Римлян 5:1-5 – 5:6-11

Римлян 5:1-5 – Мир і надія

«Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті, що в ній стоїмо, і хвалимось надією слави Божої. І не тільки нею, але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам.»

Нещодавно я читав про одного знаменитого коміка, що багато років виступав на телебаченні і радіо. Дотепний, прекрасний жартівник, він завжди мав величезну аудиторію. Але от він помер, і некрологи розповіли про нього також речі сумні. Виявляється, ще в молодості він серйозно посварився зі своїм батьком, і вони так і не помирилися. Потім трагічна ситуація повторилася: один з його синів розсварився з ним самим.

У мене усе склалося інакше: я ріс у щасливій сім’ї, яка мене тільки підтримувала. Тому мені навіть важко уявити себе на місці того коміка. Подумати тільки: один з твоїх найближчих родичів знаходиться зовсім поряд, в одному телефонному дзвінку від тебе… та все ж він не хоче говорити з тобою, а ти – з ним. Ви не хочете бачитися, не хочете мати нічого спільного між собою. І це триває роками. Який жах! Адже не лише ця людина, але і взагалі багато людей мають подібну ситуацію у своєму житті.

Гірше за те, величезне число людей так ставляться до Бога. Кілька хвилин тому по радіо одна життєрадісна пані говорила, що колись релігія її притягала, що в дитинстві вона пройшла релігійну фазу («більшість з нас через це проходять» – поблажливо зауважила вона), а тим часом існування Бога ні з чого не виходить. Я навіть хотів зателефонувати і запитати її, про якого Бога вона говорить, але не вийшло. Тоді я повернувся до Послання до Римлян і замислився: Павло говорить про примирення примирень. «Отож, виправдавшись вірою, майте…» – що ж мати? Тепле почуття в серці? Полегшення, що наші гріхи прощені? Нове розуміння того, що означає приналежність до народу Божого? Так, усе це вірно, і набагато більше того, але от головне: ми маємо мир з Богом. Заклавши фундамент в розділах 1-4, Павло починає зводити будівлю: картину християнського життя, в якому збуваються усі древні обіцяння Божі. І осереддя усіх цих обіцянь – встановлення люблячих і радісних особових стосунків між кожною окремою людиною і Богом-Творцем.

Багато наших сучасників вважають, що все це – повна нісенітниця. У тій же радіопередачі інша жінка висловлювалася: смішно думати, що якщо Бог існує, Йому дійсно є діло до кожного з Його творінь у кожен конкретний момент. «Ви тільки уявіть, – запропонувала вона, – у світі мільйони і мільйони людей, а Він тут витріщатиметься, як я шнурок зав’язую». Звичайно, якщо уявляти Бога так само, то дійсно нісенітниця виходить. Але анітрохи не менша нісенітниця – уявляти Бога як ту ж людину, тільки більшого і більш інформованого. Біблійний Бог набагато таємничий. Він Творець світу, трансцендентний по відношенню до Свого творіння, та все ж, оскільки Бог є любов, для Нього (так би мовити) абсолютно природно встановлювати з кожним з нас глибоко особові стосунки.

Так, для Нього це природно, а от про нас цього не скажеш. Якщо ми засвоїли Рим. 1:18-32, причини ясні. Не лише наша поведінка, але і наші думки і почуття, так пройняті бунтом та ідолопоклонством, що нам важко навіть уявити стосунки з Богом, а усі кроки в цьому напрямі даються нелегко і лякають. Проблем немало! Навіть молитися важко; трохи далі, ближче до кінця другого великого розділу (8:26-27), Павло говоритиме про «зідхання» у Дусі, про незнання нами, як молитися. Проте не слід приймати це за структурну проблему в самих стосунках.

Примиряючись з Богом Отцем, ми виявляємо, що Він не лише радий цим особовим стосункам, але і хоче, щоб ми працювали заради Його Царства. А це завдання обіцяє нам труднощі і проблеми, коли потрібно буде триматися віри і надії навіть у ті моменти, коли ми не відчуватимемо Його присутності, коли наші «почуття» мовчатимуть. Але не можна приймати наше відчуття близькості до Бога за справжній показник реальності. Емоції часто обманюють. Павло закликає нас зрозуміти реальність, усвідомити твердий камінь під мінливими пісками відчуттів.

У 5:1-2 Павло говорить про наш доступ у саму присутність Божу. Нас удостоїли «права наблизитися»: це мова Храму, де деякі люди наближаються до місцеперебування Божого. Слово «благодать» тут, по суті, означає присутність і силу самого Бога. Будучи виправдані вірою, ми перебуваємо «в стані благодаті» (якщо користуватися старим виразом), ми оточені любов’ю і щедрістю Божою, можемо дихати ними як повітрям. І коли це відбувається, ми усвідомлюємо: так от для чого ми створені! Так от що означає бути людиною! І це – лише початок чогось такого великого, так неймовірно прекрасного і могутнього, що в нас серце розривається, коли ми думаємо про це. Коли ми перебуваємо в присутності Божій – не тремтячи, але глибоко вдячні, – коли починаємо усвідомлювати Його доброту, Його мудрість, Його могутність і радість, ми відчуваємо, що нас звуть у дивну пригоду, нас звуть стати справжніми віддзеркаленнями Бога, носіями Його образу і подоби. Як Павло каже: «Хвалимось надією слави Божої». Це і є слава, втрачена через ідолопоклонство і гріх (3:23). Коли ми нарешті успадкуємо цю славу, усе творіння буде позбавлене від тління і розділить нашу новонабуту свободу, свободу бути самими собою (8:21).

Недивно, що Павло говорить про вихваляння навіть серед страждань, серед того неминучого шляху, яким нам необхідно пройти, розділяючи труди нашого Отця в зіпсованому світі. Зверніть увагу, він не пише, що ми хвалимось нашими утисками (подібно до того, як у в. 2 ми хвалимось нашою надією). За його словами, ми хвалимося в утисках. Бог використовує наші страждання в тих же цілях, в яких дарує нам Свою присутність і любов: Він хоче зробити з нас справжніх людей. Від терпеливості – до досвіду, від досвіду – до надії. Ми живемо у світі, який хоче усього і відразу, погляди якого формуються посередніми телепередачами і який гадки не має, куди йде. Благовістя про Месію, Ісуса Христа, закликає нас завжди плисти проти течії.

І ще один момент. Чому Павло пише, що «надія не засоромить»? Думаю, річ у тім, що християнин, подібно до Авраама, знову і знову закликається мати надію всупереч усьому (4:18). В очах світу цього ми виглядаємо безглуздо, коли чекаємо того, чого не можемо бачити (8:25). Але самі собі ми безглуздими не здаємося, бо нас зміцнює щось набагато глибше, щось зростає безпосередньо з дару «миру з Богом», з примирення, про яке Павло говорив трохи раніше. Ізраїль був покликаний «любити ГОСПОДА, Бога твого, усім серцем твоїм». Знаючи, що нова сім’я, раніше ним описана, є справжня сім’я Авраамова, Павло сповіщає, що через дар Святого Духа віднині це стає для нас реальністю.

Багато перекладів і багато тлумачів розуміють в. 5 інакше: через Святий Дух по-новому проявляється любов Бога до нас. Саме по собі це, звичайно, вірно, і Павло навіть скаже щось подібне в наступному уривку, але в даному випадку він веде мову трохи про інше. Упродовж уривка, який тут починається, Павло говорить про тих, хто належить Ісусу, як про справжню сім’ю Заповіту, як про тих, у кому збуваються усі обіцяння (і усі заповіді), дані Ізраїлю. Він вже згадав про центральну заповідь і молитву Ізраїлю, Шема (3:29-30). «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один!». Тепер він показує, як ті, хто повірив благовістю, виділені як народ, що пропонує Богові «послух віри» (1:5), любить Його від щирого серця.

Скільки чудового в цих кількох віршах! Про них можна було б ще говорити і говорити. Наприкінці скажемо от про що: вони вводять довгу частину в розділах 5-8 і зачіпають теми, про які мова піде далі. При читанні Послання до Римлян дуже важливо тримати в голові усю аргументацію, бачити, як вона розвивається. Адже Послання до Римлян – не збірка коротких статей про різні аспекти християнства. Вчіться стежити за ходом думки – і будете уражені величчю істини Божої.

І звичайно, ви побачите глибину божественної любові. Зупиніться на мить і вознесіть хвалу Господові, подякуйте Йому за Його присутність, за даровані вам мир і надію.

Римлян 5:6-11 – Смерть Ісуса відкриває любов Божу і гарантує спасіння

«Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками. Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров’ю Його ми виправдані. Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившися, спасемося життям Його. І не тільки це, але й хвалимося в Бозі через Господа нашого Ісуса Христа, що через Нього одержали ми тепер примирення»

Все-таки в церкві можна почути дивні речі. Наприклад, я не раз чув, що Євангеліє від Івана говорить про любов Божу, а Павло – більше про Закон, праведність та інші важкі речі. Що ж, перед нами один з уривків, які не укладаються в подібну схему. Та і Євангеліє від Івана, до речі, не укладається: уявлення євангеліста про божественну любов загартовувалося, подібно до сталі, у горнилі різкої ворожнечі на адресу Ісуса, а також нерозуміння Його особи усіма, від учнів і народу до священиків і Пилата. А Павлове вчення про любов Божу, що повстає тут, як сонце ясним літнім ранком, пронизує усі прочитані нами раніше рядки. Варто тільки прокинутися раніше, підійти до вікна, відсунути фіранки – і от воно, сонце! От те, про що були і попередні розділи. Залишається лише стояти і радіти.

І захоплюватися! Адже любов Божа зробила для нас усе, дала нам усе, що треба. Говорячи про примирення між Богом і людиною, Павло роздумує про те, як воно було досягнуте. Що зробив Бог, щоб це відбулося? Але перш ніж поговорити про це, зупинимося на одному незвичайному моменті, який тут уперше спливає на поверхню. А саме, поглядаючи на Месію, Ісуса Христа, ми дивимося на того, хто утілює божественну любов, причому діяльну божественну любов.

Подивимося в. 8. Те, що Павло тут каже, має сенс лише в тому випадку, якщо Ісус, у Своєму житті і смерті, був втіленням живого і люблячого Бога. Адже нісенітниця вийде, якщо я скажу вам: «Так, у серйозну халепу ви вскочили! Але нічого, я вас сильно люблю, а тому… пошлю когось іншого, щоб він вас з неї врятував». Якщо смерть Христова показує любов Божу до нас, це означає, що Христос – дійсно людина (куди вже людяніше – Його розіпнули!), в якій є присутньою повнота Бога живого. У Посланні до Римлян Павло не пояснює, як таке вийшло. Він просто виходить з цієї передумови. В інших листах він поговорить про це детальніше, хоча і не так детально, як ми б хотіли. У той же час досить очевидно, що в повну божественність Ісуса Павло вірив, і це уявлення – органічна частина його богословської системи, а не щось стороннє в ній.

Зокрема, саме так ув’язуються воєдино його вчення про божественну любов і вчення про християнську надію. В якомусь сенсі увесь уривок Рим. 5-8 говорить про надію: міцну надію на те, що остаточне спасіння чекає всіх, хто належить Богові через віру в Його дію в Ісусі. Яким саме буде це спасіння, не є Павлова турбота в даний момент. Детальніше він скаже про це в розділі 8. Поки він зупиняється на тому, що його читачам треба знати після 2:1-16: коли настане останній Суд, вони будуть врятовані.

Не забуватимемо, як ця картина виправдання працює на практиці. Павло постійно має на увазі минулий, справжній і майбутній аспекти Промислу Божого. Про те, чим усе закінчиться, сказано в розділі 2: настане день, коли Бог судитиме усі людські таємниці, і суд Його буде справедливим і безпристрасним. Якщо від такої перспективи комусь стало ніяково, тим краще. Потім у 3:21-4:25 Павло детально пояснив, що, коли люди вірять божественному благовістю про Ісуса, вони вже нині дізнаються про свою приналежність до сім’ї Заповіту, до народу, чиї гріхи прощені; вони вже отримали виправдання на суді Божому. Напрошується питання: звідки Богові це знати? Врешті-решт у новонавернених, можливо, усе життя попереду: вони можуть ще сповна нагрішити! З чого саме в них візьметься упевненість, що майбутній вердикт вони вже знають?

Значна частина Рим. 5-8 присвячена відповіді на це питання (хоча є інші важливі теми). Але відповідь починається тут: християнська надія міцно заснована на тому, що Бог зробив в Ісусі. (З тріумфуванням Павло повернеться до цієї теми в 8:31-39.) Те, що Христос помер за нас, коли ми були ще слабкими і безпорадними грішниками (в. 6 і 8), показує, наскільки сильно любить нас Бог. А якщо Він нас так любить, то, вже звичайно, він врятує нас від прийдешнього Судного дня (в. 9). Врешті-решт Бог зробив немислиме: послав Свого Сина померти за нас, хоча в нас не було зовсім нічого гідного подібної жертви, – більше того, були усі підстави ставитися до нас дуже погано, як до ворогів (в. 10). Тепер же, коли ми Його друзі (про примирення див. 5:1-2), Бог нас вже точно не покине.

Тут Павло використовує аргумент, який відомий у різних (зокрема юдейських) системах логіки як «тим більше». Якщо Бог зробив важке, то вже тим більше зробить легке, завершивши почате. Скажімо, якщо альпініст дерся вгору по високій і прямовисній скелі, то, здолавши скелю, йому нічого не вартує прокрокувати сто метрів, що залишилися, пологим трав’янистим схилом до вершини. Якщо людина добиралася відвідати свого друга на інший кінець країни, крізь дощ, сніг і туман, то вже тим більше доведе свій задум до кінця, коли лише залишилося пройти садовою доріжкою під сонячним і ясним небом та постукати у двері. Схожим чином Павло міркує у в. 9 і 10.

В. 11 звучить несподівано. Ключове слово тут – «хвалимося». Воно перекликається з тим, про що Павло писав у 2:17 і 3:27. Ті, хто жив під Законом Мойсеєвим (подібно до самого Павла), «хвалилися» тим фактом, що Бог-Творець – їх Бог. Вони «хвалилися», що володіння Законом гарантує для них особливий статус. Павло показав, що хвалитися тут абсолютно нічим: похвала порожня. Але в благовісті про Ісуса – саме тому, що воно підрізувало під корінь всяку людську гординю, і тому, що воно приймається серед утисків (5:3), – можна знову вигукнути разом з автором псалма: «Бо Цей Бог то наш Бог на вічні віки» (Пс. 48:15). І з самим Павлом: «Коли за нас Бог, то хто проти нас?» (Рим. 8:31). Комусь подібні висловлювання можуть здатися занадто самовпевненими (і в наше століття легковажного релятивізму, поза сумнівом, здадуться!), але це не повинно відвертати нас від радості про особову любов Бога, яка тільки одна і дозволяє нам говорити подібні відважні речі.

Більше того, спротив цьому світовідчуттю цілком може бути пов’язаний з неприйняттям самої ідеї, що Ісус є Господь. У світі Павла торжествували інші «володарі», які дуже не хотіли поступатися місцем. У нашому світі все те ж саме.

Попередній запис

Римлян 4:13-17 – 4:18-25

Римлян 4:13-17 – Авраам – батько усіх вірних «Бо обітницю Авраамові чи його насінню, що бути йому спадкоємцем світу, дано ... Читати далі

Наступний запис

Римлян 5:12-17 – 5:18-21

Римлян 5:12-17 – Адам і Христос «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так ... Читати далі