(Свідоцтво однієї людини)
Ще з юності мене дуже цікавило це питання. В існування Бога я не вірила. Але також не хотілося вірити в те, що людина народжується тільки для того, щоб прожити кілька десятиліть, а потім назовсім померти. Підсвідомо я відчувала, що тут щось не так.
І лише тоді, коли я по-справжньому повірила Богові, мені відкрилось, що ще за життя кожна людина мусить вибрати, куди вона потрапить після смерті. У рай, де вічна радість і спокій, чи у вічні муки пекла. З того часу це питання перестало мене турбувати. Я повністю довірила свою долю Господу, в Якого увірувала. Та все ж, читаючи Біблію, мені іноді дуже хотілося хоч би одним оком поглянути і відчути, як там на небі. І от одного разу мій добрий та милостивий Господь Сам відповів мені на це запитання.
Це трапилось ясним і теплим осіннім днем, коли золоті сонячні промені пронизували пожовтіле й уже поріділе листя горіха, що ріс перед моїм вікном. Легкий вітерець бавився листям та обламував його, і воно, кружляючи в осінньому танку, повільно падало на землю.
Я, як завжди, сиділа в кімнаті на своєму ліжку й дивилася у вікно. Дивилася крізь листя на блакитне небо й розмірковувала над тим, що розповідала мама після поїздки в райцентр. Помер дядько Сергій. Він прожив довге життя, йому було за 80. Його юність була обпалена війною, з якої він повернувся пораненим, проте живим. Працював водієм, оженився на дівчині, мати якої з рідкісним іменем Пестіна, біла віруючою. З’явились діти, були радощі й смуток. От тільки про Бога він ніколи серйозно не задумувався. Так і пройшло життя. Незабаром діти розлетілися з дому, як пташенята з гнізда. І прийшла старість з болячками та хворобами. До Бога прийшла його жінка Катерина й довгі роки молилася за нього. Але сам дядько Сергій повірив у Бога тільки перед смертю, та й то після надзвичайного видіння.
Одного разу він лежав на ліжку, й начебто не спав. Раптом він побачив себе, як іде з базару до молитовного будинку, де звично очікував жінку після недільного зібрання. На його шляху стояв натовп чоловіків, які дивилися на небо. Там летіла шафа. Вона спустилась на землю, двері відкрилися і дядько Сергій зайшов всередину. Шафа полетіла. Відчуття польоту захоплювало дух. Важко було визначити, як довго він летів, але коли політ закінчився, двері відчинилися. Дядько Сергій побачив місцевість небаченої краси. Навколо росло безліч квітів, цвіли яблуні. Він доторкнувся до них: вони були справжніми. Він озирнувся й спитав: де я? Чийсь голос відповів: у раю. Але така відповідь, як не дивно, не стурбувала його.
– Якщо це так, то я б хотів побачити Господа.
Голос відповів:
– Ти з Ним зараз говориш.
Побачити власника голосу йому так і не вдалося. Навколо було багато дітей і дорослих у білих одежах. Вони раділи. Дядько Сергій бачив там красиві будинки, і він запитав:
– А де ж тут церква?
Той же голос відповів:
– Де ти знаходишся, це і є жива церква.
Він усе розглядувався в надії побачити Господа, але так і не побачив. Ходив він без своєї палички й прекрасно бачив без окулярів, а почував себе, неначе в молодості. На землі він вже давно нікого не впізнавав і ходити без палички не міг. Хотілося йому, щоб і його Катерина була поряд, побачила цю красу, і їй було б так добре, як і йому. От би залишитись тут назавжди!
Але раптом він згадав, що противився Богу й не приймав Його досі. Зараз він дуже жалкував за цим. Жінка багато років розповідала йому, що пишеться в Біблії, багато разів приїжджали до неї віруючі, він чув проповіді про живого Бога-Спасителя. Але кожного разу казав собі: зачекаю ще трохи, ще встигну… А зараз от Сам Спаситель показує йому рай, який він може втратити через своє зволікання. У цей час знову з’явилася шафа, і голос сказав йому повертатися й розповісти людям про все побачене. Через мить він уже сидів на своєму ліжку. У той же день він покаявся перед Богом у своїх гріхах та прийняв Христа. Коли в неділю приїхали віруючі, він зі сльозами розповідав про своє видіння. А жінка Катерина стверджувала, що це Господь почув її численні молитви.
З цього дня дядько Сергій усім розповідав про своє видіння й примирення з Богом. Він дуже хотів прийняти хрещення, але так і не зміг – був дуже хворий і не вставав з ліжка. Незабаром Всевишній забрав його до Себе, туди, де він так хотів залишитися. А я згадала, як познайомилась з дядьком Сергієм. Тоді він ще не вірив Богу. Пізніше, коли мені розповідали про його видіння, як він прийняв Христа, я дуже раділа за нього.
Розмірковуючи над усім цим, я подумала: цікаво, а як почуває себе дядько Сергій зараз на небі? І раптом зникло моє ліжко й кімната, не стало вікна – все щезло. Навколо був безкінечний простір і світло. Такого яскравого світла я не бачила за все своє життя, навіть у найбільш сонячні дні. Але він не засліплював, а був м’яким і лагідним. Неначе огортав мене з усіх боків. Я чомусь була переконана, що опинилася на небесах, але це мене ніскільки не злякало. Люди не придумали ще таких слів, якими можна було б передати мої почуття. Без сторонньої допомоги я стояла на своїх ногах, чого не траплялося ні разу в моєму житті! По моїх ногах розходилось приємне тепло. Воно було настільки сильним, що пекло в ноги. З дитинства я людина хвороблива: то одне болить, то друге. А тут раптом зник усякий біль. І ноги мої стояли на чомусь твердому. Було так добре, був такий спокій і радість у душі, що хотілось голосно співати. Я відчувала себе змореним мандрівником пустелі, який припав до життєдайної вологи оазису. Я насолоджувалась Божою благодаттю, що наповняла мене. Від щастя виступили сльози. Майнула думка: от би залишитись тут назавжди!
Але це надзвичайно яскраве світло стало потрохи згасати, і щезло. З’явилась кімната й ліжко, на якому я сиділа. І хоч за вікном був все той же ясний осінній день, після небесного світла, яке огортало мене декілька хвилин тому, він вже видавався мені блідим. Нещодавно побілена стіна кімнати вже не здавалась мені білою й чистою. Чудовий букет з білих, рожевих та фіолетових айстр на столі, який до цього здавався мені дуже мальовничим, теж втратив свою привабливість. На жаль, повернулося й відчуття болю. І тільки приємне тепло в підошвах моїх ніг залишалось ще декілька днів.
Так відповів на моє запитання мій Небесний Отець. Нічого, крім надзвичайно сильного і яскравого світла не показав Він мені. Та мене й не цікавило, як виглядає рай, і що там є, а тільки як відчуває себе там людська душа. Він дав мені відчути те блаженство, яке можливе тільки з Ним. У тій небесній оселі, куди запрошує кожного, хто при своєму житті прийме Його до свого серця.
Автор: Олена Підгрушна
