1 Коринтян 8:1-6 – 8:7-13

Коринтян 8:1-6 – Про ідоложертовне м’ясо

«А щодо ідольських жертов, то ми знаємо, що всі маємо знання. Знання ж надимає, любов же будує! Коли хто думає, ніби щось знає, той нічого не знає ще так, як знати повинно. Коли ж любить хто Бога, той пізнаний Ним. Тож про споживання ідольських жертов ми знаємо, що ідол у світі ніщо, і що іншого Бога нема, окрім Бога Одного. Бо хоч і існують так звані боги чи на небі, чи то на землі, як існує багато богів і багато панів, та для нас один Бог Отець, що з Нього походить усе, ми ж для Нього, і один Господь Ісус Христос, що все сталося Ним, і ми Ним.»

У Римі є один ресторанчик, побудований серед руїн древнього святилища. Досі там серед розвалин видно дві колони. Ресторан завдяки цим пам’яткам привертає багато відвідувачів, власник і обслуговуючий персонал гордяться старовиною тієї будови, яка служить прикрасою місця, де тепер готують прекрасну томатну пасту, подають дивні італійські страви і вина.

Але люди зазвичай не в курсі того, що в стародавньому світі святилища, де звершувалося поклоніння богам, були одночасно і ресторанами. Кожен грандіозний мегаполіс і невелике містечко мали сотні таких святилищ і вівтарів, присвячених як різним місцевим богам і богиням, так і таким високошанованим божествам, як Аполлон або Венера, а в дні Павлового життя до цього додався культ римського імператора і членів його сім’ї, що все більш розростався. І люди приходили туди з тваринами, щоб зробити там жертвопринесення. Після того, як тварину заколювали і частково спалювали на жертовнику, з іншої туші готували м’ясні страви, і уся сім’я (залежно від того, якого роду жертвопринесення звершувалося) сідала за трапезу, яка і сприймалася як основна дія всього ритуалу. Частіше за все м’яса було значно більше, ніж могли з’їсти учасники урочистості, тому або під час трапези, або після неї інші люди могли прийти і розділити жертовну гулянку, на якій пропонувалося м’ясо, присвячене богам.

Бувало навіть, що і спільними зусиллями не вдавалося з’їсти усього м’яса. Тоді служителі святилищ могли виставити його на продаж на міських ринках, де його могла купити будь-яка людина. Фактично все м’ясо, яке продавалося на коринтських ринках, було присвячене ідолам.

З цієї причини деякі євреї в стародавньому світі, що проживали в тих місцях, де в них не було можливості самим добувати і обробляти м’ясо, взагалі відмовлялися його їсти. Вони не хотіли бути залучені, навіть у такому незначному моменті, до поклоніння ідолам або людиноподібним божествам. Вони знали, передусім, що існує один і тільки один Бог: ГОСПОДЬ, Творець і правитель світу, Бог, Який уклав особливий Заповіт-договір з Ізраїлем. Про цю подію вони згадували у своїй щоденній молитві: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!».

Ця ситуація дуже сильно нагадує сучасні проблеми, які виникають у новонавернених християн в їх стосунках з язичницьким світом. Але в той час до цього домішувався ще один момент. Деякі християнські наставники проповідували такі речі, на підставі яких виходило, що християнин може не лише їсти м’ясо присвячене ідолам, яке він купив на ринку, але і ходити у святилища і брати участь у трапезах, які з різних випадків влаштовували сім’ї, що звершували жертвопринесення. Крім того, у ті ж роки коринтським жителям, що мали римське громадянство, надавався особливий привілей – сполучати ці культові трапези, що влаштовувалися після жертвопринесення, з церемоніями релігійного вшановування імператора і його сім’ї. Якщо, проте, цього не робилося, то міська влада могла брати таких на замітку і в наступному в них могли виникнути проблеми.

Павло збирається присвятити немало місця цьому питанню у своєму посланні і спробувати вирішити всі наявні непорозуміння. Він поступово рухатиметься у своїх міркуваннях до самого епіцентру проблеми і досягне його тільки до середини 10-го розділу.

Виявляється, окрім цього є багато такого в навколишньому язичницькому світі, що суперечить християнським принципам, і це обов’язково потрібно з’ясувати, перш ніж звертатися безпосередньо до вищевикладеної проблеми. Нам, хто живе сьогодні в язичницькому світі, який все більше і більше набирає свою силу, можна витягнути для себе дуже багато потрібного з цих міркувань. Поки ж треба розібратися з його стрімкою аргументацією (мета якої нам, кінець кінцем, стане зрозумілою), що передує основному міркуванню, щоб зрозуміти той загальний напрям, яким треба рухатися. Після того, як це буде зроблено, ми зможемо зрозуміти, що для Павла християнське життя корениться в самому факті того, ким дійсно є Бог. Упевнений, ці положення будуть найприголомшливішим відкриттям для усіх нас в основній частині послання.

Учителі коринтської общини, як і раніше, використовують спеціально створені ними самими поняття і вирази для передачі свого досвіду. «Ми всі маємо знання», кажуть вони; іншими словами, усі істинні християни володіють, на їх думку, внутрішнім сокровенним «знанням» самої істини, так що їм не можуть принести жодної шкоди такі дурниці, як споживання м’яса, яке було присвячене ідолам. «Ідоли нічого не означають у цьому світі», тобто вони попросту не мають у собі життя і вони є творіннями людських рук, таким чином, і відвідування ідольських святилищ, і участь у трапезах, присвячених їм, не мають жодного значення. «Іншого Бога нема, окрім Бога Одного», – тут адресати Павла говорять про Бога, мабуть, у чисто юдейському сенсі, але також тут вони могли мати на увазі, як і багато древніх мудреців і філософів, що істоти, яких люди вважають богами чи богинями, – це просто прояви одного єдиного бога. Остання ідея, звичайно, була чужа юдаїзму; Бог Ізраїлів стоїть у постійній опозиції з язичницькими богами і показує, що всі вони є лише плодом грубого самообману.

Мова Павла у відповідь на такого роду висловлювання-аргументи, також насичена і одночасно дещо загадкова, подібно до цих висловлювань. А чи дійсно це знання (в. 1-3)? Для Павла це більше схоже на черговий прояв гордовитості і самовдоволення (як ми пам’ятаємо, це його звичайна характеристика коринтських наставників); те, що вам по-справжньому потрібне, так це не знання, а любов; і про це детальнішим чином він говоритиме в розділі 13. Але як би Павло не оцінював їх нинішній стан, для нього не має значення їх знання про різні речі, нехай це навіть нібито знання про Бога і богів; єдине, чому варто надавати значення, це знання Бога про вас і той спосіб життя, якому Він навчає вас і здійснення якого можливе, лише якщо ви наповните своє серце і розум Його любов’ю. Тут вже Павло натякає на те головне, що стоїть за всіма речами: християни повинні на досвіді осягнути те, про що говориться в древній юдейській молитві – любов до Бога всією своєю сутністю і всім своїм життям.

Отже, Павло у в. 5 і 6 відповідає на друге і третє з висловлювань коринтських наставників. Дуже можливо, каже він, що ідоли насправді не мають у собі життя, проте, поза сумнівом, існує величезна кількість уявних, так званих богів і володарів у цьому світі. Деякі з них знаходяться на небесах (традиційно шановані боги); деякі – на землі (найбільш яскравий приклад тут являє імператорський культ). І юдейський принцип поклоніння тільки єдиному Богові (те, що називають «монотеїзмом»), який перейняли і християни, не дозволяв кланятися всім цим богам і володарям, незалежно від того, існують вони чи ні. Не можна було просто вважати себе монотеїстом і в той же час дозволяти собі поклонятися уявним богам і володарям, виправдовуючи це тим, що в їх особі ти також поклоняєшся єдиному Богові.

Істинний Бог абсолютно не зрівнянний з іншими богами, і християнська Блага звістка показує, в якому сенсі розуміти цю радикальну відмінність. Наш Бог, каже Павло, є Бог Аврама, Ісака і Якова, Бог, Який прославляється в древній юдейській молитві, Бог, Який шукає нашої любові. Але Павло в цьому фрагменті тільки дещо трохи відкриває дивну істину про те, що єдиний істинний Бог може бути пізнаний нами як Отець; і що єдиний істинний володар може бути пізнаний нами в особі Ісуса Христа. І якимсь незбагненним чином у цьому єдиному Богу ми стаємо здатними бачити одночасно Творця світу, в Якому кожен з нас має джерело буття, Якому ми зобов’язані усім, що існує у світі, а разом з цим і Спасителя світу, людину Ісуса, Месію Ізраїлевого, через Якого усе приходить у буття (у Павла тут явно чується відгомін юдейських уявлень про божественну «премудрість») і завдяки якому ми, християни, стаємо народом Божим.

Такі заяви звучать дещо шокуючи навіть у наші дні; а що говорити про ту вибухову дію, яку вони мали в Павлові дні. Павло не обмежується просто перерахуванням того, що дозволене і що заборонене християнам, щоб таким шляхом дати їм дієвий засіб для вирішення різних труднощів, з якими вони стикаються, намагаючись жити як народ Божий у переповненому язичницькими богами світі. Він прагне до того, щоб спонукати коринтян до всебічного осмислення проблем, що стоять перед ними, а це означає – серйозно осмислити те, хто такий істинний Бог і що означає любити Його і служити Йому. Наприкінці хотілося б підкреслити, що це залишається насущним завданням сьогодні так само, як це було і в I столітті.

1 Коринтян 8:7-13 – Поблажливість до слабких

«Та не всі таке мають знання, бо деякі мають призвичаєння до ідола й досі, і їдять, як ідольську жертву, і їхнє сумління, бувши недуже, споганюється. Їжа ж нас до Бога не зближує: бо коли не їмо, то нічого не тратимо, а коли ми їмо, то не набуваєм нічого. Але стережіться, щоб ця ваша воля не стала якось за спотикання слабим! Коли бо хто бачить тебе, маючого знання, як ти в ідольській божниці сидиш за столом, чи ж сумління його, бувши слабе, не буде спонукане їсти ідольські жертви? І через знання твоє згине недужий твій брат, що за нього Христос був умер! Грішачи так проти братів та вражаючи їхнє слабе сумління, ви проти Христа грішите. Ось тому, коли їжа спокушує брата мого, то повік я не їстиму м’яса, щоб не спокусити брата свого!»

Я не міг зрозуміти, що було зроблено неправильно, але ситуація ставала досить серйозною. Я був провідником групи туристів, з якими ми подорожували однією гористою місциною на півночі Шотландії. Ближче до вечора ми несподівано виявилися оточеними гірськими кручами і на долину став вже опускатися туман. Я заховав у кишеню компас і почав дивитися мапу, намагаючись визначити, в якому напрямі нам слід рухатися до наступного наміченого пункту на нашому маршруті. Несподівано мені стало ясно, що ми знаходимося не на тому місці, де нам слід було бути. Перед нами стіною стояла низка крутих скель і обривів, серед яких були розкидані дуже невеликі галявинки, вкриті травою і вересом. Поки ми думали, що нам зробити далі, хтось подивився на свій компас. Зіставивши його показання з моїм та іншими компасами, ми зрозуміли, що мій неабияк розмагнічений. Ми зорієнтувалися на справний компас і дуже скоро повернулися до наміченого шляху.

Павло розглядає «совість» як свого роду внутрішній компас, завдяки якому кожна людина може зорієнтуватися і зрозуміти, де добро і де зло. Але людська совість, як і компас, є дуже чутливим інструментом, через що легко може «розмагнітитися». Під впливом «магнітних полів» вона може почати показувати неправильний напрям. Тоді вона може встановити для себе індивідуальний стандарт поведінки, не дивлячись на те, що він суперечить елементарному поняттю про пристойність. Наприклад, часто буває, що людина за допомогою своєї совісті не здатна розрізняти між традиціями цього суспільства – «те, як слід поводитися» у цьому місті, регіоні, коледжі, сім’ї, – і справжнім розумінням того, що є добро і зло.

Павлу прекрасно відомо, що людська совість може помилятися, але також йому відоме і те, що вона може бути переорієнтована і перевихована. Окрім цього, він, маючи великий пастирський досвід, знає, що перевиховання чиєїсь совісті вимагає часу і терпіння. Не можна просто призвати людей, щоб вони вмить відмовилися наслідувати принципи, які вони глибоко засвоїли, і замінили їх іншими; навіть якщо ви зможете переконати їх у цьому, совість цих людей – якраз становить найголовнішу проблему в справі перевиховання! – буде занепокоєна, вселяючи їм, що вони вибрали неправильний шлях. Тому, хоча Павло і мав тверді переконання відносно споживання м’яса, про яке, за його порадою, не варто було довідуватися, де його купили, а без сумніву куштувати його, він при цьому, проте, чітко усвідомлював, що не всі християни були з цим згодні, і він не в змозі відразу в іншому напрямі вплинути на їх совість.

Але совість кожної окремої людини має значення для християнина. Вона є основним шляхом для окреслювання особистих меж відповідальності кожного перед Богом у здійснюваних ним або нею діях. Збереження совісті в чистоті перед лицем Божим складає одну з фундаментальних складових християнського життя. Якщо один християнин поводиться так, що це викликає шок або внутрішнє замішання в іншого християнина, або, більше того, змушує його до здійснення того, чому опирається його совість, – виходить, що останній нехтує своєю відповідальністю і не виконує того, що для себе він усвідомлює як волю Божу. Кінець кінцем, виходить, що «сильний» християнин дає привід для гріха «немічному». І нам усім треба розуміти, що все, що може спровокувати інших на погані вчинки, неприпустимо.

Це, у свою чергу, не служить приводом для людей з обмеженим розумом і недостатньо вдосконаленою совістю перешкоджати іншій церкві здійснювати дії, які вона вважає безпечними. Трапляється, що люди з вузьким поглядом на світ і на життя, що ув’язнили себе в нескінченній кількості правил і обмежень, які ніяк не пов’язані із суттю Благої звістки, а мають своїм джерелом ті чи інші культурні і соціальні умови, упевнені в тому, що і всі інші істинні християни повинні жити так само і розділяти з ними їх обмежений світогляд. Але в нашому фрагменті наражаються на небезпеки християни, що керуються правилами, оскільки саме їх совість піддається випробуванню. Не можна вважати, що вони просто «помиляються». Вони повністю упевнені в тому, що дотримуються вірної позиції. Тому Павлу доводиться розбирати саме такого роду ситуацію. Річ у тім, що частина коринтських християн до їх навернення (а сталося це зовсім нещодавно) регулярно звершували поклоніння і жертвопринесення у святилищах перед статуями язичницьких богів, або ідолів. І вони не з чуток знали, що там відбувається під час звершення ритуалів – похмурі за своїм змістом містерії, сенс яких полягав у тому, що під час бенкету після принесення жертви ви розділяли трапезу із самим божеством, на честь якого ви зробили жертвопринесення; більше того, під час ритуальної трапези кожен її учасник, згідно з віруваннями адептів культу, ставав в якійсь мірі єдиним з божеством. Крім того, гулянка, звичайно, ніяк не обходилася без вживання величезної кількості вина, що мало дати свободу від якихось моральних обмежень, а дівчини і юнаки, стоячи за твоєю спиною, пропонували тобі усілякі сексуальні послуги за невелике грошове пожертвування на честь божества, шанованого в цьому святилищі…

І якщо ти постійно, можливо, впродовж багатьох років, жив, регулярно залучаючись до цієї темної і руйнівної сфери язичницького культу, то тобі, після прийняття християнської віри, було досить важко проводити межу, з одного боку – всім комплексом язичницьких вірувань і обрядів, і з іншого, – окремими елементами цього комплексу. Тепер, ставши християнином, ти переживав своє навернення як позбавлення від пітьми і залучення до світла. Істинне богослужіння для тебе абсолютно не схоже на язичницький культ; справжнє людське життя не має нічого спільного з ним. Ти вирвався з оков язичництва і був тепер вільний.

Озираючись назад, у своє не таке вже і далеке минуле, навряд чи ти зміг би розділити на невеликі складові частини все те, чим ти жив раніше. Навряд чи ти зміг би, з нової – християнської – точки зору, сказати ясно і холоднокровно, що в ньому було правильно, а що ні. Один тільки запах м’яса, яке ти колись їв на храмових гулянках під спів священиків і розв’язний сміх храмових повій, що заграють з тобою, міг увергнути тебе в колишній язичницький стан. І це було б цілком природною і законною реакцією твоєї совісті, якщо вона, не вихована багаторічними духовними вправами, молитвою і мудрістю, опиралася б щонайменшому зіткненню з чимось, пов’язаним з твоїм язичницьким минулим, не дивлячись на те, що деякі з твоїх братів і сестер по общині, що не мали такого бурхливого минулого, могли з легкістю ставитися до деяких аспектів язичницького культу, у даному випадку до жертовного м’яса. Тому Павло проявляє таку якнайглибшу турботу про цих людей. Він не хоче, щоб їх совість була приведена в стан зніяковіння і розгубленості.

Фактично, оскільки для Павла всі християни були «залученими до життя Христового», органами «тіла», через яке життя Христове проявлялося в цьому світі (див. розділ 12), він розцінював руйнівну дію на совість «немічних» членів общини як руйнівну дію відносно самого Христа (в. 12). На чому Павло настоював у перших віршах розділу, кажучи про те, що «знання» надимає і тільки любов будує, те ж саме він повторює і зараз; і тепер він вказує на любов як на частину його основного аргументу, У вас є, каже він, «право» споживати м’ясо, присвячене ідолам. Можливо, він натякав тут і на «право», або «привілей», римських громадян Коринта бути присутнім на святах, на яких звершувався імперський культ. Але ви повинні, реалізовуючи цей «привілей», пам’ятати, що це може спокусити «немічних» братів і сестер повернутися до колишнього язичницького способу життя. Поняття «привілей» у цьому фрагменті має розглядатися лише в певному світлі; і таким світлом, в якому ми стаємо здатними зрозуміти, що по-справжньому має значення, а що ні, – є світло любові.

Попередній запис

1 Коринтян 7:25-31 – 7:32-40

1 Коринтян 7:25-31 – Про безшлюбність «Про дівчат же не маю наказу Господнього, але даю раду як той, хто одержав ... Читати далі

Наступний запис

1 Коринтян 9:1-12а – 9:12b-18

1 Коринтян 9:1-12а – «Права», які дані апостолові «Хіба ж я не вільний? Чи ж я не апостол? Хіба я ... Читати далі