Знову про байдужість (закінчення)

Байдужість у стосунках з ближніми

На превеликий жаль, байдужість стала також основним принципом, на якому базуються відносини майже всіх людей між собою… Звичайно, найпомітнішим її проявом і водночас її причиною є вже багаторазово згадуваний банальний егоїзм. Людина, яка дбає лише про себе, не може побудувати справжніх, щирих і дружніх відносин з кимсь іншим, бо завжди буде бачити його лише через призму розрахунку і користолюбства, на чому буде базуватись навіть допомога ближньому. Однак хороші вчинки треба робити не з розрахунку, а за покликом душі.

Байдужість дуже часто може руйнувати навіть довготривалу міцну дружбу, а тим більше не дозволить побудувати подібні відносини. Байдужому зовсім не цікаві люди, котрих не можна використати для задоволення навіть найменших своїх примх. А коли в світі не існуватиме поняття дружби, то як може йти мова про якусь спільноту, про народ, про суспільство як єдиний організм?.. Байдужість – це той маленький черв’як, який, проте, здатний зруйнувати велике дерево.

Мабуть, недарма польський письменник Владислав Ґжещик писав: “Врешті-решт з усієї нашої цікавості до знайомих та близьких залишається запитання: “А він ще живий?”” Така його фраза цілком доцільна, адже ми справді є небайдужими до своїх близьких, друзів часто лише до того моменту, поки перебуваємо разом з ними, а після певної розлуки забуваємо взагалі про їх існування…

Байдужість – це причина більшості розлучень. Люди, котрі байдужі один до одного в силу егоїзму, не можуть довго витерпіти іншого на “своїй території”. Така риса може дуже легко зруйнувати навіть таке подружжя, яке, на перший погляд, має всі можливості, щоб стати щасливим. Адже й справді надто важко проводити день за днем у товаристві людини, якій цілком байдуже до того, як пройшов твій день, яким є твій настрій, що цікавого трапилось на роботі; яка тебе немов не помічає або й взагалі не знає про твоє існування; яка абсолютно байдуже ставиться до своїх сімейних обов’язків; яка в себе вдома помічає лише телевізор або комп’ютер…

Джеральд Бренан сказав: “Найцінніше в шлюбі те, що в ньому можна бути на самоті, не почуваючись самотнім”. Натомість у такому випадку можна бути і поряд з чоловіком чи дружиною, але відчувати невимовну одинокість. І щоб перервати цей летаргічний сон, в якому можуть минати цілі роки подружнього життя, треба ліквідувати проблему в корені: перестати бачити світ лише через призму власного “Я”; оцінити те, що Бог дав нам людину, яка готова пожертвувати всім заради нас, а опісля і всього себе подарувати цій людині. Саме подолавши штучно збудований міцний “мур” байдужості, ми зможемо нарешті зрозуміти, яким великим подарунком є наша сім’я  і як її треба цінувати.

Дуже згубно байдужість може впливати навіть на весь народ чи певні великі ланки суспільства. Не побоюсь назвати її хворобою, причому дуже заразною. Байдужість – це крок до моральної та духовної загибелі людини, який породжує лінивство. Людина, збайдужіла до своєї справи, не може виконувати її надто якісно чи продуктивно, вона стає лінивою до свого діла, яке не приносить їй більше жодного задоволення. Проте найгірше те, що така байдужість може передаватись й іншим людям. Адже часто, займаючись чимось, ми спілкуємось з тими, хто нас оточує, хто так чи інакше має на нас вплив. Добре, якщо ці люди й самі захоплені своєю справою, бо так вони “заряджають” нас лише позитивом. На противагу цьому можуть зустрітися персони, які не те що ентузіазмом не потішать, а навпаки, відбивають всяке бажання щось змінити на краще. Ми здатні протистояти такому впливу раз, другий, третій, та коли це набуває постійності, можемо навіть не помітити, як раніше улюблена справа стане чимось таким, що просто потрібно робити, “бо так треба”. Тоді ми працюємо лише з бажанням, щоб це скоріше закінчилось. Та хіба це життя?! Це швидше те, що ми робимо в перервах між ним, адже ніхто не хоче, щоб воно закінчувалось скоріше. Тоді напрошується запитання, якщо ти займаєшся чимось і прагнеш, щоб це скоріше закінчилось, виконуєш з нехіттю та байдужістю, і це не життя для тебе, то що це тоді? Можливо, відповідь буде дещо грубою і сказаною з перебільшенням, але значною мірою правдивою: не життя – значить смерть. Байдужість справді веде до смерти, але не обов’язково фізичної – вона вбиває морально, духовно. Найгіршим тут, як бачимо, є те, що її “жертвами” можуть ставати не лише окремі люди, а подекуди й цілі сім’ї, міста чи народи… То чи можна казати, що це не проблема?..

Лік від байдужості – любов

Тільки в Бозі ми зможемо стати справді щасливими, тому лише на Нього нам треба покладатися, щоб подолати байдужість. Нашим шляхом подолання егоїзму, байдужості, є повна, майже дитяча, довіра себе Богові. Треба просити Його, щоб дав силу протистояти всім спокусам, уподібнюючись до псалмопівця, який молиться: “Ниє душа моя від скорботи, підкріпи мене за словом Твоїм” (Пс. 118:28). Лише довірившись Богу, зможемо позбутись байдужості, належним чином оцінити всі Його дари, весь створений світ, а це відобразиться і на наших стосунках з ближніми: у дружбі, сім’ї, та й в цілому народі. Тобто байдужість можна подолати лише універсальним способом – любов’ю, бо Бог є Любов.

Адже й справді, якщо б ми любили не лише себе, а й ближніх, як самих себе, бо так і заповідав нам Христос, то таких проблем, як егоїзм, байдужість, черствість і закам’янілість до інших, не існувало б. Якщо в подружжі панує любов, що свідчить про присутність Бога між жінкою та чоловіком, то хай це будуть навіть дуже різні за смаками чи уподобаннями особи, але вони завжди знайдуть спільну мову, а так зможуть зміцнити свою сім’ю і зробити щасливими один одного та своїх дітей. Ці ж діти, у свою чергу, отримавши добре християнське виховання, будуть любити, поважати своїх батьків і завжди будуть їм у всьому допомагати. Таким чином, через любов можна подолати байдужість у сім’ї, яка є маленькою одиницею, а водночас і моделлю великої родини – всього народу і Церкви Христової. Тому нам справді варто погасити в собі вогник байдужості, а натомість розпалити велике полум’я любові до рідних, друзів і взагалі всіх ближніх. Лише так зможемо наблизитись до Бога і до того великого щастя, яке Господь для нас приготував.

Стає очевидно, що байдужість – все ж проблема, причому дуже значна. Її вогник більшою чи меншою мірою присутній у кожному з нас, а тому, щоб її побороти, треба починати кожному з себе особисто, і так можна буде змінити навіть весь світ.

Не будьмо байдужими до всіх, хто нас оточує, до Бога та до всього, що Він нам подарував!

Автор: Микола Витівський

Попередній запис

Знову про байдужість

Дуже часто можемо почути від людей старшого віку, що раніше всі були більш довірливі та уважні, частіше допомагали один одному, ... Читати далі

Наступний запис

Коріння байдужості

Багач, який потрапив у пекло, Давид Тенірс Христова притча про весільний бенкет закінчується доволі сумним висновком-спостереженням: ... Читати далі