Римлян 8:18-25 – 8:26-30

Римлян 8:18-25 – Оновлене творіння і терпляча надія

«Бо я думаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас. Бо чекання створіння очікує з’явлення синів Божих, бо створіння покорилось марноті не добровільно, але через того, хто скорив його, в надії, що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих. Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла. Надією бо ми спаслися. Надія ж, коли бачить, не є надія, бо хто що бачить, чому б того й надіявся? А коли сподіваємось, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю.»

Я неодноразово гуляв цим лісом, але не відразу зрозумів сенс одного з вказівників.

Ліс був густим, у ньому в різні боки розбігалися стежини. Деякі з них були мною стоптані і улюблені. Скажімо, одна вела навколо озера, а друга – на маленьку прогалину, де часто можна було бачити кроликів і білок. Ще одна проходила повз старі дуби – свідків, я вважаю, древніх битв.

Але була і неходжена стежинка. Вона заросла травою, і було неясно, куди вона веде. Оскільки в мене постійно було мало часу (ненадовго пройтися – і назад до роботи), я нею нехтував. Причому навіть не помічав, що показує вказівник біля повороту: напис був наполовину прихований за кущами: якщо спеціально не приглядатися, можна і не розгледіти.

Але от одного разу хтось розсунув гілки кущів, щоб напис впадав у вічі. На ньому було лише одне слово: ВИД. І стрілка. Вид? Який вид? Зацікавившись, я вирішив дослідити стежину.

Спочатку усе було, як я і чекав: стежина дійсно заросла. На шляху заважали колючки і кущі ожини, а під ногами хлюпав бруд. Я навіть пошкодував, що не взув черевики на товстій підошві. Проте незабаром стежина різко пішла убік серед дерев і стала підійматися вгору. Вже через декілька хвилин я сильно захекався, але після невеликого передиху відновив шлях. Мені було цікаво. Несподівано крізь товсті стовбури дерев почало світати небо. І от дерева розступилися, і я вийшов на кручу. Якими ж словами я себе сварив, що не знайшов цього місця раніше!

От вже дійсно ВИД! Переді мною і піді мною розстилалася величезна лісова гущавина, а за нею – маленьке містечко. Вдалині лежали інші пагорби, а з сіл по сусідству піднімався легкий димок. Адже я навіть не підозрював про це!

Уривок Рим. 8:18-25 подібний до цього краєвиду. З цієї точки можна максимально ясно побачити увесь рятівний задум Божий. Такий краєвид не забувається, а тим часом більшість читачів Послання до Римлян багато років і в багатьох традиціях проходили повз нього. Їх занадто турбували теорії індивідуального спасіння і виправдання. Ще їм хотілося моральних уроків і нового життя в Дусі (чи якогось свіжого богословського підходу для осмислення вже існуючого життя в Дусі). Вони були на шляху до великих питань про Ізраїль і язичників, які дійсно займають значну частину Послання до Римлян (зокрема, наступні три розділи).

Але якби вони придивилися до вказівника і повернули на стежину, порослу кущами і ожиною, то знайшли б щось для себе несподіване: опис творіння, зануреного в очікування. Незвичайне уявлення про творіння, що підпало марноті і рабству, а потім визволене, – зовсім не те, про що люди бажають почути, а почувши, не знають, як тлумачити. Отже, дорога до ВИДУ усіяна колючками. «Якісь дивні апокаліптичні ідеї», – думають читачі і поспішають на спокійнішу дорогу. Скільки ж вони втрачають! З вершини пагорба відкривається неозора далечінь.

Уявіть себе на Павловому місці. Уявіть, що ви пишете продуманий текст і вже підійшли у своїх міркуваннях до чогось украй важливого, – чи станете ви відволікатися в останню мить на довгі міркування, що не мають відношення до теми? Звичайно, ні! Цей уривок знаходиться поряд з кульмінацією розділу, що сам по собі складає кульмінацію листа. Ясно, що він має величезну значущість. Ясно, що він несе важливе богословське навантаження. І той факт, що досі Павло цю тему не піднімав, справи не стосуються. Так влаштована значна частина Послання до Римлян.

Він починає з того, на чому закінчився попередній уривок: з обіцянки, що нинішні страждання, скільки завгодно сильні, «нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас». «Слава» – це велике і славне володарювання, розподіл з Христом володарювання над всім світом. Саме цього чекає все творіння. Воно чекає одкровення від нас – від вас і від мене. Тоді нарешті творіння побачить своїх справжніх володарів і дізнається, що настав час бути врятованими з тління.

Щоб зрозуміти думку апостола, потрібно звернутися до біблійного вчення про творіння. Коли ми дивимося на створений світ у його нинішньому стані, він подібний до дітей Ізраїлевих за часів єгипетського рабства. Як Бог попустив ізраїльтянам зійти в Єгипет, щоб через наступний вихід зробити їх народом, вільним від рабства, так Бог попустив творінню виявитися підпорядкованим різним циклам літа і зими, росту і занепаду, народження і смерті. Природа красива, але занадто вже багато лих. Особливо сильно відчувається ця марна сила, якщо ви живете, скажімо, недалеко від діючого вулкану чи в районі землетрусів (іншими словами, там, де зіпсуття творіння найбільш помітне). Іноді творіння нагадує замкнутого в клітині буйвола: стільки моці, стільки сил – і усе марно. До речі, про диких тварин: пам’ятаєте обіцяння про те, що вовк і ягня лежатимуть разом? Що це: лише порожні марення?

Ні, каже Павло. Це не порожні марення, а істинне обіцяння. Ці біблійні тексти показують, що, хоча світ у нинішньому його стані є благим творінням Божим і вказує на Його силу і славу (Рим. 1:20), все-таки він не такий, яким має бути. Коли Павло каже про вірність Бога Заповіту, це означає Його вірність даному через Авраама обіцянню виправити весь світ. Зараз ми починаємо розуміти, про що мова. Людство було поставлене відповідати за творіння (як це часто буває, Павло пише з оглядкою на Бут. 1-3). Коли люди повстали і ушанували частину творіння замість самого Бога (Рим. 1:21-23), творіння розладналося. Бог попустив цьому рабству продовжитися не тому, що того бажало творіння, а тому що Бог хотів виправити світ відповідно до первинного задуму. (Подібно до того, як гріхи Ізраїлю не змусили Творця відмінити Свій задум, але привели до того, що Він послав у світ вірного ізраїльтянина.) Згідно з цим планом, люди повинні підкоритися Творцеві, ушанувати Його, і при цьому їм буде дано бути домоправителями в творінні Божому. Всупереч тому, що можна подумати з деяких перекладів, творіння чекає не того, щоб розділити свободу дітей Божих. Воно чекає тих дарів, яких набуде після прославляння дітей Божих. Воно з нетерпінням чекає тієї особливої свободи, яку отримає, коли Бог дасть Своїм дітям цю славу – славу мудрого володарювання, від початку задуманого як місія людей, носіїв образу Божого.

Цей погляд на творіння має величезне значення. Він впливає і на те, як ми уявляємо остаточне майбутнє світу і нас самих (наприкінці історії не розвтілені небеса, а цілий новий світ), і на розуміння нами своєї відповідальності за Божий світ. Тут ми маємо позитивну концепцію, що утверджує мир, до того ж не багату небезпеками пантеїзму з його ідолопоклонством і нечуйністю до проблеми зла. Вона дає безліч поживи для роздумів.

Павло намагається тут же осмислити нинішню ситуацію дітей Божих у світлі цього майбутнього. За його словами, ми пристрасно чекаємо повного і остаточного спокутування, тобто отримання обіцяних воскреслих тел. Ми «зідхаємо», бачачи цей розрив між славним обіцянням і нинішньою реальністю. Розрив проявляється, зокрема, у тому, що Дух вже діє в нас, але ще не відновив нас у повній мірі. Ми маємо «зачаток» (тобто перші плоди Духа): Павло використовує образ урожаю – перші снопи за заповіддю пропонувалися Богові як знак майбутнього урожаю. Апостол дуже цікаво говорить про християнську надію, що вона, подібно до віри, незрима (інакше її і надією не можна було б назвати), але при цьому тверда. Зідхаючи в очікуванні, з палкою надією, але і з терпінням… Таким має бути життя християн.

У центрі чудового уривка, який ми щойно розглянули, стоїть яскравий образ надії: образ родових мук. Усе творіння як би мучиться пологами, чекаючи, що от-от народиться новий світ Божий. Церква покликана розділяти і цей біль, і цю надію. Вона не стоїть у стороні від світового страждання: її місце – молитися саме там, де погано. Це складає частину нашого покликання, у нашій високій і незвичайній місії в задумі Божому про творіння.

Римлян 8:26-30 – Молитва і синівство; суверенність Божа

«Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями. А Той, Хто досліджує серця, знає, яка думка Духа, бо з волі Божої заступається за святих. І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив.»

Скількома іменами ви можете назвати Бога? Здавалося б, питання дивне. Ім’я Боже прямо вказане в Старому Заповіті: ГОСПОДЬ. У той же час Біблія знає і безліч інших позначень Бога: «Всемогутній», «Святий Ізраїлів», «ГОСПОДЬ військ». Часто іменується Він «Бог Авраамів» або (іноді) «Богом Авраама, Ісака і Якова». Час від часу зустрічаються більш дивні імена. Скажімо, для Якова Бог – «Страх Ісака» (Бут. 31:42,53). (В усякому разі, до тих пір, поки в Бут. 32 Яків не бореться з Богом лицем до лиця.)

Було б цікаво вивчити різні імена, титули і описи Бога в Новому Заповіті. Наприклад, в Євангелії від Івана Ісус неодноразово описує Бога в категоріях власного призначення: «Отець, що послав Мене». У Посланні до Римлян ми знаходимо: «Той, хто підняв Христа з мертвих» (Рим. 8:11). І от зараз ми бачимо нове дивне і загадкове ім’я: «Той, Хто досліджує серця». Спробуємо розібратися з цим грунтовніше.

Нам вже казали, що Бог збирається судити всі людські таємні речі (2:16). Павло казав, що Бог залишив хвалу для того, хто юдей «потаємно», а не «назовні». У 8:27 апостол йде на крок далі. Слово «досліджує» походить від кореня, який наводить на думку про людину, що запалила факел і повільно обходить велику темну залу, повну різних речей, у пошуках чогось конкретного. Чи можливо, вона шукає в темряві, прислухаючись. Що ж вона хоче знайти? І що буде, коли знайде?

Без сумніву, у темних куточках наших сердець Бог знаходить масу такого, що ми зовсім не жадаємо виносити на поверхню. Але треба Йому щось інше. Більше того, Павло стверджує, що це має відшукатися в кожного християнина: «зідхання» Духа.

У попередньому уривку ми бачили, що світ зідхає в муках нового творіння. Ми також бачили, що церква розділяє цей біль, стогне за новими тілами, що спокуті, і страждає від розриву між «вже» (перші плоди Духа) і «ще ні» (нинішнє смертне існування). Церква не дистанціюється від світового страждання. І зараз ми бачимо, що і Бог не стоїть у стороні від страждання світу і церкви. Він приходить у саме осереддя страждання – в особі і силі Духа.

Павлове розуміння Духа відрізняється тут свіжістю і новизною. Дух найбільш проявляє Себе саме в той момент, коли ми починаємо молитися і достеменно не знаємо, як і про що нам молитися. Дух волає з нас незрозумілою мовою, – то було б полегшенням, але ми поки що не готові до полегшення в молитовній роботі, – а зідханнями, які доки не можуть бути втілені в слова. Це молитва за межами молитви, можливість поринути в холодні і темні глибини, що лежать поза межами людського зору і знання.

Але ці глибини відомі тому, Хто досліджує серця. Говорячи про промисел Божий відносно світу і церкви, Павло учить, що трансцендентний Творець невпинно знаходиться в спілкуванні з Духом, що мешкає в серцях Його народу. Нехай навіть ми самі не розуміємо, що говорить Дух, – Бог розуміє. Бог розуміє і відповідає на молитву, яка нам здається лише стогонами і зідханнями Духа, Який перебуває перед Своїм Творцем у стражданнях і труднощах нашого життя. Тут завдання, що стоїть перед кожною церквою і кожним християнином: узяти на себе саме таку молитву – молитву, в якій йде любляча бесіда між Отцем і Духом.

От, як у нинішньому віці виглядає на практиці наше «славне» володарювання над світом. Страждати з Христом, щоб бути прославленими з Ним, означає готовність до будь-якого фізичного страждання, гонінь і випробувань (Рим. 8:35-36). Коли світ ще не виправлений, саме з цим часто пов’язане шанування єдиного істинного Бога. Але подібно до того, як особиста святість є узяття на себе відповідальності за ту частину творіння, яка нас оточує, у передбаченні дня, коли ми «правитимемо в житті» над набагато більшими сферами, – так молитва (в. 26-27) може бути осмислена як відповідальність за великий мир, напередодні нового творіння, а також як участь у стражданнях Христових. Зрозуміло, про багато речей ми можемо і повинні молитися чітко і зрозуміло. Але в цілому ряду інших випадків краще просто бути в присутності Божій: нехай Дух стогне, і нехай Той, Хто досліджує серця, побачить ці стогони і визнає в них співчуття з Христом…

Бути тим самим подібним до образу Сина Божого – те, що і складало первинний задум Божий про нас. Молитва того типу, про яку ми зараз говоримо, є частина процесу «уподібнення»: у наших серцях з’являється та любов до Бога, про яку говорила ще древня юдейська молитва «Шема» (5:5). Коли ми тим самим виділені як народ Божий (не за виглядом тільки, але в сокровенних молитвах і помислах), ми можемо бути повністю упевнені: Бог діє, Бог може зробити добре з усього, що відбувається. В. 28 містить чудове обіцяння і багатьох навчив довіряти Богові, як би важко часом не складалося життя. Світ стогне, і ми разом з ним. Але Бог приєднується до нас у цьому стогоні і приведе його до блага.

Далі йде кульмінаційне затвердження Павла про задум Божий відносно всіх Його дітей (в. 29-30). Як і у випадку із старозавітним Ізраїлем, Павло каже, що Бог «передбачив» тих, хто увійшов до спілкування з Його Сином. Не вони вибрали Бога, а Він вибрав їх – таємниця, проникнути в яку Павло не намагається ні тут, ні в інших своїх посланнях. Замість цього апостол говорить про задум Божий відносно обраних Ним: вони повинні стати подібними до образу Ісуса, справжнього «образу Божого». Тим самим вони набудуть справжньої людяності і увійдуть як молодші брати і сестри в сім’ю справжньої Людини.

Останній вірш уривка просто і ясно описує, як Бог закликає людей, яким, згідно з Його задумом, належить уподібнитися образу Сина Його і працювати заради Нього у світі. Передусім ті, хто виділений для цього завдання, були таємничо «покликані». У Павловому слововживанні «покликання» – це те, що відбувається, коли в житті людини діє сила благовістя, приводячи її до віри і хрищення і наповнюючи через Дух її серце любов’ю до Бога. Як ми вже бачили, коли благовістя так само породжує віру, Бог проголошує людину справжнім членом сім’ї: це називається «виправданням». Кінцева ж мета – мета така безперечна, що про неї, як і про інші, можна говорити в минулому часі, – полягає в тому, щоб люди були «прославлені», щоб вони співрозділили з Христом суверенне і рятівне володарювання над усім творінням. Взагалі увесь уривок нагадує нам про суверенність Божу і про те, що ця суверенність завжди проявляється в любові.

Попередній запис

Римлян 8:5-11 – 8:12-17

Римлян 8:5-11 – Дія Духа «Бо ті, хто ходить за тілом, думають про тілесне, а хто за духом про духовне. ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 8:31-39

Римлян 8:31-39 – Ніщо не відлучить нас від любові Божої «Що ж скажем на це? Коли за нас Бог, то ... Читати далі