, який є присутнім у 6:5: «Я на сором це вам говорю».
У цьому маленькому фрагменті не міститься жодного справжнього аргументу на користь того, що воскресіння є фактична істина; усе сказане тут спрямоване лише на те, щоб показати, що буде, «якщо визнати, що воскресіння не існує». Хтось у Коринті міг дійти (якщо припускати на підставі цих Павлових віршів) висновку, що, оскільки колективне воскресіння не відноситься до нинішньої дійсності, то з цього виходить: хрищення (особливо на користь мертвих) є марна трата часу; Павло абсолютно марно піддає себе стражданням і небезпекам; і замість цього можна просто їсти і пити та чекати своєї смертної години. Проте вказівки в певному контексті на такого роду речі виявляються дуже навіть придатними для формулювання крок за кроком християнського світогляду у в. 20-28 і детального обговорення питання про воскресіння тіла, яке пропонується далі (в. 35-49). Коли будь-якому проникливому християнинові доводиться вступати в контакт або навіть діалог з новими ідеями, що особливо ставлять під питання основні положення його віри, йому слід передусім запитати себе: а наскільки це співвідноситься з тим, що ми як християни робимо регулярно? Чи має це якесь відношення до того, що багато християн зазнають за свою віру? Чи не містять вони в собі якісь відмітні ознаки язичницького походження? І, що найбільш важливо, чи є в їх вмісті хоч би натяк на досвід і уявлення про Бога як творця і подавця життя?
