Луки 14:25-35 – 15:1-10

Луки 14:25-35 – Ціна учнівства

«Ішло ж з Ним багато людей. І, звернувшись, сказав Він до них: Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм! І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм! Хто бо з вас, коли башту поставити хоче, перше не сяде й видатків не вирахує, чи має потрібне на виконання, щоб, коли покладе він основу, але докінчити не зможе, усі, хто побачить, не стали б сміятися з нього, говорячи: Чоловік цей почав будувати, але докінчити не міг… Або який цар, ідучи на війну супроти царя іншого, перше не сяде порадитися, чи спроможен він із десятьма тисячами стріти того, хто йде з двадцятьма тисячами проти нього? Коли ж ні, то, як той ще далеко, шле посольство до нього та й просить про мир. Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм. Сіль добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її? Ні на землю, ні на гній не потрібна вона, її геть викидають. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!»

Уявіть собі політика, що стоїть за трибуною і звертається до натовпу. «Якщо ви збираєтеся голосувати за мене, – каже він, – то ви проголосуєте тим самим за втрату своїх будинків і сімей; ви попросите більших податків і меншої платні; ваше рішення відніме у вас все те, що ви найбільше любите! Ну що ж, вперед – хто за мою кандидатуру?» Натовп навіть не намагатиметься перервати його виступ і засипати питаннями, а вже тим більше закидати його гнилими помідорами. Люди просто будуть збентежені. З чого це раптом хтось намагається рекламувати себе таким от чином?

Але хіба це не те ж саме, що робить Ісус у цьому дивовижному уривку? «Хочете бути Моїми учнями? Що ж, тоді навчіться ненавидіти свою сім’ю, відмовтеся від свого майна і будьте готові до жахливої смерті!» Прямо скажемо, у такий спосіб навряд чи знайдеш друзів і вплинеш на народ.

Але почекаємо хвилинку. Припустимо, що перед нами не політик, а начальник великої експедиції, що прокладає шлях через високі і небезпечні гори, щоб надати невідкладну медичну допомогу жителям села, відрізаного від решти світу. «Якщо ви хочете йти далі, – каже начальник, – вам доведеться залишити тут свою поклажу. Стежка далі занадто крута, щоб нести все це барахло. Можливо, ви його більше не знайдете. Отже краще відправте додому прощальні листівки; маршрут очікує небезпечний, і багато хто з нас, швидше за все, не повернеться». Це ми можемо зрозуміти. Нам, можливо, неприємно це чути, але ми все-таки бачимо в цьому сенс.

І, отже, ми можемо зрозуміти, що Ісус більше схожий на другий персонаж, ніж на перший. Якщо християнство часто, і цілком справедливо, асоціювалося з тим, що ми називаємо «сімейними цінностями», вимога «зненавидіти» своїх батьків, дружину, дітей, сестер і братів викликає шок; але з наступною фразою настанови, що закликає зненавидіти самого себе і бути готовим до ганебної смерті («звалити на себе свій хрест» у світі Ісуса було зовсім не просто красномовним виразом!), ми починаємо розуміти, у чому тут справа. Ісус не заперечує важливість тісних сімейних уз і нічого не має проти похвального бажання жити в мирі з родичами. Але коли має відбутися невідкладне завдання, як от тепер, усе, включаючи власне життя, має бути поставлене на карту заради Царства.

Те ж саме відноситься і до питання про майно. Багато послідовників Ісуса – тоді і тепер – мали і мають домівки і землі і не відчувають необхідності відмовлятися від них. Але готовність до такої відмови є знак, що людина усвідомила серйозність заклику йти за Ісусом. Час від часу когось з нас можуть призвати буквально залишити все і відгукнутися на якусь нову невідкладну ситуацію. Якщо ми не готові до цього, ми подібні до будівельника вежі чи заколотника війни, які не продумали як слід свої дії.

Ці два образи, будівництво і війна, самі по собі в Ісусові дні несли таємне попередження. Найважливішим будівельним проектом Його часу був, звичайно, єрусалимський Храм: Ірод Великий розпочав великомасштабну програму з його реконструкції і прикрашання, а його сини і спадкоємці продовжили цю справу. Але до чого все це? Чи буде ця справа завершена? Ісус вже застеріг, що Бог покинув Свою обитель (13:35); Храм Іродів незабаром буде зруйнований вщент, недалекоглядність планів Ірода для всіх очевидна.

Безумовно, усе це пов’язане з другим застереженням. Якщо Ісусові сучасники подумували про війну, то головним ворогом, з яким вони мали намір воювати, був звичайно ж Рим. У них, мабуть, були дуже смутні уявлення про римлян і про те, які сили ті мали в розпорядженні; інакше, задовго до того, як перейняти на себе удар, вони вчинили б мудро, обравши шлях миру. Але, чувши застереження Ісуса і Його наполегливі заклики до миру, люди затикали собі вуха. Його слухачі, занадто заклопотані збереженням спадщини своїх предків, прагнули до війни, яка б звільнила, нарешті, їх самих і всю країну. Ісус наполегливо протистояв їм, а вони не здатні були цього зрозуміти і належним чином відповісти.

Останнє застереження в цьому уривку звучить з вражаючою потужністю. Ізраїль вважав себе сіллю землі, народом, завдяки якому Бог зберігає світ у цілості і «надає йому смаку». Але, якщо Ізраїль втратить свою особливу силу і солоність, що ж залишиться? Застереження знову посилає читача до притч про будівництво вежі і царя, що розв’язав війну, і ставить перед нами той же виклик: усе або нічого? Ісус показує Своїм сучасникам, що в цей критичний момент вони можуть або стати справжнім Ізраїлем, пішовши за Ним, або їх чекає руйнування «вежі» і повна поразка в битві.

Не так вже важко, і Лука, мабуть, добре це розумів, співвіднести ці суворі слова з тривалим життям церкви. На кожній стадії свого існування церква стикається з викликом не лише самій утілювати в життя вимоги Ісуса, але і висувати їх перед рештою світу. Де вежі, які світ будує, і де війни, які світ веде з пекельною завзятістю? Як нам ще раз призвати людський рід до послуху?

Луки 15:1-10 – Притчі про зниклу вівцю і загублену драхму

«Наближались до Нього всі митники й грішники, щоб послухати Його. Фарисеї ж та книжники нарікали й казали: Приймає Він грішників та з ними їсть. А Він їм розповів оцю притчу, говорячи: Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її? А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє. І, прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів, та й каже до них: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену. Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!… Або яка жінка, що має десять драхм, коли згубить драхму одну, не засвічує світла, і не мете хати, і не шукає уважно, аж поки не знайде? А знайшовши, кличе приятельок та сусідок та каже: Радійте зо мною, бо знайшла я загублену драхму! Так само, кажу вам, радість буває в Божих Анголів за одного грішника, який кається.»

Ми щойно переїхали в новий будинок, у прекрасне місце: спокійне, відокремлене, наприкінці дороги і поблизу озера. Тут усе здавалося сповненим спокою і миру. Але в першу ж суботню ніч почався справжній кінець світу. Гучна музика, веселощі, феєрверки – і все це відбувалося в перші години після півночі, не даючи спати нашим маленьким дітям. Ми були в повному замішанні. І от таке відбуватиметься кожні вихідні? Звідки весь цей шум? Чому ніхто не попередив нас до купівлі будинку?

Уранці усе прояснилося. Ні, ця подія не була чимось регулярним. Таке траплялося лише раз на рік. То була щорічна вечірка місцевого яхт-клубу, присвячена якійсь важливій події в календарі вітрильного спорту. Ми заспокоїлися. Але я продовжував думати про те, як веселощі одних людей можуть серйозно заважати іншим людям, особливо якщо ті не знають про причину цих веселощів.

Три притчі в Лк. 15 розказано тому, що Ісус мав звичай відвідувати вечірки, на яких збиралися «неправедні» люди, а для інших людей подібні заходи здавалися кошмаром. Персонажі цих трьох історій як би кажуть: «От чому ми веселимося і святкуємо! А ви, будь ви на нашому місці, хіба не веселилися б? Як нам не святкувати?» Ці люди відкривають нам сенс того, що творив Ісус – а може, і того, що нам самим належить робити.

Занепокоєння виникало через тип людей, з якими Ісус звик розділяти стіл. Збирачів податків («митників») не любили не просто тому, що вони були збирачами податків – цей тип людей ніколи не користувався любов’ю в жодній культурі, – а тому, що вони стягували гроші чи для Ірода, чи для Риму, а то і для обох відразу. Ірода ж і римлян євреї однаково не любили. А якщо митники мали постійні контакти з язичниками, їх могли розглядати як людей нечистих.

«Грішники» були більш звичайним класом людей, і тут могли бути суперечки про те, хто дійсно грішник, а хто – ні. Мабуть, то були люди занадто бідні і темні, щоб у найдрібніших подробицях знати і дотримувати Закон (див. Ів. 7:49). Ті, хто зараховував себе до знавців Закону, вважали таких людей безнадійно далекими від релігії, не відповідним вимогам, що пред’являються Законом для Ізраїлю.

Упродовж усього цього розділу Ісус не каже, що таких людей потрібно просто приймати такими, які вони є. Грішники повинні розкаятися. Зникла вівця і загублена драхма знаходяться. Блудний син опам’ятовується і повертається додому. Але Ісус інакше, ніж Його критики, розуміє сенс покаяння. Для Його опонентів важливі лише прийняття їх стандартів чистоти і дотримання Закону. Для Ісуса, коли люди йдуть за Ним, цінне їх непідробне розкаяння. І побічно Ісус натякає в цих притчах, що самі фарисеї і знавці Закону потребують такого покаяння. Вони дійсно – ті дев’яносто дев’ять «праведників, що не потребують покаяння» (в. 7)! Спробуйте вимовити ці слова з посмішкою і з питальною інтонацією в голосі – і ви, я вважаю, зрозумієте, що мав на увазі Ісус.

Суть притч тоді вияснюється. Так от чому бенкет: усі небеса бенкетують і тріумфують разом з ангелами, і якщо ми в цьому не беремо участь, то ми не усвідомлюємо Божу реальність.

Кульмінація історій про зниклу вівцю і загублену драхму розрахована на віру юдеїв в те, що дві половини Божого творіння, небо і земля, за задумом мають бути в гармонії одне з одним. Якщо ви осягнете, що відбувається на небесах, ви зрозумієте і сенс того, що відбувається на землі. Врешті-решт, саме це означають слова молитви: нехай буде Царство Боже «як на небі, так і на землі». Законники і фарисеї найкоротший шлях до неба бачили в Храмі; Храм вимагав найсуворішої чистоти від священиків; від простих людей, бажаючих наслідувати небесне життя, очікувалося дотримання таких же суворих правил чистоти в кожній сфері життя. Але тепер Ісус оголошує, що на небесах влаштовується великий і шумний бенкет всякий раз, коли один-єдиний грішник прозріває і починає наслідувати Божий шлях. Якщо люди, що живуть на землі, хочуть наслідувати небесне життя, для них теж буде влаштований бенкет. Це і робить Ісус.

Кожна вівця і кожна монета по-своєму дорогоцінна. (Гроші, до речі, могли бути заощадженнями жінки, можливо – її посагом. Втратити одну драхму було не лише фінансовою втратою, але і особистою бідою.) В одному з набагато пізніших, спотворених викладів Його вчення Ісус каже зниклій вівці: «Я люблю тебе більше, ніж інших». Але в притчі підкреслюється єдина відмінність цієї вівці від інших: вона – зникла… Уявіть собі, як це могло впливати на грішників, що каялися, коли вони слухали такі історії. Вони зовсім не заслуговували Божої любові або поваги з боку Ісуса; Він з любов’ю шукав зниклих овець і радів, коли знаходив їх.

Ісус робив те, що робив сам Бог. Такий сенс цих притч, який ніяк не хотіли визнати фарисеї. Справи Ісуса на землі в точності відповідали Божій любові в небесному Царстві.

Ці притчі, безумовно, покликані навести сьогоднішню церкву на думку: як нам варто жити серед інших людей, якщо ми хочемо, щоб у них виникали питання, відповіддю на які ставали б подібні притчі? Що повинні робити сучасні християни, щоб у людей виникло питання: «Чому ви так дієте?» і щоб вони, тим самим, дали нам привід розповісти історії, подібні до притчі про зниклу вівцю?

Попередній запис

Луки 14:1-11 – 14:12-24

Луки 14:1-11 – Ісус і фарисей «І сталось, що Він у суботу ввійшов був до дому одного з фарисейських старшин, ... Читати далі

Наступний запис

Луки 15:11-24 – 15:25-32

Луки 15:11-24 – Притча про блудного сина: батько і його молодший син «І Він оповів: У чоловіка одного було два ... Читати далі