Римлян 11:16-24 – 11:25-32

Римлян 11:16-24 – Дві оливи

«А коли святий первісток, то й тісто святе; а коли святий корінь, то й віття святе. Коли ж деякі з галузок відломилися, а ти, бувши дике оливне дерево, прищепився між них і став спільником товщу оливного кореня, то не вихваляйся перед галузками; а коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш кореня, але корінь тебе. Отже скажеш: Галузки відломилися, щоб я прищепився. Добре. Вони відломились невірством, а ти тримаєшся вірою; не величайся, але бійся. Бо коли Бог природних галузок не пожалував, то Він і тебе не пожалує! Отже, бач добрість і суворість Божу, на відпалих суворість, а на тебе добрість Божа, коли перебудеш у добрості, коли ж ні, то й ти будеш відтятий. Та й вони, коли не зостануться в невірстві, прищепляться, бо має Бог силу їх знов прищепити. Бо коли ти відтятий з оливки, дикої з природи, і проти природи защеплений до доброї оливки, то скільки ж більше ті, що природні, прищепляться до своєї власної оливки?»

«Нам усім тут місця не вистачить!»

Скільки разів ми чули цю фразу, а іноді, можливо, і самі вимовляли. Може, в офісі, де два менеджери проштовхують кожен свій плани. Може, у спортивній команді, де два різні гравці хочуть бути лідером. А може, що гірше, удома, де дві людини, немов недозрілі підлітки, сваряться за першість.

Що особливо сумно і що особливо тривожить Павла, таке суперництво не минуло і церкву. Апостол все ще вирішує питання: чи означає той факт, що більшість євреїв відкинули благовістя про Месію, що Бог списав їх на звалище історії? Гаразд, ми бачили, що деякі євреї (зокрема він сам) утворили маленький Останок, збережений «за вибором благодаті» (в. 5). Чи не можна зробити крок далі і припустити, що ще якісь євреї врятуються? Чи з євреями покінчено і Бог займається вже тільки язичниками?

У попередньому уривку Павло вже натякнув, що в наміри Божі, дійсно, входить врятувати більше євреїв, причому набагато, значно більше, ніж число юдеохристиян на момент створення цього послання. Свою думку він підкріплює двома ілюстраціями, короткою і довгою.

Перша ілюстрація (в. 16) відноситься до системи жертвопринесень. Коли людина хотіла подякувати Богу за урожай, що розпочався, вона пропонувала Йому в жертву частину перших плодів урожаю. Вважалося, що тим самим «освячується» (тобто присвячується Богові) увесь урожай. І тут Павло робить такий хід: євреї, які вже прийшли до віри, подібні до «перших плодів». А значить, весь єврейський народ в якомусь сенсі освячений. І вже з цієї причини його не можна вважати зіпсутим, недоступним для благовістя і віри в Ісуса.

Можливо, тому, що це був чисто землеробський образ, Павло швидко переходить до іншої аналогії: дерево, олива, яка добре відома по всьому Середземномор’ю. Усім було відомо: якщо оливу не зрубати, або не викорчовувати, або не спалити, вона може жити століттями. Для думки апостола це суттєво.

Про оливу знали і інше: час від часу садівники роблять щеплення. Деякі оливи розростаються, дичавіють і, зберігаючи силу, добрих плодів вже не приносять. І тоді на стовбур старої, дикої оливи прищеплюється гілка молодшої оливи. Життєва сила і сила старого дерева поєднуються з плодючістю нової гілки. За словами Павла, коли язичники навертаються в християнство, відбувається протилежне. Вони подібні до диких гілок, прищеплених на молоде оливкове дерево.

Павло знає, що зазвичай так не роблять: як він сам визнає, таке садівництво – «проти природи» (в. 24). Проте він спеціально усе переінакшує, щоб показати християнам з  язичників небезпеку самовдоволення. У народ Божий вони увійшли лише завдяки дивному диву благодаті. У них немає жодного морального права хвалитися перед первинними гілками, які тимчасово відломилися від дерева.

Звідси з ясністю витікають чотири висновки. По-перше, Павло не відмовляється від сказаного в розділах 9-10. Євреї, що не повірили в благовістя, і справді «відтяті» від оливки. Це спричиняє апостолові величезні страждання (9:1-5), і він молиться і сподівається на їх повернення (10:1). Проте немає іншого шляху до повернення, ніж той, який Павло обкреслив в 10:5-13. От чому у в. 23 він каже, що вони «прищепляться», «коли не зостануться в невірстві». Нехай багатьом сучасним читачам хотілося б почути від нього щось інше, але в нього і в думках немає, що відламані гілки можуть повернутися на місце інакше, ніж через віру в месіанство Ісуса.

По-друге, як ми вже неодноразово бачили, починаючи з 4-го розділу, для Павла народ Божий – це дійсно одна сім’я. Сім’я, приналежність до якої визначається вірою в Месію, Ісуса Христа. «Церква» (хоча Павло не використовує тут цього терміну) залишається єврейською сім’єю, в яку приймають язичників.

По-третє, саме тому Павло переконаний: Бог може привести (і приведе!) ще більше євреїв у цю оновлену сім’ю, яка є Його обраний народ. Постільки, оскільки взагалі коректно говорити про те, що для Бога щось легке чи важке, Павло натякає у в. 24, що Богові куди легше повернути євреям колишнє місце на оливі, ніж «прищепити» язичників зі сторони. Отже, якщо Бог зробив важке (чому римські християни з язичників служать живим доказом), то тим більше Він зробить легке: євреї повернуться і будуть прийняті.

По-четверте, і головне, Павло серйозно попереджає християн з язичників. Нехай вони не думають, що «замінили» юдеїв у задумі Божому, що церква – тільки для язичників або (гірше за те) що їх обрали саме за їх язичництво. Тим самим вони лише повторять стару помилку євреїв, що уявляли, ніби божественна благодать діє виключно в якійсь конкретній етнічній спільноті. Більше того, ця помилка може бути багата для них тяжкими наслідками: Бог вчинить з ними так, як вчинив з невірним Ізраїлем. Не існує обіцяння спасіння для тих, хто вважає, що заслужив його за правом народження.

Чому Павло прибігає до цього суворого попередження? Можливо, він знає, що серед римських християн з язичників вже поширилися подібні переконання? Ми не можемо бути упевненими. Але ми знаємо, що приблизно в той час, коли Павло писав Послання до Римлян, великому числу євреїв дозволили повернутися в Рим, звідки вони були вигнані декількома роками раніше. Ми також знаємо, що багато простих жителів римської столиці не довіряли євреям, недолюблювали їх і глузували з них. Мабуть, існувала реальна небезпека того, що маленька християнська община заразиться цими антиюдейськими настроями і відхреститься від юдаїзму: ніби, дійсно, зародилося християнство в юдаїзмі, але зараз має з ним мало спільного. Така риторика не могла не припасти римським язичникам до душі: врешті-решт, проти нових релігій як таких вони нічого не мали. Але Павло бачить тут рокову помилку і зраду самим основам благовістя.

Впавши в таку помилку, християни з язичників віддалилися б і від Бога! Адже так легко буває забути, який Він – Бог. У в. 22 ми читаємо про Бога щось дуже важливе, мабуть, навіть один з найважливіших уроків усього послання. Деякі люди вважають, що Бог – завжди строгий, завжди суворий. Наскільки важливо їм пізнати доброту і милість Божі, явлені в Ісусі Христі! Наскільки важливо їм зрозуміти, що ця милість призначена і для них, варто тільки попросити! Але є і протилежна помилка: виставляти Творця таким добрим дідусем, який ніколи нікому ні в чому не докорить і слова строгого не скаже. Таким людям важливо пізнати, що Бог ненавидить зло в усіх його проявах і карає нечестивців. Серед римських християн виникла необхідність вивчити цей урок вже в першому поколінні. Багато християн і церкви не вивчили його донині.

Римлян 11:25-32 – Милість для всіх

«Бо не хочу я, браття, щоб ви не знали цієї таємниці, щоб не були ви високої думки про себе, що жорстокість сталась Ізраїлеві почасти, аж поки не ввійде повне число поган, і так увесь Ізраїль спасеться, як написано: Прийде з Сіону Спаситель, і відверне безбожність від Якова, і це заповіт їм від Мене, коли відійму гріхи їхні! Тож вони за Євангелією вороги ради вас, а за вибором улюблені ради отців. Бо дари й покликання Божі невідмінні. Бо як і ви були колись неслухняні Богові, а тепер помилувані через їхній непослух, так і вони тепер спротивились для помилування вас, щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх.»

У своєму житті я лише одного разу спілкувався із вбивцею (знаючи, що спілкуюся із вбивцею).

Він виріс у глибинці американського Півдня і з дитинства привчився ненавидіти негрів: він вважав, що існує всесвітня негритянська змова, націлена на захоплення влади і повалення всіх ідеалів США. Його серце, як він згодом говорив, було переповнене ненавистю і злістю. Він був готовий буквально на все, аби зашкодити неграм. Одного разу така нагода трапилася, і він нею скористався…

Вже потім, у в’язниці, він почав читати Біблію. І незабаром це стала абсолютно інша людина: божественна благодать зцілила його і привела до покаяння. Він відкинув усю брехню, в яку вірив, і позбавився від злості і ненависті. Потім, вийшовши на свободу, він поклав усе життя на проповідь Євангелія і примирення людей з різним кольором шкіри.

Він написав книгу, в якій розповів свою історію. Вона називалася «Він – мій брат». Співавтором її був його новонабутий негритянський друг. Разом вони розповіли, як здолали ненависть, яка колись розводила їх по різні сторони. Назва книги дуже показова: раніше для цієї людини і мови не могло бути про те, щоб вважати негра своїм «братом». А зараз це так природно і просто…

Читаючи Павла, слід звертати увагу на нюанси. Наприклад, на звернення «браття», з якого він починає цю частину листа. Раніше він вже виражав гірку скорботу про своїх «братів…, рідних… тілом» (9:3). І він щойно сказав християнам з язичників: нехай не підносяться, нехай не уявляють, що замінили євреїв в очах Божих і стали новою привілейованою групою. У цей момент хтось з його читачів міг би подумати: «Так от, у чому справа! От, де насправді лежать Павлові симпатії! Виявляється, «свої» для нього – тільки євреї, а ми незрозуміло хто». Ясна річ, що таке тлумачення абсолютно не відповідає думці апостола, але помилитися тут і дійсно нескладно. Тому, починаючи підводити підсумки аргументації в розділах 9-11, він вживає маленьке, але красномовне слово «браття» (грец. adelphoi). (Зрозуміло, у це поняття входили як чоловіки, так і жінки.) Павло ж віддав дуже багато сил, молитов і трудів на те, щоб християни з язичників мали рівні права з юдеохристиянами. Тому тут йому важливо показати: він ні на мить не відступається від своєї звичайної позиції. Так, юдеї йому – брати і «рідні за тілом», але членами своєї сім’ї він вважає однаково і християн з язичників, і юдеохристиян: усі вони – члени тіла Христового.

Потім Павло розповідає читачам «таємницю». Слово «таємниця» було таке ж привабливе для древніх читачів, як і для нас, а у світі Павла одним з його сенсів був такий: прихований план Божий, який віднині розкривається в Ісусі Христі. «Таємницею» є питання: як Бог врятує весь Свій народ, євреїв і язичників? Як врятується «увесь Ізраїль» (в. 26)?

Багато тлумачів тут допускають помилку. Без сумніву, думають вони, «увесь Ізраїль» – це «усі євреї» – може, усі євреї, що колись жили на світі; може, усі віруючі євреї; а може, усі євреї, які будуть живі в момент другого пришестя. Але Павло говорить щось зовсім інше! Згадаємо його слова в Рим. 9:6: «Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїля». Чи згадаємо, як у схожому місці Послання до Галатів (6:16) він говорив про «Ізраїль Божий», маючи на увазі всю сім’ю Христову, рівно євреїв і язичників (пор. Гал. 3:26-29). Деякі перекладачі Послання до Римлян, вважаючи самоочевидним, що в. 26 говорить про спасіння всіх євреїв, формулюють фразу таким чином, немов йдеться про якусь нову подію, яка станеться після подій у кінці в. 25. Насправді, сенс такий: «Озлоблення осягнуло Ізраїль, даючи час народам увійти. І саме так Бог рятує «увесь Ізраїль». Для юдаїзму була дуже характерна віра в те, що «увесь Ізраїль спасеться». Павло бере її за відправну точку, але міркує з великим розмахом: увесь Ізраїль? Значить, уся сім’я Авраамова: віруючі євреї і віруючі язичники (Рим. 4:16).

Що ж є ця «жорстокість»? Як і в 2:1-16 і 9:6-29 (про які слід пам’ятати при читанні цього уривка), Павло має на увазі ту дивну, але часту ситуацію, при якій Бог не відразу карає тих, хто бунтує проти Нього, але певний час дозволяє їм грішити. Бог дає час, щоб щось сталося, і не просто «щось», а поява певного блага у світі. От і жорстокість Ізраїлю, невіра більшості євреїв у християнське благовістя, пророзумова: вона дає можливість язичницьким народам увійти до церкви на рівних.

Приблизно про це Павло говорив вже у Рим. 11:11-12 і 11:15. (До речі, звідси видно, що перед нами не якась нова думка, а повернення до пройденого.) Якби Ізраїль із самого початку увірував у благовістя, у нього могла б виникнути спокуслива думка, що він дійсно вище ґатунком: поводиться правильно, може поквитатися з Богом. Але тоді, кажучи словами 11:6, благодать не була б благодаттю. Проте для Павла дуже важливо, що абсолютно всі люди – не лише язичники, але і юдеї – грішні (3:19-20,23); що в сім’ю Божу входять тільки милістю і благодаттю Божою. У цьому уривку Павло остаточно вирішує проблему, яка не може не виникнути, коли Бог задумав врятувати світ через народ, який і сам не без гріха. За думкою апостола, тільки так Бог-Творець може явити вірність Своєму творінню і Своєму Заповіту. Саме тут видна «праведність» Божа.

От чому, цитуючи Писання, Павло ретельно комбінує уривки. Разом узяті, Іс. 59:20, Єр. 31:34 і Іс. 27:9 говорять не про особливий привілей Ізраїлю перед язичниками, а про дар язичникам через виконання Заповіту з Ізраїлем (Спаситель прийде «з Сіону» у зовнішній світ), а також про підтвердження Заповіту не через подвійні стандарти (ніби, грішать євреї або ні, спасіння для них гарантоване), а через щось зовсім інше: Бог «відверне безбожність від Якова» і «відійме гріхи їхні». Останній уривок узятий з Єр. 31, де пророк говорить не про первинний Заповіт, але про новий, оновлений Заповіт, в якому після страшного покарання полоном Ізраїль буде знову прийнятий Богом. Саме про це говорить Павло в Рим. 10:5-13, спираючись на Втор. 30.

Отже, у декількох коротких реченнях Павло резюмує свою позицію. Нині невіруючі євреї – «вороги» благовістя, хоча парадоксальним чином вони тим самим створюють вільний простір, до якого можуть увійти язичники. Проте вони залишаються «улюбленими» у тому сенсі, що Отець печеться і тужить про них, як про сина, що загубився. Первинні узи невідмінні (в. 29). Тому християнам з язичників терміново необхідно вивчити урок в. 30-31. Така послідовність. Спочатку неслухняні язичники. Потім більшість євреїв відкидають Благу звістку, і це дає можливість язичникам увійти на рівних у народ Божий. Потім, на думку Павла, єврейський народ повинен відчути «заздрощі» побачивши язичників (в. 14), що увійшли, навернутися від невіри до віри (в. 23) і набути милості. Намічене усе це не на якесь віддалене майбутнє: як ясно з кінцівки в. 31, Павло чекає виконання вже «тепер».

Як і всюди в Посланні до Римлян, Павло усе віддає в руки Божі. Саме таким шляхом Бог вирішив врятувати людство, що загрузло в непослуху Його волі. Що ж, якщо Бог намірився позбавити створений Ним благий світ, Йому цілком природно обрати як знаряддя якихось людей і підготувати Свою власну появу на сцені світової історії в особі Христовій – гріх же світу Він понесе сам. (У розділах 9-11 Павло рідко згадує про воскресіння, але воно лежить в основі його аргументації.) Це – дар милості, а не нагорода за заслуги: факт, що виходить із загального «непослуху», що тим самим виявляється зумовленим. Так, лише завдяки «непослуху» людська гординя може бути упокорена, а милість може стати даром для усіх. Так у загальних рисах уявляє собі апостол божественний задум.

Всякий раз, коли я це пояснюю, обов’язково хтось запитає: чи не занадто це все складно і заплутано? (Питання, яке мені і самому доводилося собі ставити!) Хіба не міг Творець діяти якось простіше? Як мені здається, у відповідь на подібні питання Павло відіслав би нас до попередніх розділів послання, особливо до розділу 3. А саме: чого б ми хотіли від Бога? Чи можемо ми запропонувати кращий вихід з дилеми (благе творіння, загальний гріх, непорушність обіцянь Заповіту), що виникла? Чи можемо ми уявити інший шлях, ніж втілення, смерть і воскресіння Ісуса, Месії Ізраїлевого за тілом, Який також є «Бог, благословенний, навіки» (Рим. 9:5)?

Попередній запис

Римлян 11:1-6 – 11:7-15

Римлян 11:1-6 – Останок за вибором благодаті «Отож я питаю: Чи ж Бог відкинув народа Свого? Зовсім ні! Бо й ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 11:33-36 – 12:1-5

Римлян 11:33-36 – Богові слава навіки! «О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені ... Читати далі