Луки 16:19-31 – 17:1-10

Луки 16:19-31 – Притча про багача і Лазаря

«Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому… Та ось сталось, що вбогий умер, і на Авраамове лоно віднесли його Анголи. Умер же й багатий, і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав та сказав: Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!… Авраам же промовив: Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся. А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас. А він відказав: Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п’ятьох братів маю, хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання! Авраам же сказав: Вони мають Мойсея й Пророків, нехай слухають їх! А він відказав: Ні ж бо, отче Аврааме, але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються. Йому ж він відказав: Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри!»

Хто з нас не бачив цю людину? Вона лежить на купі газет неподалік від входу в магазин, загорнувшись у ганчір’я. Частенько поряд з нею сидить собака – так безпечніше. Люди проходять повз, а то і переступають через неї. Час від часу вона перебирає кілька монет в банці чи в кухлі і просить ще. Коли я був маленьким, цього бідолахи там не було, а тепер він сидить там, в усіх наших містах, на сході, заході, півночі і півдні.

Коли я бачу його, мені чуються голоси. Вони кажуть: він сам винен. Є служби, готові допомогти йому. Він повинен піти і підшукати собі роботу. Якщо ми дамо йому грошей, він їх все одно проп’є. Краще триматися чимдалі, хіба мало що він викине. Іноді поліцейські проганяють жебрака геть з очей. Але він повертається. А якщо ні, то нікуди не подінешся від факту, що існують цілі співтовариства подібних людей. Вони туляться в побудованих із сміття халупах на околицях великих, багатих міст. З їх крихітних саморобних жител можна бачити багатоповерхові готелі і будівлі офісів, де хтось з них, якщо пощастить, може влаштуватися прибиральником. У боргах вони народилися, у боргах і помруть – з вини якихось багатих і владних людей, що позбавили їх прав, а фактично – життів, покоління чи два тому. І навіть якщо багаті і бідні не завжди живуть поруч, телебачення примушує їх зустрітися.

Тому немає нужди представляти нам Лазаря. Він – наш сусід. Одні з нас можуть бути багатими, мати хорошу їжу і одяг – і проходити повз, навіть не звертаючи на нього уваги; інші, можливо, не такі багаті і не так вишукано одягаються і живляться, та все ж порівняно з Лазарем більшість з нас цілком благополучні. Він би радий був помінятися з нами місцем, а нам було б жахливо прожити його життям нехай навіть один-єдиний день.

Розповідь Ісуса про Лазаря і про безіменного багача (лише згодом його стали називати Дівес, оскільки це ім’я латинню означає «багатий») має декілька змістовних рівнів. Він дуже схожий на добре відому казку в античному світі; Ісус був далеко не першим, хто розповів про те, як благополуччя і убогість можуть у майбутньому запросто помінятися місцями. Насправді історії, подібні до цієї, були у вжитку, але, що примітно, Ісус у даному випадку міняє звичний шаблон. Зазвичай у такій історії, якщо хтось з померлих просить дозволу відправити звісточку живим, він цей дозвіл отримує. А тут – ні; різкий кінець притчі повертає нас до реальності, до непростих питань, які раз у раз вставали як перед слухачами Ісуса, так і перед читачами Луки.

Ця притча – це далеко не повчальна казка про багатство і убогість, хоча в цьому розділі можна буде почути і про це. Якщо б вона була лише подібною казкою, можна було б сказати, що жебракам краще залишатися в убогості – адже в них у майбутньому житті все буде відмінно. Такий аргумент занадто часто використовують безтурботні багачі, щоб утішити тих, кому пощастило менше. Ні, тут прихований куди глибший сенс. Врешті-решт, ця історія не додає нічого нового до загальнонародної віри в те, що в майбутньому житті щастя і нещастя поміняються місцями. Якщо це притча, то, означає, ми знову повинні вникнути в її символіку, пов’язану з власною справою Ісуса.

Кінець історії дає нам розгадку, повертаючи до попереднього розділу. Історія йде відразу за притчею про батька і двох його синів. «Коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри»; «цей брат твій був мертвий і ожив». Старший брат з попередньої історії дуже схожий на багача в цій: обоє вони не хочуть бачити жебраків, обірваних братів, або ближніх, і хочуть викинути їх з голови. Згадаємо: Ісуса критикували за те, що Він привітно приймав ізгоїв і грішників; тепер Він, схоже, утілює на практиці у справжньому світі те, що, як вважала більшість, станеться лише у світі прийдешньому. Його девізом залишаються слова: «Як на небі, так і на землі». Нинішній вік передбачає вік майбутній.

Фарисеї, що відрізнялися сріблолюбством, поводилися стосовно тих людей, яких Ісус привітно приймав, у точності так, як багач поводився стосовно Лазаря. І точно так, як і догадливий домоправитель, який перед загрозою відставки зумів знайти вихід і заслужив цим похвалу, фарисеї і їх однодумці повинні змінити свої шляхи, поки є час. Фактично усе, про що їх просить Ісус, – це виконувати те, що говорили Мойсей і пророки. Як весь час дає зрозуміти Лука, місія Ісуса з утвердження Царства є не що інше, як виконання усієї історії Ізраїлю. Тому всякий, хто розбирається в Законі і пророках, повинен зрозуміти, що Ісус є їх виконання.

Якщо ж вони не зрозуміють цього, то їх не переконає навіть той, хто воскрес з мертвих. Остання фраза притчі, подібно до оглушливого останнього акорду органу, несе в собі декілька різних обертонів. Вона говорить про головне сподівання Ізраїлю – про його надію на відновлення і оновлення. Вона говорить, як і притча про блудного сина, про бідних і знедолених, яких привітно приймає Ісус. І ще вона з особливою силою говорить усім читачам Луки – тоді і сьогодні – про самого Ісуса. Читачу стає ясно, що Закон і пророки от-от остаточно виконаються, усе оновиться, і сам Ісус знову воскресне. Відкриється дорога в нову Божу еру, де справедливість восторжествує.

Луки 17:1-10 – Прощення, віра і слухняність

«І сказав Він до учнів Своїх: Неможливо, щоб спокуси не мали прийти; але горе тому, через кого приходять вони! Краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити та й кинути в море, аніж щоб спокусив він одного з малих цих! Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: Каюся, вибач йому! І сказали апостоли Господу: Додай Ти нам віри! А Господь відказав: Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне, і сказали шовковиці цій: Вирвися з коренем і посадися до моря, то й послухала б вас!

Хто ж із вас, мавши раба, що оре чи пасе, скаже йому, як він вернеться з поля: Негайно йди та сідай до столу? Але чи ж не скаже йому: Приготуй що вечеряти, і підпережись, і мені прислуговуй, аж поки я їстиму й питиму, а потому ти сам будеш їсти та пити? Чи ж він дякує тому рабові, що наказане виконав? Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!»

В одній відомій історії розповідається про людину, яка написала книгу під назвою Про упокорювання і про те, як я його досяг. Назва ця сама по собі так само суперечлива, як у світі Ісуса – вираз «добрий самарянин». Один з парадоксів упокорювання полягає в тому, що на відміну від інших чеснот ті, хто дійсно ним володіє, самі про це не здогадуються.

Ця думка міститься в різних висловлюваннях, зібраних тут Лукою. Усі вони вказують на те упокорювання, якому повинні вчитися істинні служителі Ісуса. Саме на створення зразка упокорювання працює весь євангельський фрагмент, і він заслуговує на пильну увагу з нашого боку.

Спочатку подумаємо про попередження, зроблене людям, що викривають один одного в провині. Дуже ймовірно, що тут триває мотив двох попередніх розділів, де під «малими» маються на увазі ізгої суспільства. На відміну від Ісуса фарисеї і інші не хочуть допустити таких у Царство, не дати ним у нього увійти на умовах Ісуса. Але проблема, мабуть, ширше. Перш ніж буде досягнута остаточна перемога Бога над ворогом, у сучасному світі повинні настати важкі часи, коли віра людей піддасться випробуванням, що перевершують часто їх сили. Немає жодного способу цього уникнути. Проте цей факт не виправдовує тих, хто накликає на інших такі випробування. В одному з найбільш яскравих описів покарання, що зустрічаються в Євангеліях, Ісус попереджає, що краще для нас було б, щоб нам наділи на шию млинове жорно і кинули на дно моря, аби тільки не поколивати чиюсь віру в Ісуса.

Християнським керівникам і наставникам потрібно завжди пам’ятати про це застереження. Адже буває і так, що їх слова і справи примушують інших думати: «Ну, якщо так поводяться представники Бога, то все це – лише порожня трата часу!» Як уникнути того, щоб хтось так думав? Тільки за допомогою упокорювання.

Чи як щодо вимоги багаторазово прощати? Як просто зайняти високоморальну позицію: сам я не зробив нічого поганого, тому, якщо я вирішую тебе пробачити, це ставить мене вище за тебе. Зайнявши таку позицію раз або два, я можу і замислитися. А заради чого я взагалі продовжую надавати тобі таку свободу?

Підхід Ісуса абсолютно інший. Коли ви когось прощаєте, ви робите себе його слугою, а не паном. Знову і знову прощати когось не означає, що треба раз від разу ставати стриманішим; тут річ не в тім, щоб стримувати свій гнів як можна довше, подібно до того як намагаються утримати дихання під водою впродовж десяти хвилин, потім – двадцяти, потім – тридцяти і т. д. Якщо все йде так, то ми так і не уловили суті питання. А вона в тому, що ми зовсім не повинні вести рахунок своїм моральним досягненням. Ми маємо бути упокореними, не користуватися перевагою в тій або іншій ситуації, щедро і привітно прощати інших, як і Бог (Ісус у багатьох інших випадках на це вказує) першим простив нас. Врешті-решт, це – єдине істинне джерело упокорювання. Якщо це так, розміркуємо про Божу милість.

Не дивно, що учні в 5-му вірші усвідомлюють, що такі високі стандарти вимагають від них набагато більшої віри, ніж та, що є. Ісус без роздумів відповідає: велика не віра, якої ви потребуєте; великий Бог. Віра – це вікно, через яке ви можете бачити щось. Важливе не те, які розміри цього вікна; важливий Бог, Якого знаходить ваша віра. Якщо Бог – Творець, якщо Він діє в Ісусі і в Дусі, то і крихітного оглядового очка досить, щоб ви побачили таку силу, якої і уявити собі не могли. Звичайно, цією силою не можна користуватися для власного капризу або задоволення; варто спробувати – і ви забудете знову, ким насправді є Бог. Знову і знову потрібне упокорювання.

І наприкінці ми знаходимо ще одну настанову, що шокує. Що б ми не робили для Бога, нехай навіть найтяжчу працю, це в жодному разі не надає нам права вважати Бога своїм боржником. Як часто ми чуємо (і наскільки частіше люди так думають): Я зробив усе це, я віддав усі ці гроші, я так наполегливо працював – напевно, Бог залишиться цим задоволений! Але ж всяке істинне служіння Богові робиться з вдячності, а не для того, щоб щось заробити. Сказати «ми нікчемні» не означає, що нам бракує почуття власної гідності і любові до себе. Це лише означає, що ми повинні постійно нагадувати собі велику істину: Бог ніколи нічого нам не винен.

Попередній запис

Луки 16:1-9 – 16:10-18

Луки 16:1-9 – Притча про догадливого домоправителя «Оповів же Він й учням Своїм: Один чоловік був багатий, і мав управителя, ... Читати далі

Наступний запис

Луки 17:11-19 – 17:20-37

Зцілення 10 прокажених, Джеймс Тіссо Луки 17:11-19 – Зцілення десяти прокажених «І сталось, коли Він ішов ... Читати далі