Римлян 9:1-5 – 9:6-13

Римлян 9:1-5 – Дари і трагедія Ізраїлю

«Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого, що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом; вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і Богослужба, і обітниці, що їхні й отці, і від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь.»

Сьогодні в газеті ціла сторінка заповнена листами читачів на сумну тему: антисемітизм знову піднімає голову. Здавалося б, цивілізоване суспільство побудували, але ні – у багатьох містах євреї зазнають нападок і образ. Адже давно антисемітські міфи були викриті і дискредитовані, але знову їх друкують і поширюють. Читачі запитують: а що, якщо причина не в неприязні до євреїв як таких, а в неприязні до політики нинішнього ізраїльського керівництва? Звідси дискусії приймають вже такий напрямок: чи означає невдоволення курсом уряду упередженість проти країни в цілому? І взагалі, ви упереджені, бо критикуєте, або критикуєте, бо упереджені? Дуже швидко такі розмови заходять у безвихідь і втрачають глузд. А тим часом ненависть і насильство набирають силу.

Від цього досвіду ми повинні відштовхуватися, якщо хочемо зрозуміти наступні три розділи Павлового послання. Зверніть увагу: я не хочу сказати, що нинішня актуальна проблематика повинна визначати тлумачення. Потрібно слухати, що хоче сказати сам апостол, а не вкладати в його вуста погляди нам приємні (тоді ми почуємо лише відлуння власних голосів) або неприємні (це несправедливо). Проте жоден християнин у наші дні не має права закривати очі на той факт, що багато віків антисемітизм процвітав у низці християнських країн, причому церква не лише не боролася з ним, але і підливала масла у вогонь, заявляючи (приміром), що «євреї Христа розіпнули», хоча, згідно з усіма чотирма Євангеліям, це зробили римляни. Отже, читаючи уривки на кшталт Рим. 9:1-5, що містять християнське осмислення задуму Божого про Ізраїль, ми повинні упокорено замислитися про те, наскільки часто ми спотворювали свідчення Писання, намагаючись підтвердити їм небезпечні забобони. І необхідно молитися, щоб і самим не впасти в такі помилки.

Зрозуміло, це не означає, що Павло був прибічником модної нині ідеї, що кожній людині своя віра і своє уявлення про Бога, і всі релігії хороші, і не потрібно намагатися навертати людей з однієї релігії в іншу. (Здається, втім, наші сучасники помаленьку усвідомлюють, що не всяка релігія чудова і не всякий спосіб життя гідний нас як людей і вже тим більше, образу Божому в нас.) Павло говорить про інше. Він хоче сказати дві речі, які досі багато хто вважає взаємовиключними. По-перше, він підкреслює, що Бог дійсно обрав єврейський народ і дав йому усе необхідне для цього. По-друге, у не меншій мірі він підкреслює месіанство Ісуса з Назарету. Власне, друге в нього навіть спирається на перше: без віри в особливу божественну місію Ізраїлю сама концепція месіанства втрачає сенс. У списку особливих дарів Ізраїлю Месія, Христос, згаданий останнім (в. 4-5): явлення Христа є кульмінацією історії спасіння.

Це – проблема і для Павла, і для нас. Павлу було тяжке думати, що Ісус є довгожданий, обіцяний Месія, а більшість євреїв у Нього не вірять. Це все одно як ведучий у конвої машин вибирає при розвилці поворот, а потім з жахом спостерігає, як інші поїхали іншим шляхом. Вони думають, що він помилився; він думає, що вони помилилися. Більше того, він упевнений: його дорога – єдина дорога до виконання божественних обіцянь. Тоді з ними що ж буде, якщо вони нехтували дорожніми знаками, що вказують в інший бік? Якщо ми не зрозуміємо, що Павло мислив подібним чином, ми не зрозуміємо, чому він говорить те, що говорить.

Павло тужить. Його слова у в. 1-3 – того роду речі, які люди промовляють, перебуваючи у великому жалі або важкій депресії. Коли ти в такому стані, усе виглядає похмуро: ні на секунду не забуваєш про проблему. Тут Павло, майстер письмового і усного складу, звичайно, прекрасно розумів, що пише. 8-й розділ закінчився на ноті радості і тріумфування. Але в житті буває не одна радість: над світом досі лежить похмура тінь. Про неї не можна забувати, але потрібно молитися, упокорюватися, роздумувати і набиратися мудрості.

Роздум над цим уривком слід починати з того, що згадані Павлом дари (в. 4-5) так чи інакше зустрічалися вже в перших восьми розділах послання (зокрема, величному восьмому розділі). З погляду Павла, усі, хто належить Христові, – прийомні діти Божі. Вони радіють сподіваючись на славу Божу. Обіцяння Заповіту виконалися в Христі і нині – їх по праву. Бог зробив неможливе Закону, і це – для них на благо. Вони навчаються правильному богослужінню, любові Божій і послуху Богові у вірі (1:5; 8:28). Вони наслідують обіцяння, дані патріархам. І вони складають народ Христовий, не дивлячись на те, що більшість з них не відносяться до єврейського етносу.

Згадаємо: з цією темою ми зустрічалися вже неодноразово. Частий серед екзегетів погляд, що розділи 9-11 написані як би мимохідь, у стороні від головної теми, лише демонструє слабке розуміння цієї теми. Адже все послання говорить про те, як Бог виконав через Ісуса Свої древні обіцяння, і про те, що це означає на практиці. А раз так, то неминуче виникає питання: як християнам ставитися до тих євреїв, які не визнають месіанства Ісуса. І ми знаходимо не те щоб повну відповідь – деякі скажуть, що це зовсім не «відповідь», – але певний спосіб мислення, вкорінений у молитві, повній любові і гіркоті. Можливо, на початку XXI століття християни нарешті вдумаються в ці речі і пізнають нову свободу.

Наприкінці зупинимо увагу на кінцівці в. 5. «Тілом» Христос походить від єврейського народу. Але він також Володар усього: втілений Бог, Якому повинні зберігати вірність люди всіх країн і народів. От – протиріччя, про яке роздумує Павло. Євреї – дійсно народ Месії, але лише «тілом». Месія дійсно належить їм, але лише в «тілесному» сенсі; і Він також належить всьому світу як праведний Володар. Це нагадує нам про те, про що Павло говорив ще на початку листа (1:3-4), та і в наступних розділах. Таким чином, знову і знову перед нами одна і та ж важлива тема. У неї варто вдумуватися з молитвою, утримуючись від поспішних суджень. Тільки так можна досягти зрілості на християнському шляху.

Римлян 9:6-13 – Дві сім’ї Авраамові

«Не так, щоб Слово Боже не збулося. Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїля, і не всі діти Авраамові, хто від насіння його, але: в Ісаку буде насіння тобі. Цебто, не тілесні діти то діти Божі, але діти обітниці признаються за насіння. А слово обітниці таке: На той час прийду, і буде син у Сари. І не тільки це, але й Ревекка зачала дітей від одного ложа отця нашого Ісака, бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, щоб позосталась постанова Божа у вибранні не від учинків, але від Того, Хто кличе, сказано їй: Більший служитиме меншому, як і написано: Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів.»

У незнайомій місцевості не обійтися без мапи. Це всім відомо. Коли відчуваєш, що заблукав, то дістаєш мапу і намагаєшся розібратися («ага, от тут я переплутав поворот… і не по цій дорозі потрібно було йти, а по тій…»). Знайшовши своє місце розташування, повертаєшся до того місця, в якому збився зі шляху. Теоретично можна, звичайно, уявити, що мапа помиляється. Врешті-решт, укладачі мап – теж люди. Але якщо так, справа погана: ні на що не можна покладатися.

У цьому і наступному уривках (до в. 29) Павло якраз повертається до мапи. Єврейські автори того часу часто переказували історію Ізраїлю, починаючи від Авраама (або навіть від Адама), щоб пояснити Божественний промисел – події своїх і прийдешніх днів. Павло робить щось подібне. Він переказує історію Авраама, Ісака і Якова (і Ізмаїла!), щоб пояснити вказівки мапи (божественного слова обіцяння). Раніше він збився зі шляху, але зараз, як він вірить, зрозумів, куди потрібно йти і готовий допомогти іншим.

Для Павла і мови не могло бути про те, що мапа (Писання, слово Боже!) помиляється. Адже теоретично цього не можна виключати: може, Бог помилився, або передумав, або виявився не в змозі виконати обіцяне. Але якщо так, усе пропало: довіряти не можна нікому і нічому. У цьому випадку усе, що Павло говорив у посланні, втрачає сенс, бо все побудоване на обіцяннях Божих.

В наші дні багато хто скаже, якщо Бог існує, Він (Вона/Воно?) наробив безліч помилок. Для них світ уявляється хаотичним: у ньому немає жодного сенсу і закону, окрім закону джунглів. Тисячі людей будують життя на основі цього переконання. І це одна з причин, чому у світі стільки лих: теорія перетворюється на свідомо виконуване пророцтво. Але Павло вважає, і християнство (подібно до юдаїзму) вважає інакше: ми самі винні, і перекидати на Бога власні помилки – те саме, що п’яниці, який звалився в канаву, сварити будівельників доріг. Чи те саме, що мандрівникові сварити творців мап, коли лише потрібно було – не тримати мапу догори ногами. Тут встає питання про вірність і праведність Єдиного Бога, питання, яке рано чи пізно встає перед усіма думаючими людьми. Подобається нам це чи ні, ухилятися від проблеми не варто.

Що ж виявив Павло, коли почав наново розбиратися з мапою – древніми оповіданнями про патріархів і даним для них обіцянням? А от що: із самого початку Бог здійснював Свої задуми, не лише обираючи з усього людства одну сім’ю, але і обираючи усередині самої цієї сім’ї певних її членів. Власне, ніхто з єврейських авторів і не став би сперечатися, що в перші три покоління так і було: усі знали, що Бог обрав Ісака, а не Ізмаїла; Якова, а не Ісава. (Павло виходить з того, що читачі його послання знають розповідь Буття, в якій в Авраама були два сини, Ісак від його дружини Сарри та Ізмаїл від Сариної рабині, причому в Ісака були від Ревекки два сини-близнюки, Ісав і Яків.) Проте Павло йде у своїх висновках набагато далі: він стверджує, що тут ми маємо справу з певним глибоким принципом.

Перша теза: відбір одних членів сім’ї, а не інших, не закінчився на Якові, але тривав і в наступній історії Ізраїлю. Він тривав аж до того моменту, як Месія виконав призначення Ізраїлю. Коли Павло дістанеться до 10:4 (центрального вірша цих розділів), стане ясно, що явлення Месії – те, до чого спрямовувалася розповідь. Бог задумав втрутитися в історію, перемогти в ній зло, але це можна було зробити лише за допомогою народу, який сам складав частину проблеми, – доки в його середовищі не народився Син Божий, що узяв на Себе його долю.

Друга теза: відбираючи певних людей, Бог не орієнтувався на їх моральні якості. Тут Павло, мабуть, має на увазі поширене юдейське тлумачення, згідно з яким Бог обрав саме Авраама, бо він відрізнявся особливо високою духовністю і моральністю (часто при цьому передбачалося, що Ізраїль, богообраний народ, також моральніший і духовніший інших народів). Останню ідею Павло вже детально спростував у попередніх розділах (хоча не відмовився від самої концепції обраного народу!). Зараз він повертається до цього питання з тим, щоб пояснити промисел Божий про Ізраїль з часів Авраамових.

У даний момент його головна думка така: божественні обіцяння Аврааму і Саррі, Ісаку і Ревецці завжди мали на увазі цей процес відбору. Так, обіцяння здійснюється через «насіння Авраамове». Проте при уважному вивченні конкретних біблійних оповідань (Павло цитує Бут. 21:12; 18:10,14; 25:23, а також посилає до Мал. 1:2-3) з’ясовується, що в «насіння Авраамове» входять зовсім не всі біологічні нащадки першого патріарха. Скажімо, зараховуються діти Сарри, але не діти Аґарі: обіцяння реалізується через Ісаака, а не Ізмаїла.

Прочитавши в. 6-8, проте, хтось може заперечити: «Аргумент слабкий. Діти Аґарі не зараховуються просто тому, що Аґар була рабинею, тоді як Сарра – дружина Авраамова». Тому Павло вкидає наступний приклад: Ісав і Яків – не просто брати, але і близнюки, одночасно зачаті однією матір’ю. Проте, ще до їх народження Бог вирішив, що обіцяння здійснюватиметься через Якова, а не через Ісава, – факт, який тисячу років потому зауважив також пророк Малахія, роздумуючи про долі потомства двох братів у наступні віки.

Багатьох людей бентежить цей уривок, особливо в. 13. Невже Павло захистив Бога від звинувачення в некомпетентності і невірності обіцянням лише для того, щоб поставити Йому (де-факто) подвійний стандарт і несправедливість? Як ми побачимо з наступного вірша, Павло прекрасно усвідомлює цю проблему. Але давайте замислимося, що мав на увазі сам Малахія, коли говорив, що Бог полюбив Якова і зненавидів Ісава. Було очевидно, що для Ізраїлю (насіння Якова) Бог створив вражаючі чудеса, тоді як Едом (насіння Ісава) впав у безвісність. Проте пророк вважав, що це збільшує відповідальність (а значить, і винність!) Ізраїлю. Іншими словами, ідея полягає не в тому, що «ми богообрані, а тому з нас і вимагати нічого», а в тому, що «ми богообрані, а значить, до Бога потрібно поставитися максимально серйозно, ушанувати Його і наслідувати Його волю». Божественне обрання не повинне вести до зарозумілого почуття власної переваги. Кому багато що дане, з того багато і спитається.

Попередній запис

Римлян 8:31-39

Римлян 8:31-39 – Ніщо не відлучить нас від любові Божої «Що ж скажем на це? Коли за нас Бог, то ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 9:14-24 – 9:25-29

Римлян 9:14-24 – Задум і праведність Божі «Що ж скажемо? Може в Бога неправда? Зовсім ні! Бо Він каже Мойсеєві: ... Читати далі