Римлян 11:33-36 – 12:1-5

Римлян 11:33-36 – Богові слава навіки!

«О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник Йому? Або хто давніш Йому дав, і йому буде віддано? Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь.»

Учора мене возили подивитися на місце майбутнього моста через річку.

Поставивши в переліску машину, ми відправилися пішки. Спочатку дерева росли густо, і річка була не видна, хоча її можна було чути. Я чекав: міст собі і міст – два береги неподалік, і їх сполучатиме дорога на висоті метрів шести.

Дерева розступилися, я оглядівся і з тривогою виявив, що ми крокуємо карнизом, а поряд з нами прямовисний обрив. Попереду була стіна, що закривала огляд. Ми обережно обігнули вузьким карнизом стіну, і в нас перехопило дух: глибоко внизу, метрах у тридцяти під нами, вирувала гірська річка. Саме на цьому місці колись, декілька десятків років тому, по величезному віадуку річку перетинав залізничний міст. Від нього залишилися лише кам’яні стовпи по обидві сторони. Як мені пояснили, є ідея побудувати новий міст: вже не для потягів, а для пішоходів – висячого.

Я не міг підійти занадто близько до краю: не те, щоб боюся висоти, але все ж таки ніяково. Без огорожі, та ще сильний вітер дме… Мене захопили відвага, простота і хитромудрість плану, а також краса запланованого продукту.

Павло чекає, що в цьому місці його послання ми відчуємо приблизно такі ж почуття. Адже ми нічого подібного і не чекали! Без сумніву, читачі-подорожні можуть відчувати богословське запаморочення, якщо не відвертий страх, і, вже звичайно, інтелектуальну втому. Адже задум Божий, яким його зображував Павло, напрочуд простий! Так, аргументація виглядає ризикованою. І вона насправді ризикована: люди завжди можуть вирвати з неї ті чи інші частини і спорудити власну конструкцію, яка абсолютно не входила в плани апостола. Без сумніву, деякі коментатори звинуватять у такому свавіллі і мене самого. Що ж, хто знає! Проте зараз послання підійшло до тієї точки, де личить лише одне: зітхнути повними грудьми, у захопленому подиві похитати головою і віддати хвалу Богові, чиї думки, плани і звершення незмірно глибші і величніші, ніж ми могли собі уявити.

Коли юдеї хотіли прославити Бога, вони спиралися на багату біблійну традицію. От і Павло збирає декілька уривків, які є не просто славослів’ям: ми немов чуємо відлуння ізраїльських молитов попередніх століть. Псалми наповнені трепетом перед мудрістю і любов’ю Творця. Книги Притч і Йова також розповідають про божественну таємницю, про здатність Бога дивувати і діяти через такі несподівані і нові обставини, що спочатку ми їх зовсім не розуміємо, але згодом ми усвідомлюємо усю їх правильність і мудрість. В основі в. 33-34 лежать такі тексти, як Йов 5:9; 15:8; 36:22-23; потім в. 35 є прямою цитатою з Йов 41:3. Бог ніколи не залишається ні в кого в боргу. Люди часто вважають, що Він для них чимось зобов’язаний і щось недодав. Наскільки вони помиляються! Ні наше народження, ні наша краса, ні наш інтелект не надають нам право вимагати. Ніхто не в змозі ощасливити Бога таким подарунком, після якого можна буде сидіти і самовдоволено посміхатися, знаючи, що Творцеві за нього розплачуватися і розплачуватися.

Бо, як тріумфально сповіщає останній вірш уривка, усе, що ми є, – з Нього. Усе, що в нас є, – через Нього. Усе, що тільки існує, – справа Його рук і Його могутністю і любов’ю приводиться в рух. Усе, що ми робимо, зобов’язане Йому, – суверенному Володарю, перед яким усі людські труди суть у кращому разі любляче служіння.

Звичайно, не можна забувати і про очевидні проблеми. Світ, яким ми його бачимо, і люди, якими ми їх бачимо і знаємо, – у тому числі ми самі – несуть на собі безліч ознак того, що все далеке від досконалості. Багато скептиків кажуть, як казали і за часів Павла, якщо всесвіт і був створений Єдиним Богом, то Бог, м’яко кажучи, спрацював незграбно: чим інакше пояснити, що в ньому так багато що йде зовсім не так? Проте у своєму листі Павло вже неодноразово звертався до цієї проблеми. Більше того, Послання до Римлян – це багато в чому звістка про рятівну справедливість Божу. Апостол далекий від рожевого ідеалізму: він пише не лише про загальне людське ідолопоклонство, непослух і гріх, але і про тління, під яке підпало усе творіння (8:18-27). Більше ніж якийсь інший ранньохристиянський текст, Послання до Римлян вирішує ці проблеми у світлі смерті і воскресіння Месії, Ісуса Христа, і дару Духа, а також демонструє, що Бог був вірний Своєму творінню і Своєму Заповіту; більше того, що ця вірність не вичерпалася і принесе в майбутньому дивні дари.

Затіяний Богом проект – нове творіння, – подібно до того моста, ще не завершений. Але він вже існує в задумі Архітектора. Фундамент покладений. Робота вже йде. І немає сумніву, що вона благополучно завершиться. З нашого ж боку личить не холодний кивок схвалення (ніби, непогано, але я б зробив не гірше), а захоплення і трепет перед величчю і трудністю задуму. Слава Богу навіки! Амінь.

Римлян 12:1-5 – Жива жертва

«Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість. Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив. Бо як в однім тілі маємо багато членів, а всі члени мають не однакове діяння, так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени.»

Одного разу я обідав з чоловіком, який рік тому прийшов працювати президентом в одну фірму. Я поцікавився, які в нього враження.

«Як вам сказати, – тут Вільям злегка забарився, – загалом усе чудово. Фірма досягає успіху, і я навіть горджуся, що в ній працюю».

«Загалом?» – перепитав я, уловивши неоднозначність тону.

«Розумієте, – пояснив він, – тут є одна проблема. Кожен із службовців чудово знає, що потрібно робити голові: які зустрічі проводити, які контракти укладати та інше. Я намагався прислухатися до кожного. Вивчив усі їх місцеві звичаї. Але зараз я зрозумів, що зайшов занадто далеко і так більше не можна. У результаті вони диктують мені, що і як робити. Значить, доведеться давати задній хід. Бо в мене самого є чітке уявлення про те, який курс правильний. Наводитиму лад».

Зрозуміло, що тямущий менеджер не тиранить, а прислухається до думки співробітників, що працювали на фірмі довше за нього. І це теж відповідає тому, про що пише Павло. Але він переконаний, що ми не повинні узгоджуватися з «віком цим», не повинні підпорядковувати свої думки і вчинки його диктату. Від нас потрібне інше: преображення і оновлення розуму. Ми самі повинні розібратися з тим, якими нам бути. В основу ж наших міркувань слід покласти не чергову культурну моду, а волю і милість Божу.

Один з ключових виразів у цьому уривку – «вік цей» (в. 2). У Гал. 1:4 Павло називає його так: «злий сучасний вік». Подібно багато чим до своїх єврейських сучасників, він вірив, що світова історія розділяється на дві епохи: «вік цей/нинішній» (де люди бунтують проти Бога, а в результаті пожинають тління і смерть) і «вік майбутній» (де Бог дарував нове життя світу і людям, принесе раз і назавжди справедливість, щастя і радість). Згідно з Павловим вченням, «вік майбутній» вже почався в Ісусі, особливо в Його смерті і воскресінні.

Відповідно, християни чимось схожі на того менеджера: їм треба перестати плисти по волі хвиль навколишнього світу і не слухати його умови, але самим вирішувати, яка поведінка личить, причому личить не «віку цьому», а «віку майбутньому», який вже вступає у свої права. Можна навіть сказати, що християни покликані до контркультури. Не у всіх сенсах, зрозуміло, бо не можна мастити чорною фарбою усе підряд у нашій культурі і суспільстві, але в усякому разі ми маємо бути готовими мати свій голос, усе ретельно продумувати. І якщо десь ми чуємо наказовий окрик або спокусливий шепіт віку цього («зроби так, так краще – і легше!»), пам’ятатимемо: жити слід тільки відповідно до епохи прийдешньої, що вже почалася в Ісусі.

Ключ до усього – преображення розуму. Багато християн ніяк не можуть собі це утямити. Вони наївно вважають, що можна виконувати щось на кшталт християнських норм, але при цьому мислити згідно з епохою. Проте згадаємо Павлові міркування про людський бунт проти Творця (1:18-32): яку увагу апостол приділяє хибному мисленню. Справжнє життя, уготоване Богом Його дітям, починається з оновлення розуму через дію Духа.

Такий шлях дорослішання. Адже, якщо розібратися, проблема багатьох християн полягає в тому, що вони ніяк не можуть подорослішати, навчитися мислити і діяти самостійно, а не сліпо підкоряючись зовнішнім правилам і встановленням. Павло бачить зріле християнське життя зовсім інакше: так, звичайно, існують тверді рамки і межі (про них піде мова далі), але людині потрібен розум бадьорий, пробуджений від духовної сплячки, що не бездумно копіює впливи і моди, а розуміє, чому жити потрібно саме так, а не інакше. Адже якщо називати речі своїми іменами, то саме «вік цей» припускає незрілість і недорослість: ніби, спостерігай, що роблять навколо, і роби аналогічно.

Павло вважає, що розум і тіло тісно взаємопов’язані і повинні працювати злагоджено, однією командою. Оновлення розуму і віддання Богові свого тіла (в. 1) – речі нерозривні. Тут Павло використовує несподівану і хльостку метафору: необхідно покласти самого себе («тіло») на вівтар, як жертву покладають на жертовника в Храмі. Різниця, природно, у тому, що биків ведуть на забій, а християни набувають нового життя, яке кипить і вирує часом абсолютно непередбаченим чином після того, як злі справи убиваються. (Для ясного розуміння уривка слід бачити його взаємозв’язок з 6:1-14 і 8:12-17.) Християнське життя ніколи не починається з набору правил (хоча згодом будуть і правила). Воно починається з радісного вручення самого себе Богові, Який прихильно зустрічає нас у нашому непослуху, гріху і смерті. І тоді відбувається оновлення розуму: ми раптом набуваємо здатності ясно мислити, бачити речі в правильному, а не викривленому світлі, нав’язаному нам навколишнім світом, і діяти відповідно.

Одна з перших речей, на які християни повинні налаштувати свій розум, – і це зробить величезний вплив на те, як вони живуть, – заклик жити як члени однієї сім’ї. Павло вже попереджав римських християн, щоб вони не були про себе занадто високої думки (11:25). (Навіть якщо ти нічим особливим не виділяєшся в плані аристократичного походження чи суспільного статусу, сама думка, що ти – улюблене дитя Боже, може дуже прославити тебе у власних очах!) Тепер він робить крок далі. Християнинові не личить вважати і інших людей людьми другого сорту: сам же він – лише невелика частина єдиного тіла, в якого є і безліч інших членів.

Тут ми бачимо один з двох знаменитих уривків (див. також 1Кор. 12), де Павло уподібнює церкву людському тілу з його різними органами. «Одне тіло в Христі», – так він виражається у в. 5. Христос не лише «над усіма Бог» (9:5), але дійсно людина, і ті, хто перебуває «в Ньому», члени Його «тіла», утворюють оновлене людство. Іншими словами, образ «тіла і членів» далеко не випадковий. Він розкриває нове життя, якого церква повинна набути і виявляти світу.

Це говорить щось дуже важливе про Павлову концепцію церкви. У наступних розділах думка апостола ще більше проясниться. Деякі тлумачі вважають, що «богословська» частина Послання до Римлян закінчується 11-м розділом, а далі йдуть чисто «практичні» настанови. Проте таке розуміння занадто грубе і спрощене. (І в будь-якому випадку, як легко помітити за 6-м і 8-м розділами, Павло вже написав немало «етичного» і «практичного».) Заклик до церковної єдності, який звучить у розділах 14 і 15, виростає з усього, що Павло говорив раніше про з’єднання євреїв і язичників у Христі.

Ця єдність заснована не просто на абстрактному переконанні, що нікого з людей не можна забувати. Як ми вже бачили в розділах 3 і 4 (а також Гал. 2-4), воно будується на тому, що усі християни мають одну віру. Усім християнам Бог дав одну віру в Ісуса як воскреслого Месію і Господа. Наскільки б не відрізнялися вірні один від одного в плані темпераменту, освіти, таланту і професії, це в них – спільне. Це складає основу їх єдності і співпраці.

Нинішній церкві доводиться учити урок наново. Навколишній світ любить роз’єднувати нас. Тому необхідно оновитися розумом, і не в останню чергу через самовіддачу в богослужінні. Навчаючись тим самим єдності, ми, можливо, і дійсно одного разу її набудемо.

Попередній запис

Римлян 11:16-24 – 11:25-32

Римлян 11:16-24 – Дві оливи «А коли святий первісток, то й тісто святе; а коли святий корінь, то й віття ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 12:6-13 – 12:14-21

Римлян 12:6-13 – Спільне життя в Христі «І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво то ... Читати далі