Луки 15:11-24 – Притча про блудного сина: батько і його молодший син
«І Він оповів: У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: Дай мені, батьку, належну частину маєтку! І той поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам’ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе… Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів… І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм… А батько рабам своїм каже: Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! І почали веселитись вони.»
Нам може здатися, що притча про блудного сина через свою загальновідомість навряд чи потребує коментарів. Впродовж віків вона надихала художників і письменників. Знаменита картина Рембрандта, що зображує молодшого сина на колінах перед батьком, багато людей надихає не менше, ніж сама притча.
Та все ж… Люди часто вважають, що це просто історія про дивовижну любов і всепрощаючу милість Бога, готового привітно прийняти грішника при щонайменшому знаку розкаяння з його боку. Зрозуміло, це тема, що вселяє в нас велику радість. Але сенс цієї притчі набагато глибший, ніж ми іноді припускаємо.
Чи дійсно ми розуміємо, що конкретно відбувалося в подібних сімействах? Коли батько розділяв спадок між двома синами, а молодший син переводив своє майно в готівку, це, мабуть, означало, що земля, яка належала батьку, зменшувалася удвічі, оскільки свою частину землі молодший син, схоже, продав чужим людям. Це накликало ганьбу на сім’ю, у свою чергу до цього додалася ганьба, викликана тим, що син вимагав у ще живого батька свою частину спадку; це було все одно що сказати: «Я хочу, щоб ти помер». Батько без всяких докорів приймає обидва удари.
Досі, як і в дні Ісуса, у традиційних культурах є люди, яким ця історія здається неймовірною. Батько не поводиться так; батько, вважають вони, такого сина побив би або вигнав з дому. Як ми бачимо, у цій історії елемент загадковості є присутнім ще до відходу сина з дому. Знову ж таки, у сучасній західній культурі діти запросто покидають дім і йдуть шукати щастя у великих містах, а то і в інших країнах; але в культурі Ісуса вважалося ганьбою, якщо молодший син нехтував своїм обов’язком потурбуватися про батька, коли той постаріє. Блудний син йде в чужі краї, марнотратить там гроші і опиняється в тяжкому становищі, а потім і зовсім деградує. Юдеям про крайню міру його падіння свідчила та деталь, що він мав справу зі свинями. Верхом же приниження – зокрема для нього самого, – було те, що він годував свиней, і, мучачись з голоду, не гидував ділити з ними одну їжу.
Але, звичайно, у цій історії найбільш чудовий образ батька. Можна було б назвати цю історію «притчею про батька, що біжить»: у культурі, де старші вважалися занадто поважними людьми для того, щоб зайвий раз прискорити крок, цей чоловік стрімголов мчить, ледве помітивши вдалині фігуру сина, що понуро йде додому. Його великодушність – це, звичайно, центральна тема притчі. Ісус пояснює, чому влаштовується бенкет, чому треба веселитися і святкувати, коли люди звертаються від свого власного шляху на шлях Божий. Оскільки молодший син деградував майже повністю, нікому з його оточення не спаде на думку похвалити його перед батьком; але останні батькові слова містять саме схвалення: «Цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!». Хіба це не привід для свята?
У цій історії є і ще один сенс, який ми не повинні упускати. Однією з великих подій у минулій історії Ізраїлю був Вихід, під час якого Ізраїль був виведений з Єгипту і приведений у Землю Обітовану. Через багато років, після тривалого повстання, Ізраїль був відправлений до вигнання у Вавилон; і, хоча значна частина вигнанців повернулася, більшість Ісусових сучасників продовжували вважати, що вигнання триває, доки влада знаходиться в руках язичників. Вони все ще чекали, що Бог зробить новий Вихід, звільнення, яке виведе їх з духовного і громадського вигнання і зробить їх щасливими раз і назавжди. Історія Ісуса про негідного сина, який пропав у чужій країні, але незважаючи на це був привітно прийнятий після повернення, і про щедрий бенкет на його честь, повинна була сприйматися як натяк на цю надію Ізраїлю. «Цей син мій був мертвий і ожив»; починаючи з пророка Єзекіїля (розділ 37) образ воскресіння передавав ідею справжнього повернення з полону.
Так, каже Ісус, це і відбувається прямо тут. Коли люди каються і навертаються до Бога – а це, як ми бачили, для Ісуса означає, що вони приймають Благу звістку, відбувається «повернення з полону», незалежно від того, чи співпадає це з очікуваннями людей. Його відповідь фарисеям і іншим критикам проста: якщо Бог на ваших очах виконує Свої обіцянки, то ви не можете заперечувати проти того, щоб Я влаштував бенкет. А саме це і має бути зроблено.
Є небезпека розбити цю історію на дві, як зробили ми. Друга половина життєво важлива і тісно переплетена з першою. Але в першій частині акцент робиться на безмірній батьковій любові. З тієї миті, як він беззастережно віддає молодшому синові те, чого той просить, і до дивовижного повернення сина додому ми бачимо перед собою, як і в усьому Ісусовому вченні, наочний приклад того, що таке Божа любов, і тієї моделі служіння, яку обрав для Себе сам Ісус: привітний прийом, який влаштовується знедоленим і грішникам.
Луки 15:25-32 – Притча про блудного сина: батько і старший син
«А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці. І покликав одного зо слуг, та й спитав: Що це таке? А той каже йому: То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв. І розгнівався той, і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його. А той відповів і до батька сказав: Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я… Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване… І сказав він йому: Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!»
Я досі не можу забути рядок із вірша, який написав один мій однокласник більше тридцяти років тому. Він описав у ньому доглядача парку, чия робота полягала в тому, щоб згрібати граблями сміття. Його оточувала неймовірна краса квітів і дерев, сонце світило крізь листя, а в нього під ногами і в голові було тільки сміття, яке він повинен був згрібати в купи. І я пам’ятаю рядок, що передає його пригноблений стан:
- Не парк, а купа сміття! – сказав лише він
- І важко зітхнув, не підводячи очей.
Він міг бачити лише погане і був сліпий до краси.
Те ж саме відноситься і до старшого брата в притчі. І якраз образ старшого брата виявляється найбільш полемічним. Це – відповідь Ісуса Його критикам. Вони були так зосереджені на порочності митників і грішників, як, втім, і самого Ісуса, Який не цурався сідати за один стіл з ними на противагу власним домаганням на те, що Він – пророк Царства Божого, що не були в змозі побачити сонячне світло, що ллється крізь свіже весняне листя Божої любові. Ну от же перед вами зцілені люди, чиє життя змінилося фізично, емоційно, морально і духовно! А буркотуни, що надулися, бачать лише «сміття», покидьків, яких вони завжди зневажали і цуралися.
Портрет старшого брата намальований блискуче і складається з щонайтонших словесних і смислових штрихів. Слуга каже: «То вернувся твій брат»; але той не думає про нього як про брата. «Син твій… оцей», – каже він своєму батьку. «Цей брат твій…» – каже йому батько, м’яко нагадуючи про виключний стан речей. «Стільки років служу я тобі», – каже старший своєму батьку, хоча фактично вони працювали як рівні, оскільки батько вже розділив і з ним своє майно (в. 12). Усе, що має батько, належить і йому відколи молодший брат отримав свою долю; і це, мабуть, ускладнює справу, оскільки в такому разі виходить, що кошти на привітний прийом молодшого брата беруться і з його власної кишені.
А от фраза, яка красномовно характеризує опонентів Ісуса: «Я… ніколи наказу твого не порушив». Саме цим нахвалялися фарисеї (пор. Флп. 3:6); але моральна перевага, що виявляється таким чином, тане, як сніг, під теплими променями Божої любові. Там, де відбувається воскресіння, де розквітає нове життя, треба веселитися, а не піклуватися про власність (в. 32). І веселощі ці – не заради того, щоб у відповідь на щедрість отримати вдячність. Таке означало б, що Бог виявився без роботи. Таке означало б, що ти бачиш одне лише сміття і відмовляєшся понюхати квіти.
У рамках того, що Ісус робить стосовно Ізраїлю, ми можемо бачити ще раз, що нова справа втілення, що почалася і просувається в житті Царства, була дійсно поверненням з вигнання. Грішники і знедолені зустрічають привітний прийом, набуваючи дружби Ісуса і, отже, і Бога, і це відбувається так, як вони не могли собі навіть уявити. Але де б не здійснювалася владна робота Бога, завжди є ті, хто продовжує бурчати, що все не так просто, що Бог не має права бути щедрим, що Він не повинен забувати про людей, які не зробили нічого поганого. Таке було і тоді, коли вигнанці поверталися з вавилонського полону; деякі люди, і не в останню чергу самаряни, не бажали їх повернення.
У цій історії виявляється передусім егоїстичність буркотуна. Старший брат своїм поганим настроєм показує, що в нього більше немає тієї істинної поваги до батька, яка збереглася в молодшого брата. Він робить батьку зауваження в присутності гостей і відмовляє батьку в його запрошенні увійти до будинку. І батько ще раз проявляє великодушність, цього разу – по відношенню до свого самоправедного старшого сина. Тут ми відчуваємо, що Ісусу мало просто сказати буркотунам, що вони неправі; Він хоче також урезонити фарисеїв і законників і вказати їм на те, що, хоча Божа щедрість поширюється навіть на найбільш негідних, із їхнього погляду людей, це не означає, що для них місця не залишилося. Якщо вони наполягають на тому, щоб залишатися в стороні від бенкету, який здається для них неналежним, то їм же гірше; але це не тому, що Бог не любить і їх у рівній мірі.
Для Луки ця притча, як і деякі інші, виходить за межі безпосередньо земного служіння Ісуса – вона звернена до ранньої церкви, в яку приходили язичники, а юдеї і юдеохристияни часто знаходили важким для себе радіти цьому факту. Так само Павло, у процесі складання Послання до Римлян, заперечував проти того, щоб нові громади поводилися так, немов Бог покінчив з їх старшими братами. У будь-якому випадку повинна зберігатися рівновага.
Притча, звичайно, не закінчена. Нам, безумовно, хотілося б знати, що було далі. Як тепер поведеться молодший брат? Які стануться перевлаштування? Чи примиряться сини? Іноді оповідач залишає нас у подібному нерозумінні, щоб ми самі продумали продовження історії і своє місце в ній. Тільки так ми зможемо набратися досвіду як для себе самих, так і для наших церков. Яка роль у цій історії найбільше підходить вам і вашій церкві? Як нам стати тими людьми, через яких Бог воскрешає інших? Як нам слід веселитися на святі Божої любові, щоб відкрити туди шлях не лише молодшим братам, воскреслим до нового життя, але і старшим братам, які вважають, що з ними все гаразд?
