Римлян 9:30-10:4 – 10:5-13

Римлян 9:30-10:4 – Ізраїль, народи і Месія

«Що ж скажемо? Що погани, які не шукали праведности, досягли праведности, тієї праведности, що від віри, а Ізраїль, що шукав Закона праведности, не досяг Закону праведности. Чому? Бо шукали не з віри, але якби з учинків Закону; вони бо спіткнулись об камінь спотикання, як написано: Ось Я кладу на Сіоні камінь спотикання та скелю спокуси, і кожен, хто вірує в Нього, не посоромиться! Браття, бажання мого серця й молитва до Бога за Ізраїля на спасіння. Бо я свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом. Вони бо, не розуміючи праведности Божої, і силкуючись поставити власну праведність, не покорились праведності Божій. Бо кінець Закону Христос на праведність кожному, хто вірує.»

Один з моїх робочих обов’язків полягає в тому, щоб підтримувати людей, які будують нові храми, молитовні будинки, дитячі сади і т. д. Часто мене запрошують на закладку фундаменту, щоб я помолився, попросив Бога благословити і саму будівлю, і ті служіння, які в ній здійснюватимуться.

Зазвичай так званий «наріжний камінь» не є частиною фундаменту. Інакше його було б не видно: він знаходився б внизу під землею. Тому на роль «наріжного» відводять якийсь інший камінь, розташований над землею. Часто його прикрашають написом: будівля закладена саме тоді і саме тоді.

Допустимо, проте, що наріжний камінь розташовували б над землею і він у буквальному розумінні був би зримою основою будови. І уявимо тоді таку ситуацію: його вже заклали, але будівництво ще не почалося; якийсь перехожий вночі запросто може і не помітити його… Звучить трохи дивно, але приблизно це Павло і має на увазі в Рим. 9:33. Він об’єднує два уривки з Ісаї, що стосуються «каменя», який Бог кладе на землі.

В Іс. 28:16 камінь – фундамент нового Храму, який буде побудований. При читанні уривка, втім, створюється враження, що насправді пророк мав на увазі прийдешнього Царя, який стане основою для великої общини, зосередженої на Храмі. Інакше йде справа в Іс. 8:14 – пророк сповіщає бунтівному народу Божому, що Бог помістить перед ними камінь, який стане «каменем спотикання і скелею спокуси». Це частина прийдешнього Суду. Навіть коли Бог робить щось добре, навіть коли Він дає милості Своєму народу, для непокірних ці події стають пасткою.

Проте в Іс. 28 пророк закінчує обіцянням, яке Павло застосовує до обох ідей: всякий, хто вірує в Нього, не посоромиться. Під «в Нього» він, звичайно, має на увазі прийдешнього Царя (що цілком відповідає задуму Ісаї).

Об’єднавши ці уривки, апостол отримав наступний сенс: Бог не змінив Своїх задумів. У виконання Писань закладений фундамент нової «будівлі» Божої, і невіруючі в Нього (тобто в Месію, Христа) спіткнуться об цей камінь. Апостол все ще пояснює, як вийшло, що невіра більшості ізраїльтян в месіанство Ісуса (як під час проповіді самого Ісуса, так і згодом) не лише не знаменує порушення чи зміну божественного задуму, але навіть виявляється (якщо дивитися заднім числом!) осереддям первинного задуму.

Подвійна цитата з Ісаї знаходиться в центрі цього уривка, який сам по собі центральний для всієї частини Рим. 9-11. Тут Павло говорить щось дуже важливе і, подібно до провідника в подорожі, пояснює, куди потрапили мандрівники. Спочатку цей шлях пролягав услід розповіді про Авраама та Ізраїль (9:6-29). Тепер ми потрапили в точку, де можемо озирнутися і оглянути те, що відбувається: язичники входять у сім’ю Заповіту, обіцяну Аврааму, а багато юдеїв збилися зі шляху і не виявили віри, необхідної для приналежності до цієї сім’ї.

Слід мати на увазі, що ця аргументація тісно співвідноситься з двома попередніми уривками. Один уривок – це Рим. 3:21-4:5, де Павло пояснював, що в справжню сім’ю Авраамову на рівних входять юдеї і язичники, які вірять благовістю про Ісуса і тим самим розділяють віру Авраамову, яка тільки одна і знаменує приналежність до сім’ї. За думкою Павла, саме таке було одкровення праведності Божої (вірності Бога Заповіту) – божественний задум з виправлення світу. Другий уривок – 7:1-8:11, де Павло показав, як Закон заманив Ізраїль у пастку; саме тут гріх зріс повною мірою, але Христос поніс гріхи на Собі, і через Його хресну смерть гріх був засуджений раз і назавжди.

На протязі Рим. 9-11 Павло спирається на ці попередні уривки, намагаючись показати, що з приходом, смертю і воскресінням Христовим історія Ізраїлю підійшла до своєї кульмінації. Саме тут криється пояснення того вражаючого факту, що язичники, яких Бог-Творець спочатку не закликав, нині стікаються в сім’ю Заповіту, тоді як євреї, нащадки Авраамові за тілом, відпали, бо їх способи зміцнити свою приналежність Заповіту виявилися контрпродуктивними. Тут Павло хоче тут сказати наступне.

По-перше, Бог вірний Заповіту. Прихід Христовий і реакція на Нього з боку євреїв і язичників – те, що Бог мав на увазі із самого початку, хоча Ізраїлю це було і невтямки. Іншими словами, нерозуміння – частина задуму.

По-друге, приналежність до сім’ї Заповіту (тобто народу Божого, обіцяному Аврааму) здійснюється тільки шляхом віри, а не через справи єврейського Закону. От чому язичники, що повірили благовістю, входять у сім’ю на рівних з юдеями, що повірили.

По-третє, юдейські побратими Павла всіляко намагаються (подібно до нього самого до навернення) підкреслювати Закон як знак своєї приналежності до Заповіту. Вони думають, що чим краще вони виконуватимуть заповіді Закону, тим міцнішим стане їх статус істинних дітей Авраамових. Проте Закон ні для чого такого не призначений. А звідси гіркий факт: вони спіткнулися об «камінь спотикання» – Христа, Який є фундамент справжньої сім’ї. Відповідно, вони не осягнули задуму Божого про Заповіт і не осягнули, що явлення Ісуса Христа складає частину цього задуму (Рим. 10:3,4). «Бо кінець Закону Христос», – пише Павло. Іншими словами, Христос – те, до чого спрямовувалася вся історія Ізраїлю.

Це одне з найважливіших місць в усіх посланнях Павла. Якщо вдуматися в нього, стане ясним і багато що інше. Але в наших роздумах ми не повинні випускати з уваги і глибоко особисту молитву апостола, що перекликається з тим, що він сказав на початку 9-го розділу. Він жадає спасіння своїх юдейських побратимів і молиться Богові про це спасіння (10:1). Далі, аж до кінця 11-го розділу, він роздумуватиме про те, як воно може статися.

Римлян 10:5-13 – Виконання Заповіту

«Мойсей бо пише про праведність, що від Закону, що людина, яка його виконує, буде ним жити. А про праведність, що від віри, говорить так: Не кажи в своїм серці: Хто вийде на небо? цебто звести додолу Христа, або: Хто зійде в безодню? цебто вивести з мертвих Христа. Але що каже ще? Близько тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм, цебто слово віри, що його проповідуємо. Бо коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння. Каже бо Писання: Кожен, хто вірує в Нього, не буде засоромлений. Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його. Бо кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасений.»

Найбільшим англійським композитором кінця XIX-початку XX ст. був Едвард Елгар. Найзнаменитіший його твір – «Варіації Енігма». Як видно з назви, твір є рядом варіацій на якусь тему. При цьому кожна варіація – це музичний портрет одного з численних друзів Елгару. Він навіть присвячення написав: «Моїм друзям, зображеним у них».

Проте слово «Енігма» вказує на певну таємницю, загадку. Елгар натякнув, що обрану ним тему можна скомбінувати з якоюсь відомою популярною мелодією. Проте до наших днів любителі музики так і не дійшли до спільної думки щодо того, про яку мелодію йде мова.

Без сумніву, задум композитора полягав у тому, що, вслухуючись у його мелодію, людина раптом із подивом і радістю виявляє в ній натяк на щось інше. Це відомий прийом у музиці і літературі. До нього прибігає і Павло в уривку, що цікавить нас. Якщо ми цього не зрозуміємо, його висловлювання здадуться нам дивними і незбагненними.

Головна «мелодія», з якою він працює, узята з Втор. 20. Це яскравий уривок, повний обіцяння і життя. За часів Павла багато юдеїв глибоко роздумували над ним, сподіваючись зрозуміти: що зробить для них Бог після того, як впродовж століть вони страждали від язичницьких народів? Відповідно, звернення апостола до цього тексту невипадкове. Але чому саме в ньому шукали Павлові сучасники відповіді на подібні питання?

Уривок Втор. 28-30 знаходиться ближче до кінця довгого заклику Мойсея до Ізраїлю, що передує вступу ізраїльтян у Землю обітовану. Ці розділи розповідають про те, що буде з Ізраїлем у прийдешні дні. Якщо Ізраїль дотримає заповіді Божі, на нього чекають благословення і дари, а якщо не послухається, на його голову прийдуть кара і відплата. Більше того, Мойсей урочисто передрікає, що Ізраїль дійсно виявить непослух і тим самим накличе на себе покарання. Гіршим покаранням стане вигнання із Землі обітованої, депортація і полон. Про це ми читаємо в розділах 28 і 29.

Потім Втор. 30 повідомляє щось нове: Бог дає обіцяння (у чому багато і полягає сенс «Заповіту»). Потрапивши в полон, Ізраїль може вирішити, що все кінчено. Проте, свідчить обіцяння, навіть якщо Ізраїль зрадить Богові і в полоні, Бог врятує його. Більше того, Бог змінить їх серця, щоб вони могли нарешті дотримувати Його Закон. Образно кажучи, щоб набути Закону, не треба буде сходити на небеса чи спускатися в пучину моря. Він сам прийде і знайде їх! Тоді закінчиться полон, зніметься прокляття, а Ізраїль буде врятований.

Але як це станеться? Як Ізраїль, пригноблений іншими народами і вигнаний у полон, дізнається, що треба робити? Ще до Павла єврейські мислителі століттями роздумували над цими питаннями, бо багато хто з них був переконаний: народ Божий досі знаходиться під дією проклять з Втор. 29 (хоч би тому, що чужоземці все ще правлять Святою землею!). Вони жадали, що Бог нарешті відновить Свій Заповіт, що ізраїльтяни набудуть обрізаного серця, дійсно полюблять Господа (30:6) і будуть Ним врятовані. Отже, ця «мелодія», ця тема благословінь, проклять, а потім дивної трансформації і спасіння, ставала предметом безлічі «варіацій», коли юдеї намагалися зрозуміти, як їм успадкувати обіцяння.

Зокрема, у нас є два інші тексти, менш відомі, ніж Біблія, але важливі, бо вони були створені в юдаїзмі не більше ніж за століття від Павла. У них ми якраз зустрічаємо цю «мелодію». В обох випадках автори розглядають свій час як момент, в який має виконатися Втор 30. Нарешті буде оновлений Заповіт, Ізраїлю буде повернена його минула слава, і народ Божий стане всім серцем виконувати божественний закон…

Один з цих текстів міститься в третьому розділі міжзаповітної Книги Варуха. Автор пояснює Втор. 30, спираючись на древню ізраїльську традицію премудрості, а конкретно, тексти на кшталт Притч 8. На його думку, Втор. закликає Ізраїль набути справжньої мудрості – мудрість, яку не знайдеш, сходячи на небеса або перетинаючи моря. Тільки Бог може дати її Ізраїлю. І коли це відбудеться, Ізраїль буде відновлений, позбавлений з довгого полону.

Другий з цих текстів міститься в кумранських рукописах. Учені дали йому умовну назву «Певні діла Закону». Його автор також вважає, що обіцяння Втор. 30 збудуться за життя його покоління, але сам Закон, що посилається Богом Своєму народу для духовної трансформації і позбавлення, він сприймає не в категоріях «премудрості», а як збірку правил, які повинні дотримуватися в єрусалимському Храмі. Він переконаний: саме дотримання цих статутів виділить праведників, саме через нього можна буде набути виправдання в день Останнього Суду.

Нам ці тексти можуть здатися дивними, але вони добре відповідають тому, як юдейські сучасники Ісуса і Павла читали Второзаконня. І ми бачимо в них одні і ті ж ідеї. По-перше, Ізраїль досі знаходиться під прокляттями з Втор. 29, відокремлений від Бога і пригноблений чужоземними народами. По-друге, віднині Бог дає Ізраїлю спосіб повернутися на істинний шлях, духовно преобразитися і врятуватися. По-третє, цей спосіб полягає в божественному дарі милості, частково схожому на дарування Закону, але і багато в чому новим (в одному випадку – «премудрість», у другому – особливі статути для богослужіння). По-четверте, ті, хто скористається цим способом, будуть вже в цю епоху відмічені як народ, призначений до прийдешнього виправдання і спасіння.

Саме про це говорить апостол у цьому уривку, з тією суттєвою різницею, звичайно, що замість «премудрості» або нових богослужебних правил у нього сам Ісус. Немає нужди сходити на небеса: це вже зробив за нас Христос. Немає нужди і спускатися в глибини (Павло цитує трохи інакше, щоб підготувати шлях подальшому тлумаченню): Христа вже воскресив Бог із мертвих. Дивні і таємничі обіцяння про зняття прокляття збулися: в Ісусові! Ісус є новий божественний дар милості, подібний до первинного Закону, але і унікально новий. Така Павлова варіація на теми Втор 30. Можуть запитати: навіщо повідомляти все це таким обхідним способом? І яку роль тут грає віра, «покликання Господнього Імені»?

Річ у тім, що Павло все ще розглядає питання, поставлене на початку розділу. Як ми пам’ятаємо, він хоче, щоб його юдейські побратими врятувалися. Але більшість з них доки не вмістили, що велике божественне обіцяння у Втор. 30 вже виконане в Ісусі Христі. Відповідно, відповідь на бажання і молитви апостола трояка. (1) Бог явив людям Своє спасіння, причому, як видно із в. 11-13, шлях для всіх один і той же. (2) Це спасіння настільки близьке і так унікальне, що необхідність у колишньому послуху Закону відпала. (3) Усі, хто сповідує Ісуса Господом і вірить серцем у Його воскресіння з мертвих, тим самим знаменують, що в майбутньому Бог їх врятує і виправдає.

Тут знамените Павлове вчення про «виправдання вірою» перетинається з іншими важливими богословськими темами. Щоб зв’язати благовістя про Ісуса з обіцянням Второзаконня, Павло цитує два інших біблійних тексти: Іс. 28:16 (див. вже в 9:33) у в. 11 і Йоіла 3:5 у в. 13. За якими ж ознаками можна відрізнити людей, які в майбутньому спасуться і «не будуть засоромлені»? По-перше, це «віруючі в Нього», по-друге –  ті, «хто покличе Господнє Ім’я». Таким чином, в. 11-13 пояснюють в. 10, який у свою чергу пояснює важливий в. 9, який у свою чергу утворює зв’язок з цитатою з Втор. 30 у в. 8. Складний для розуміння, але дуже продуманий ланцюжок.

Второзаконня говорить про «слово» Боже, новий і рятівний акт благодаті – благодаті, яка повинна увійти до серця людського. Павло помітив, що саме це відбувається з людиною, яка відгукнулася на євангельський заклик (1:15-17; пор. 1Сол. 1:5; 2:13): життя її преображається; з нею відбувається те, що Второзаконня і сам Павло (2:29) називають «обрізанням серця». Як відомо, звичайне обрізання – це знак на тілі, який носять чоловіки-юдеї. І от, коли серце людини преображається, вона сповідує Ісуса воскреслим Господом, – знак її приналежності до оновленої сім’ї Заповіту, обіцяної у Втор. 30.

Іншими словами, Павло пояснює старозавітне вчення про спасіння, створює власну варіацію на цю тему і показує, що обіцяння виконалося в Ісусі Христі. Ізраїль жадав спасіння, і Бог дав йому таку можливість. Вже в нинішню епоху можна побачити, хто причетний цьому спасінню: за тим, про що свідчать їх серця і вуста. І причетними можуть бути абсолютно усі люди, а не тільки юдеї. Незмінна позиція Павла полягає в тому, що юдеї і язичники входять у нову сім’ю на рівних. Відповідно, якщо юдеї хочуть набути спасіння в Христі, їм (як колись самому Павлу) треба прийняти, що Христа вони розділяють з язичниками: сім’я суттєво розширилася і далі вірні живуть великою компанією!

«Визнаватимеш Ісуса за Господа» – це робили при хрищенні. Тут ми бачимо зв’язок з Рим. 6, але зауважимо і два інших важливих моменти. По-перше, у світі Павла «Господь» (тобто «пан») – один з титулів римського імператора. Якщо Ісус – «Господь»/«пан», то імператор таким не є. По-друге, коли Павло цитує у в. 13 пророка Йоіла, під «Господом» мається на увазі старозавітний ГОСПОДЬ, Бог Ізраїлів. Як і в деяких інших місцях, і тут з оглядкою на 9:5, Павло ясно дає зрозуміти: померлий і воскреслий Ісус Христос – втілення самого Бога Ізраїлевого; Бог особисто з’явився виконати Свої обіцяння. Колишні невдачі Ізраїлю (2:24) загладжуються, і ім’я Бога Ізраїлевого прославляється серед народів світу.

Попередній запис

Римлян 9:14-24 – 9:25-29

Римлян 9:14-24 – Задум і праведність Божі «Що ж скажемо? Може в Бога неправда? Зовсім ні! Бо Він каже Мойсеєві: ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 10:14-21

Римлян 10:14-21 – Заклик до світу і помилка Ізраїлю «Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують ... Читати далі